Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 10)

Але, з іншого боку, якщо цього не зробити, козлики можуть і втекти.

Роза взялася за джойстики керування положенням корабля. Людство, незважаючи на довгі століття космічних польотів та технічний прогрес, для складних пілотських маневрів досі користувалося важелями, які можна було взяти в руку. Втім, для керування бортовим озброєнням також. Мабуть, необхідність відчувати в руці зброю (або важіль керування транспортом) була прошита в глибинах людської психіки з давніх-давен, коли люди їздили на конях, веслували на ненадійних човниках чи лупцювали одне одного сокирами по головах.

Роза розвертала «Мавку» повільно, побоюючись викликати підозру в козликів. «Хабіба» на зв’язці розверталася разом із нею. Якщо станеться так, що в точці виходу доведеться швиденько кудись гнати, то хоча б якийсь час движок «Хабіби» зможе працювати за ходовий для обох кораблів.

– Ну, Прісько, за моєю командою… – Роза нарешті розвернула «Мавку» в потрібне положення. Краєм ока вона глянула на дані від навігатора. Богдан так само перебував у робочому сні… але показники його стану були незвичайними. Штінт не подавав тривожних сигналів, мабуть, відхилення не виходили за межі норми.

– Давай!

І Пріська натиснула кнопку аварійного скидання.

На екранах, які передавали візуальну інформацію, спалахнуло біле полум’я, ізолінії дискрету зазміїлися, відображаючи турбуленції гіперпростору. На «Мавці» блимнуло освітлення та змінилося на тьмяно-червоне. Штінт доповів:

– Раптове падіння рівня енергії. Реактор у холостому режимі. Йде відновлення рівня плазми. Час до стабілізації – п’ятнадцять хвилин.

Козликів винесло у звичайний космос. Роза вже вкотре вилаялася.

– Мавко, координати! Чому досі нема?!

­Штінт слухняно видав координати дискретної зони, в якій вони опинилися після переходу з Акермана. І Роза виматюкалася знову.

– Ботбей, курво! Снігуріанський кордон… чому саме ця дупа?! За що?!

Микола Смажений відгукнувся:

– А я не здивований… перевалочний пункт же. Дуже зручне місце, навіть якщо не зважати на те, що тут Снігуріанський кордон. Мені ці координати знайомі – якось бували тут по роботі. Якщо кому що треба куди провезти незаконно чи непомітно – миліша справа. З одного боку – цілком законний порт Конгресу, з іншого – місцевим ні до чого нема діла, їм аби гроші капали. Місцинка на кшталт Кафи, тільки зі своєю специфікою.

– Нас тут рознесуть на молекули, – похмуро мовила Роза. – І я таки цю місцинку знаю. І її специфіку також. Республіку тут ненавидять, а запорогів – і поготів. А нас лише два кораблі зі слабкою зброєю.

– Ти надто демонізуєш цю місцинку, – гигикнув Микола. – Не так вже тут і страшно. Та й не те щоб ненавидять… не люблять – от це правда.

– Оптиміст ти, – пробурмотіла пілот. І засумувала, міркуючи, що ж далі робити.

– Не панікуй, Розо, – розсудливо мовив Олекса, який досі мовчав. – Ми, по-перше, поки що в гіпері. По-друге, Богдан поки що в гіпері. І не виходить. А мозкова активність максимальна.

Роза уважніше придивилася до даних від навігатора і знову вилаялася:

– Єдрить твою наліво!!!

Олекса їй зауважив:

– Матюкатися в гіпері – погана прикмета. Ти сама це Прісциллі сто разів казала.

Пілот застогнала:

– Та мені вже самій рота з милом вимити хочеться… таки я норму з лайки на рік уперед закрила. Але, блін, Олексо, адже нам для повного щастя не вистачало лише от такого от бл… тьху, тьху.

Данило, коли побачив, як «Мавку» затягує в дискретну зону в глибокий гіпер, на мить перелякався: «Як же так…». Але переляк швидко пройшов, коли Маня заклала крутий віраж і погнала до тої точки, де «Мавка» і «Хабіба» марно боролися (або робили вигляд, що борються) із турбуленцією простору.

– Чи встигнемо? – лише й спитав Вовк, увімкнувши гіперкомпенсатори. За «Перцем» прилаштувалися всі, хто був поряд – і свої, й чужі. Ще б пак, гіперкомпенсатори гасили коливання простору, і біля «Перця» виникла спокійна ділянка. Крім «Перця», з учасників гри гіперкомпенсатори були лише у «Тантри нах…» та «Сонячної Королеви». Біля них також зграйками збилися всі інші. Вже було не до астерболу, на полі б утриматися.

­– Повинні, – Маня тримала курс на «Мавку» і «Хабібу», які повільно провалювалися в гіпер біля дискретної зони. Ззовні все виглядало так, немовби вони випадково потрапили під дію гіпершейкера і не можуть впоратися з цим. – Данило, давай, пірнай. Це добре, що ти тут. Учепися за Бодю, і як завгодно, але тримай із ним контакт.

