Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 14)

З-за перетинки, що відділяла закапелок від усього залу для перемовин, вийшли три чоловіка та встали за спиною Мігеля. Саїдові одразу ж стало трохи некомфортно, але він постарався цього ніяк не видати. Ахмед насупився.

– Ну і славно, – Саїд сам із подивом зазначив про себе, що його голос анітрохи не тремтить і самовладання не пропало. – Я за тебе радий. Тобі з такою командою тим більш не варто боятися, що хтось у тебе каміння відбере. Я, до речі, міг би не лишень грошима розрахуватися, а й товаром. Товар хороший, і теж недешевий. Не так, звісно, як твій…

«Зрештою, скинемо сміхотун-траву, а каміння, якщо штучне, то Лейлі віддамо, хай собі прикрас наробить…»

Мігель всміхнувся невесело:

– Паритет? Добре. Ну що, довго там твою жінку чекати?

– Ні. Я ж сказав – півгодини, не більше. Скоро буде… – Саїд на кібер-око вже отримав повідомлення, і щоб прочитати його спокійно, узяв-таки в робота пляшечку води з вітамінами. Мігель узяв найдешевше бренді.

З «Хабіби» йому на кібер-око та вживлений за вухом навушник транслювався діалог Салмана з Харитоном. Саїд гостро жалкував, що не може без завад брати участь в цій розмові. Втім, дуже скоро зрозумів: Салман виправдав усі сподівання, доповів чітко, суттєво, не забув нічого. Харитон вислухав його доповідь і трошки повагався з відповіддю, мабуть, прораховував варіанти:

– Отже, таки сіли на планету. Це добре, не люблю космічний абордаж… з іншого боку, якщо ми самі сядемо на планету, тут взагалі всі забігають, як підпалені.

Втрутився Семен:

– Супутник у них лише один, екранування не пробиває. Фігня питання, Вовку. Нам кораблі саджати і не треба, просто проходимо побіжно над потрібним місцем і десантуємо штурмовиків, глушимо зв’язок на півгодини, не більше. Вони й не зрозуміють, що то було.

– Пропозиція гарна, – погодився Харитон. – Одна лише проблема: як знайти це потрібне місце. Може, нам краще заявитися на Ботбей та сказати, що козлики – наші? Як на мене, місцевим цілковито по дюзам, хто покарає порушників, аби їх покарали… Нелюбов до нас тут, звичайно, велика, але хитрожопих тут люблять ще менше.

– Не забувай, тут винагороду за козлів оголосили. П’ятдесят тисяч – добрячий шмат, – зазначила Роза. – Зара багато хто ломанеться шукати. Тому нам треба якось їх випередити…

В розмову вступила Лейла:

– А нам що робити? І далі тут стирчати?

– Аякже, – сказав Вовк. – Ви сюди з Кафи за товаром прилетіли, вам треба як завгодно, але не провалити легенду. Цілком можливо, нам ще може стати у нагоді. У майбутньому. Так що ти давай, іди до Саїда, ще когось про всяк випадок прихопи. Заразом будете дивитися на ворушіння в порту та сигналити, якщо раптом місцеві масово попруть козлів шукати. А щодо того, як самим їх знайти, є одна зачіпочка… Жучок Семенів же працює досі… слабко, правда… Отже, всі – до роботи!

На цьому місці Саїд допив воду, а повідомлення закінчилося. А потім прийшло коротеньке від Лейли: «Скоро буду. Ну тут і місцинка… витріщаються як зголоднілі, й баби теж… А Вовк наказав торговців удавати до кінця, так що товар брати доведеться. Твоє щастя, що я й справді в камінні тямлю, в мене дід – ювелір».

Мігель уже нетерпляче совався на стільці:

– Ну що? Де там твоя баба?

Але тут у зал якраз й увійшла Лейла у супроводі Салмана, Миколи та Каміля, і Мігель закашлявся, вибалушивши на неї очі. Сам Саїд теж ледь щелепу не вронив, але вчасно прохопився. Не дивно, що тутешні вилуплялися як зголоднілі.

Цього разу Лейла вибрала зовсім не такий мінімалістичний костюм, як той, в якому вона «полювала на козлика» на Акермані (де на ній були майже прозорі шальвари та коротенька чолі з величезним декольте), навпаки, можна було сказати, що вона запакувалася з ніг до голови… На ній були костюм чуридар-курта з цілком непрозорої багряної із золотом тканини, і накидка-дупатта, яку вона перекинула через плече і напнула на голову, на розшиту золотом тюбетейку. Але при цьому Лейла виглядала неймовірно сексуальною… і вкрай небезпечною. Небезпечність підкреслювалася двома великими ножами (силовим та сталевим) та бластерами на перев’язі на стегнах. І станером на правому браслеті.

Саїд посміхнувся їй та мовив до Мігеля:

– Власне, от.

Лейла зупинилася біля їхнього столу, окинула Мігеля та його здоровил довгим, вивчаючим та трохи зверхнім поглядом, від якого в них чомусь почервоніли вуха, та красиво всілася поряд із Саїдом. Сказала глибоким, оксамитовим голосом, звертаючись до Саїда на астролаті (молодець Салман, і про це не забув сказати):

– Каро, Салман сказав мені, що тобі пропонують коштовні камені?

