Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 13)
Салман відвернувся від табло та підійшов до стійки. Саїд з виразу його обличчя нічого не зміг зрозуміти, але той вийняв комм та став набирати повідомлення.
Реєстратор клацнув по планшетці, викликав на стійку перелік:
– Ну, іншому б допомагати не став, але за таке віскі… дивись, от є один чувак, приволік зі Снігуріани сто кубометрів червоної деревини… і от ще один, в нього вантаж менший, і можна вроздріб брати… справжні іризуючі сапфіри, рубіни та блискавковий камінь.
Саїд, Салман та Ахмед недовірливо втупилися в реєстратора:
– Що?
– Що чули. Продає по тисячі галактів за десяток. І лише тому, що поки Снігуріаною вештався, корито своє вщент роздовбав. Тепер нове купувати буде… Та он він, зара й обговорите.
Реєстратор помахав рукою якомусь невисокому смаглявому чоловічку, котрий йшов повз них з украй сумним виглядом. Саїд на всі очі дивився на нього, а в думках міцнішало припущення, що його просто хочуть розвести на гроші. Який ще «блискавковий камінь»? Але… зрештою, яка йому різниця, аби швидше звалити звідси. Салман передивився вже табло та передав на кібер-око Саїда інформацію. «Леопард» в тутешньому порту не сідав. Тут хоча, як і всюди в Конгресі, була велика вольниця, але місцевий «уряд» чіпко тримався за будь-яку можливість відхопити грошей, так що обійтися без реєстрації неможливо, це Саїд вже зрозумів. Тоді одне з двох: або «Леопард» ховається на якійсь із незаселених планеток цієї системи, або таки сів на Ботбей, але зовсім в іншому місці.
На підтвердження його здогадки інформаційний екран під самою стелею замиготів яскравими кольорами, потім на ньому з’явилася панянка з татуйованим обличчям та хвостиком рудого волосся на голеній голові.
– Агов, усі, хто тут є, об’ява від Командора!!! Порт закрито на добу для посадки та вильоту. Якісь піпідраси намагалися обійти реєстрацію, сіли на планету, десь на Великій Плямі. Хто впіймає цих хитрожопих – отримає п’ятдесят тисяч галактів винагороди. Бо, як каже Командор, нехрін!!!
Реєстратор сплюнув:
– Ну нічому люди не вчаться. Ну от що не місяць, так обов’язково якісь довбні знайдуться, котрі вважають, що розумніші за всіх. І рибку зжерти, і кістками не вдавитися хочуть.
Саїд удав здивування (потай радіючи, що татуйована дикторша відволікла реєстратора від думки втюхати Саїдові казна що):
– Тобто, поза портом сісти? А хіба вигідно?
– Та в цілому – вигідно… іноді, – реєстратор, попри всі Саїдові сподівання, нічого не забув і підманив смаглявого чоловічка до стійки. – Місцеві – себто місцеві селюки – жадібні шопіпець, податок сплачувати не хочуть, а товар скинути поза портом – ще й як хочуть. І от усіляка наволоч, котра в Снігуріану валандається, теж норовить повз біржу торганути. Ну й знаходяться жлоби, що хочуть вигідніше та без податку оборудку провести… Зара полювання почнеться, весело стане… як тільки вирахують, де саме мазафаки сіли.
– А що, хіба не вирахували? – здивувався Саїд, і прикидатися не довелося. Реєстратор скривився:
– Велика Пляма. Це такі захеращі, матінко люба. Джунглі, болота, таке інше… А супутник у нас один лише. І він екранування погано пробиває. Так що не менше ніж півдоби мине, перш ніж мазафаків відшукають, хіба що в кого інформатори серед селюків є… Але то нічого, за останній рік ще не бувало, щоб хитрожопі легко відбулися. Он, бачиш? – реєстратор показав кудись в глиб павільйону. Саїд глянув та хекнув: там на великому кронштейні під стелею висіла закіптюжена та обпалена середня броня зі знятим шоломом. Із коміра стирчав не менш закіптюжений череп. А на грудях висіла табличка, писана інтерлінгвою, фахумом та поліславом14: «Він не сплатив податків».
– Жорстко тут у вас. У нас на Кафі просто мультони нирки палицями відіб’ють та всі бабоси відберуть – у якості компенсації, – сказав Саїд. Реєстратор кивнув:
– У вас там своя специфіка, астероїд все ж таки. Не попалиш – замкнений же простір… Ну то що, обговориш із Мігелем? Чи тобі на деревину наводку дати?
Саїд завагався. Але тут раптом зметикував, що Лейла ж має в камінні тямити. Принаймні він сподівався, що тямить.
– Ну, камінці обговорити можна. Але купувати буду лише з жінкою. Вона в цьому краще метикує.
– А то вже справа ваша. Мені головне – щоб відсоток з оборудки сплатили. Втім, це вже не твоя турбота, в нас продавець податок платить. А якщо з Мігелем не домовитесь – підійдеш, я тобі знайду деревину. Адже бакшиш відробити треба, інакше фарту не буде.
Так і опинився Саїд за столиком у загородці павільйону, призначеній для обговорення угод. До столика підкотив робот-офіціант, але ні Мігель, ні Саїд нічого брати не стали. Салман та Ахмед, старанно вдаючи охоронців, стирчали праворуч і ліворуч за спиною Саїда, чим явно нервували Мігеля.
