Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 11)

Роза придушила бажання тріснути кулаком по пульту, замість цього прошипіла під ніс кілька дуже яскравих виразів на космоідіші.

– Ой дідько… – донісся слабкий голос з боку навігаторського ложемента. Роза і Петро розвернулися до нього, адже їхні місця знаходилися якраз по обидва боки від навігатора. Шолом розкрився, Богдан, важко дихаючи, крутився в ложементі, намагаючись скинути фіксатори, поки Роза не натиснула потрібну кнопку.

– Що там відбувалося? – спитала вона.

Богдан остаточно позбувся шолому, пригладив розкуйовдженого чуба, розтягнувся в кріслі, розслабляючись під дією нейтралізатора:

– А що, не ясно було? Вас мало неслабо трясти… Я цього козла блокувати намагався. Данило мене здалеку вичепив, я відчував – він уже близько. А цей прагнув із дискрету вискочити, вже не знаю, чи то в нормал-спейс, чи то в іншу зону, я не зрозумів. Сильний, заразо. Природник, мабуть.

– Ем… ти що, хочеш сказати, що вліз у ментальний двобій з природником? – недовірливо спитала Роза, вигнувши брову. Як пілот із великим стажем, вона неодноразово була свідком подібних двобоїв, але на її пам’яті навчені не ризикували вступати в них із природними.

– Ну так, а що ж було робити? – Богдан заплющив очі. – Він природником не виглядав. Це… ну, коротше, не переплутаєш. Звичайно. Але цей… Я лише й міг, що відбиватися, думав його утримати, а то він мене хапнув. Добре, що зав’язався, захотів мене розмазати. Інакше б злиняв, суко, я б його і не вистежив… Данило йому добряче вломив. Так, я відрубаюся.

І Богдан відключився. Тут же явився Олекса з меданалізатором, мовчки оглянув, кивнув:

– Порядок. Хай тут буде.

І пішов. А Мавка доповіла:

– Мем, вхідний сигнал, код 20-40.

– Ніяк, Харитон. Ну давай.

На екрані з’явився Харитон власною персоною:

– Ну, доповідайте, герої.

Роза коротко виклала все, що сталося з моменту падіння «Мавки» з «Хабібою» в дискретну зону. В тому числі передала слова Богдана про навігатора козликів. Вовк замислено покрутив вуса:

– Альфабетанська силова броня… міцно законопачений сервер… гіпершейкер великої потужності, плюс дивний навігатор. Щось нам наші рідні шпигуни не все сказали.

Роза невесело розсміялася:

– А ти сумнівавсь? Ну прямо як мала дитина.

– В тебе свої міркування є?

– Та які тут міркування, ти шо. Моя справа – джойстики крутити… це ти свого часу в розвідці служив. Тобі й міркувати.

Харитон знову взявся крутити вус:

– Я в армійській розвідці був, то інше… а тут брудні ігри якісь. Добре. Наше діло – козлів упіймати та крадене забрати. Якщо я правильно зрозумів, Данило їхнього навігатора відлупцював добряче, а ти, Розо, їм дупу дюзами припалила. Так що у найближчі двійко годин вони нікуди не подінуться.

Влізла Пріська:

– Вовку, в натурі, не те що двійко годин – добу. Тьоть Роза їм у самий жопс напалила, я весь «термос» на бдищ злила.

Вовк не повірив:

– Увесь? А ти ризикова.

Пріська самовдоволено гмикнула та щезла з екрана. Харитон зітхнув:

– Ну раз так, значить, подітися їм нікуди, на Ботбей підуть… а може, саме сюди вони і збиралися. Саїде, тобі завдання: зараз вийдеш у нормал-спейс, удаси з себе торгаша та попросиш посадку на Ботбей. Обдивишся, що до чого, й доповіси.

Саїд скривився. Ще б пак – не так давно у подібній справі, де він прикидався усамським торговцем, йому випалили око та попсували шкуру. Але треба було визнати, що Вовк правий: на Ботбеї не дуже люблять республіканців та запорогів, так що ані Вовкові, ані Розі, ані Явдосі, ані Мар’яні туди потикатися одразу, без розвідки, ніяк не можна. Їхні кораблі мали республіканську приписку, і лише в «Хабіби» так і залишалася приписка до порту Кафи, де Саїд свого часу «Хабібу» й купив. Добре хоч усамця вдавати не треба – серед кількох ідентикарток Саїда був кафський «паспорт». Трохи прострочений, правда, але в таких місцях на це ніхто не звертає уваги.

Пригода в Чорній Дірі навчила його завбачливості, і тепер у трюмі «Хабіби» лежав сякий-такий товар, котрий цілком годився, щоб пред’явити його на доказ своєї торговельно-контрабандистської діяльності. Правда, Саїд не дуже й пам’ятав, що саме там лежало.

– Салмане, а йди-но перевір, що там у нас у трюмі валяється, – наказав він, а сам, зітхнувши, вийняв із шухляди під пультом потрібну ідентикартку, додав до неї анонімну універсалку з двома тисячами галактів на рахунку. Поклав у кишеню, відколов з рукава значок Братства Запорогів, відліпив від правого борта куртки командирський шеврон і зняв із шиї ланцюжок із жетоном, сховав усе в шухляду. Лейла, спостерігаючи за ним, мовила:

– Сам підеш чи разом?

Саїд завагався. Тягти Лейлу в таке погане місце не хотілося. Вона, звісно, була б чудовою силовою підтримкою, але… він чув, що на Ботбеї мораль дуже… своєрідна. В тому числі й стосовно жінок. Наприклад, тут було цілковито нормальним спробувати облапати жінку, яка тобі сподобалася. Причому, звісно, жінка в свою чергу має повне право дати в рило нахабі чи вліпити зі станера, але Саїд мав побоювання, що якщо таке станеться з Лейлою, вона не обмежиться станером, а рознесе половину Ботбейського порту.