– Вірно. От цей… нобль дом каже, що його сапфіри, рубіни та блискавковий камінь – натуральні, викопні самоцвіти. Іризуючі. Без тебе брати не хочу, ризик великий. Ціна питання – штука за десятку. Чи не глянеш? А то щось задешево.

Лейла кивнула і перевела прискіпливий погляд на Мігеля, який вилуплявся на неї з роззявленим ротом. Той рота одразу захлопнув, знову поліз за коробочкою, розкрив її з послужливою усмішкою та поставив перед Лейлою. Вона підняла праву руку, ляснула пальцями, і Салман уклав їй в руку універсальний оптик (мабуть, позичений в технаря, тому що Саїд щось не пригадував, щоб в нього на кораблі було їх два). Лейла розкрила його, покрутила налаштування, двома пальцями лівої взяла з коробочки сапфір та стала роздивлятися під збільшенням та різним підсвіченням. Гмикнула, поклала назад та взяла рубін. Його роздивлялася довше, додала збільшення. Потім переключилася на блискавковий камінь.

– Це ж треба, кам’яний фульгіт. З Громовухи, кажеш? Гм, гм… – і вона звернулася до Саїда на усамському діалекті фахума:

– Камені справжні. Наскільки я можу сказати. Беремо?

– Як скажеш… Ти певна?

Лейла примружилася:

– Без лабораторного дослідження ніхто не може бути певним на сто відсотків. Але на Кафі ми зможемо їх продати. Навіть якщо вони вирощені штучно, вони явно дуже якісні, так що гроші ми повернемо у будь-якому разі.

Саїд кивнув та перейшов на астролат, звертаючись вже до Мігеля (судячи з виразів облич, ані він, ані його здоровила не знали фахума або ж не змогли розібрати усамську говірку):

– Покажи інші камені, ми будемо вибирати.

Мігель зрадів, хоча постарався радість приховати:

– А скільки? Все?

– Я схожий на здурілого багатія? – здвигнув плечима Саїд. – Звичайно ні. Два десятки візьмемо…

Лейла похитала головою, показала чотири пальці. Саїд ледь не вдавився. Ну, гроші в них були. Із загальної каси їхньої команди, але… ризикувати на власні дві тисячі він мав повне право, але на загальну касу?! Він крадькома поглянув на товаришів – вони були спокійні. Довіряли розбірливості Лейли? Хтозна.

– Ну, як скажеш, кара міа. Тоді чотири десятки. Але з вибором… Втім… можу ще запропонувати на товар обміняти. На сміхотун-траву, наприклад. Тисяча галактів якраз…

Мігель рішуче помотав башкою:

–Ні-ні-ні, ніякого бартеру. Лише бабоси. Траву свою сам пали.

– Крім трави, в мене ще сигари є. На чотири тисячі. Натуральні. Подумай добряче.

– Ну іншим разом би узяв. Але що я зараз-то з ними робитиму? – видно було, що Мігель був би й радий, але валюта йому потрібніша. – Мені корабель купити треба…

До справи підключилася Лейла. Стрільнувши в Мігеля чаруючою посмішкою, вона постукала по стільниці наманікюреними кігтиками:

– Але ж це Ботбей. Нам завтра відлітати, а тобі начебто поспішати особливо нема куди. Перепродаси наш товар із прибутком. Подумай. Сигари зі справжнього тютюну, із самої Землі – таке на дорозі не валяється.

Варто було прозвучати слову «Земля», як Мігель аж підскочив:

– Що, правда з Землі?! А чим доведете?

Тепер була черга Саїда ляскати пальцями. Микола, шкірячи зуби, поставив на стіл коробку із сигарами. Вже лише саме те, що вона була з натуральної деревини, з тонких кедрових дощечок, вразило Мігеля та його компанію. Саїд відкинув вічко, і показав на тонку латунну табличку із сертифікатом. Там була вдрукована голографічна печатка, на якій інтерлінгвою значилося: «Земля, острів Куба. Сертифіковане Тютюновою Асоціацією Ліги Вільних Планет». Сам Саїд зеленого поняття не мав, чи справжні це сигари. Втім, і щодо Мігелевих каменів були сумніви, так що тут те на те й виходило.

Самі сигари лежали щільненько, одна до одної, паморочливо пахли справжнім тютюном, і на кожній на наклейці красувалася така ж голографічна печатка, тільки менших розмірів.

Мігель потяг носом, шумно видихнув і знову поліз за пазуху, вийняв кілька мішечків з унішовку.

– Хай по-вашому буде. Отже, чотири готівкою і чотири сигарами. Всього вісімдесят каменів… і зразки в подарунок. Як оптовому покупцеві… – Мігель вилупився на Лейлу, яка незворушно розв’язала один із мішечків та стала передивлятися камені, відкладаючи обрані. Саїд стежив за нею і за Мігелем, за його здоровилами, за оточенням, а сам при цьому думав, як же там інші учасники полювання. І гостро їм заздрив…

8. Дипломатія

Потрібне місце знайшли досить швидко – програма-жучок, яку Семен підсадив на «Леопард» ще на Акермані, працювала вправно. За фактом це був код, який змушував корабельні системи кожні двадцять секунд подавати сигнал «все гаразд» не лише на консоль керування в рубці, а й на антени зв’язку. Впіймати сигнал можна було або в гіпері, або в нормальному космосі на невеликій відстані. Можна було б примусити, звісно, надсилати такий код і через ансібль, але це тягло б занадто енергії, команда б швидко помітила.