– Ну? – втупився на нього Саїд. Мігель зам’явсь, нервово подивився у бік реєстраторської стійки, але там вже товклися інші відвідувачі біржи. Мігель перевів погляд на похмурих Салмана та Ахмеда.
– Е-е…
– Мені сказали, в тебе хороший товар. То показуй, – Саїд зазначив про себе, що його тренування «зроби страшне обличчя» дарма не минули. Можливо, ефект важкого погляду та похмурої пики досягався за допомогою кібер-ока та залишкового післяопікового паралічу лицьових м’язів (Олекса сказав, що доведеться дві нервові гілочки імплантувати, але це не в похідних умовах). Як би там не було, але працювало.
Мігель зітхнув, поліз за пазуху та вийняв маленьку коробочку, розміром з пів-долоні:
– Зразки каменів. У мене їх із собою по п’ятдесят штук, різного розміру, від трьох каратів до шести, але всі іризують. І блискавкові також, – говорив він на астролаті15, й Саїд машинально перейшов на цю мову.
– Природні камені? – Саїд знав, що 90 відсотків дорогоцінного каміння на ринку – штучно вирощені, тому відносно дешеві, а от справжні, природні камені – дорога рідкість. От би ще вміти їх розрізняти… штучні камені, хоч за складом були ідентичні натуральним, якось хитро маркувалися виробником. Якщо, звичайно, виробник був чесним та цінував ліцензію. Існували й нелегальні фабрики, які намагалися додавати в каміння «випадкові» домішки та робити вади, щоб їхні камені могли видатися справжніми. Але все ж професійні ювеліри якось відрізняли.
Мігель переконливо закивав:
– Аякже. Знаєш, є в Снігуріані планетка… Громовуха називається… страшенно висока активність літосферних плит, вулканізм, грозова активність, таке інше. Так от там цього добра просто до чорта, хоч сракою їси, і це не для красномовства, бо більше там їсти нічого нема, – він захихотів. – Словом, тамтешні лишень із камінчиків і живуть. Вони їх на вагу на їдло та медикаменти вимінюють. Вигідне діло, тільки дуже ризиковане, бо там їдло – то валюта, та й корабель можуть спробувати віджати.
– То ти так корабель і втратив? – поцікавився Саїд без усякого співчуття. Мігель йому не подобався.
Той спохмурнів:
– Та ні, на Громовусі відбитися – раз плюнути, звісно, якщо ти не повний лузер. Станери вирішують питання. Я ще чесний, дехто, між іншим, просто прилітає, оголошує бартер і гасить місцевих станерами, відбирає камінчики та й линяє. А я їм чесно залишив їдла та ліків на відповідну вагу. І не лайна, а нормальних протеїнових концентратів та універсальних антибіотиків. Корабель я потім роздовбав… то вже інша історія. То що, ти камінчики будеш брати?
Мігель розкрив коробочку. На чорній м’якій підкладці лежали гладенькі, але необроблені камінці розміром з вишню кожен – один синій, один червоний, один чорний, і всі мінливо переливалися.
– Ну, сертифікат я навіть питати не буду, – протягнув Саїд, задумливо дивлячись на камінці. Якщо камені й справді натуральні, то після перепродажу на тій же Кафі можна буде мати подвійний зиск. Якщо не більше. Навіть за вирахуванням усіх супутніх витрат. А якщо камені фальшиві… він втратить тисячу галактів. Тисяча галактів – це не дуже великі гроші, але й не малі.
Він узяв чорний камінець, роздивився, поклав назад:
– Пропозиція гарна. Але я камінці лише з жінкою купую, вона в них тямить.
Мігель сховав коробочку:
– Так у чому ж справа? Приводь жінку, хай дивиться.
Саїд підманив Салмана:
– Зганяй за Лейлою.
Той кивнув та щез. Саїд тихцем видохнув: Салман не дурник, зметикував, що до чого. Саїд ладен був прозакладати своє кібер-око, що Салман докладно про все доповість Харитону, і крім Лейли приведе ще когось на підтримку.
– Ну, півгодини чекаємо, а ти б камінці би приніс усі, якщо годящі – то ми б вибрали.
Смаглявий зітхнув та озирнувся:
– Еге ж, я їх принесу, а твої здоровила так відберуть. Принаймні спробують точно.
Саїдові навіть обурення вдавати не довелося – так його образила підозра в нечесності:
– Ти що верзеш? Чого ображаєш?
– А то я не чув про Кафу та ваші манери, – буркнув Мігель, недвозначно торкнувшись бластера, що висів в нього на перев’язі. – У вас там кого обвести чи що відібрати – люба справа. І за гріх не ставлять.
– Ой, можна подумати, тут не так, – Саїд відхилився на спинку стільця, продовжуючи свердлити Мігеля поглядом. – У нас – як усюди. А ти подумай от що: ти сам, корабель втратив, тобі єдиний вихід – якомога швидше товар збути, та купити якесь корито… команду винайняти.
– Команда в мене є, – тут Мігель вишкірив зуби. – Команду, на відміну від корабля, я не втратив.