– Салмана та Ахмеда візьму. Ти залишишся за командира. Я там довго не збираюся вештатися, з’ясуємо, чи не чалилися там наші козлики, та одразу на «Хабібу»…

Лейла похитала головою. Мабуть, не дуже вірила в можливість швидко і без проблем провести розвідку. Тут якраз повернувся Салман:

– Чотири ящики ерінського віскі, півкіло сміхотун-трави, п’ять коробок натуральних сигар… двокілограмовий пакет справжнього шоколаду та пакунок мем-кристалів альфабетанської порнухи з роботами.

– Негусто, – гигикнув Микола. – За таке пенти б лишень штраф виписали. Сміх та й годі. Був же в дірян бокс натурального кокаїну, чом не дав прихопити?

– Еге, прихопили б – так нас у будь-якому нормальному порту б запресували, – заперечив Саїд. Микола розсміявся:

– В тебе колишній пент на борту. Я б так заховав, що ніхто б не знайшов. А зараз би стало у нагоді…

Втрутилася Лейла:

– Завжди можна збрехати, ніби сюди за товаром прилетіли.

Саїд посміхнувся їй вдячно:

– Точно. Так і зробимо. Ну… Миколо, виходь в нормал, роздивимося, потім запросимо посадку.

«Хабіба» виринула в нормальний космос просто над планетою.

Ботбей був невеликою планетою земного типу, масою в 0,54 земних, обертався довкола червоного карлика з довгим каталожним номером замість індивідуальної назви. Погана репутація цього місця починалася ще з Другої Снігуріанської війни, коли тут був перевалочний пункт, через який тодішній снігуріанський диктатор отримував від Усамської Порти та деяких членів Конгресу заборонену зброю та технології. Після Третьої Снігуріанської війни, коли власне накрилася Снігуріанська імперія, а її руїни не зацікавили навіть Конгрес Фронтиру, Ботбей лише розквітнув – адже поряд із ним були дві дискретні зони, одна із зв’язками з великою кількістю інших зон, розкиданих по всьому Фронтиру, а друга мала лише три, але всі три – на різні планети колишньої Снігуріанської імперії. Ця зона була єдиними надійними воротами до Снігуріани, дві інші стабільні зони після війни були заблоковані та контролювалися флотами Галактичної Співдружності та Ліги Вільних Планет. Сама Снігуріана, яка займала невеликий зоряний кластер, була розташована в дуже непідходящій для космонавігації туманності, тут були дискретні зони, але всі вони співвідносилися у межах свого зоряного кластеру, а зовнішні зв’язки були відсутні. Зате внутрішні зони були дуже легкодоступні й такі стабільні, що між ними можна було ходити на самій лише навігаційній програмі, за маяками. Це колись і дозволило виникнути цій похмурій імперії. Власне, Снігуріана від початку заселялася релігійними фанатиками різного гатунку, котрих на початку ХХІІ століття викинули зі Старої Землі загальними зусиллями цивілізованих країн – просто всі скинулися на побудову десяти великих гіперстрибкових кораблів із анабіотичними камерами, і запропонували усім, кому не подобався прогрес і хто бажав відродження так званих традиційних цінностей, відправитися відроджувати ці цінності у космос. Бажано подалі. Фанатикам ідея сподобалася, причому настільки, що заради неї об’єдналися представники різних конфесій (крім більшості радикальних ісламістів, ті приблизно в той же час якраз відлетіли заселяти місця, де пізніше виникла Усамська Порта). Вони посідали на ці кораблі та відлетіли до зірок. Знайшли зручну та багату планетами туманність, де й заснували імперію, яку назвали «Снігуріана» – за першими літерами у назвах своїх кораблів, і обірвали усі контакти з людством, заходившись будувати суспільство з традиційними цінностями та іншими застарілими принципами. Правда, нічого хорошого в них все одно не вийшло. Після того, як снігуріанці знову відкрили для себе іншу Галактику, вони кілька разів намагалися воювати із сусідами, несучи їм світло істинної віри та праведного життя (як вони це розуміли, звичайно). Дві Снігуріанські війни їх нічому не навчили, а потім терплячка у великих політичних гравців Галактики увірвалася, і об’єднаними зусиллями Галактична Співдружність, Ліга Вільних Планет та Тяньго добили Снігуріану остаточно, ще й про всяк випадок заблокували дві основні дискретні зони, що вели туди. Залишилися тільки маленькі, непридатні для великих кораблів і дуже нестабільні. Через них час від часу проходили снігуріанські пірати та вешталися туди-сюди контрабандисти. Ботбейська зона також не годилася для військових кораблів (занадто мала), але була хоча б відносно стабільною. Її віддали під контроль Конгресу Фронтиру. Хотіли спочатку заблокувати, але заради гарних стосунків із Конгресом та заради милосердя стосовно снігуріанців не стали, лише зобов’язали Конгрес дотримуватися хоча б зовнішньої пристойності й не торгувати зброєю та високими технологіями із снігуріанцями. Треба сказати, Конгрес дуже старався дотримуватися пристойності. Так що зі Снігуріани везли здебільшого різні ресурси (більш нічого це місце запропонувати все одно не могло), а туди – деякі досягнення цивілізації у вигляді медикаментів, інструментів та обладнання з дозволенного після війни переліку. Іноді возили й недозволене, але на свій страх та ризик. За принципом – «не піймали – не злодій, піймали – отримай повною мірою».