– Мені не обов’язково, я й так побачу, куди вони пірнуть… – Данило натиснув кнопку подання «коктейлю» і лиш тоді згадав, що не виставив свою дозу. Хтозна, яку дозу зазвичай приймає Богдан – у кожного це було індивідуально.

Доза виявилася великою. Мабуть, навчений так компенсував недостачу сприйняття чи просто проводив у гіпері більше часу, ніж Данило.

Занурюючись у глибокий гіпер, Данило вже не бачив і не чув нічого, що відбувалося у зовнішньому світі.

Для нього існував лише «виворіт», де далеко попереду миготіла тьмяна зеленкувата зірочка, до якої тягнувся тонкий, ледь помітний слід. А довкола все божеволіло, і в Данила виникло відчуття, ніби його засмоктує у велетенський злив. Він учепивсь за ниточку сліду і віддався рухові. Хай засмокчує, головне – утримати слід.

Утримав. Але коли він потрапив у дискретну зону, куди вийшли «Мавка» з «Хабібою», там уже нікого не було. Лише затихаючі порушення «вивороту» свідчили про те, що зовсім недавно тут хтось вмикав гіпершейкер. Тепер би дослідити верхній гіпер…

І як тільки Данило про це подумав, як у дискрет вивалилися два навігатори – вже знайома зеленкувата зірочка-Богдан і велика жовтогаряча медуза. Медуза своїми мацаками обплела зірочку, але та у відповідь випускала гострі, жалючі промінці, примушуючи медузу послабляти хватку.

Бій навігаторів у гіпері – цілком божевільна справа і дуже ризикована. Досі Данилові доводилося лише один раз вступати в протистояння із іншим навігатором, і спогади про це були не з приємних. Але він був природним, сильним. Як же тоді Богданові, навченому, вступити в такий двобій з більш досвідченим супротивником? Данило рвонув на допомогу, схопив зеленкувату зірочку та врізався між нею та медузою, поклавши зірочку «в кишеню». Відчуття з’єднання, як і раніше, виявилося різким, болючим та неприємним, але загострювати на цьому увагу не було часу. Він атакував медузу, примушуючи відступити, і жорстко викинув з гіпера копняками в звичайний космос, наостаннє пригостивши особливо потужним ментальним імпульсом. Після чого могутнім зусиллям волі виринув сам у верхній гіпер, де випустив Богдана. Той майже одразу зник – мабуть, скінчилася дія «коктейлю». Данило ж залишився теліпатися на «вивороті», борсаючись та намагаючись випірнути. Вдалося то не одразу.

Щойно він покинув «виворіт», як відчув ін’єкції нейтралізатора. Одразу відпустило. Він розплющив очі, покліпав. Перед ним був внутрішній екран шолому, чужого шолому, і Данило витратив кілька секунд на те, щоб розібратися, як його деактивувати.

Візор шолому поїхав угору, в очі вдарило яскраве світло рубки «Перця». Данило зажмурився, а коли розкрив очі, побачив Маню.

– Ти як? Що там за дурня коїлася? Ти бився? – із занепокоєнням спитала вона. Данило втомлено прикрив повіки замість кивка. Просипів (як завжди, після «коктейлю» горлянку дерло):

– Богдан – маніячина. Такі дози жерти… Зовсім без башти.

Маня засміялася:

– Усі ми такі. Гаразд, ти нас протяг куди треба, було круто, такого я ще не бачила, щоб отако винюхати слід…

– Місце незнайоме… Я тут раніше не бував. Що це?

Замість Мані відповів Харитон?

– Дупа Фронтиру, одна з багатьох. Ботбей. Стрьомна місцина. Рай контрабандистів та іншої шушери.

Данило втомлено відкинувся у кріслі, відчуваючи, що зараз нейтралізатор його вирубає:

– Сподіваюся, найближчим часом я вам не знадоблюся.

І заснув.

Маня розстібнула на ньому фіксатори, а тут і лікарка підбігла – на «Перці» цю посаду займала Леля Довбиш, дипломована медсестра, яка за рівнем освіти була вже цілком справжній медик, лише сертифікату не мала. Втім, запорогів ці тонкощі не хвилювали, аби людина в справі своїй тямила.

Леля повільно провела вздовж розслабленого тіла меданалізатором:

– Начебто все в порядку. Хай спить, у медвідсік не треба нести. Казала я Боді, що такі дози шкідливо приймати…

Вона відкрила панель налаштувань ложементу і, побігавши пальчиками по сенсорам, налаштувала подання «коктейлю» на стандартну дозу. А потім заблокувала можливість вносити зміни. Тепер Богдан не зміг би сам поміняти це налаштування – у подібних питаннях пріоритет був у судового лікаря. Маня, яка спостерігала за цим, сказала:

– Таки допалася нарешті. Бодька тебе за це живцем зжере.

– Ну-ну, хай спробує. Подивимося ще, хто кого без солі з’їсть, – Леля закрила панель, вимкнула меданалізатор та пішла.

Харитон посміхнувся, ввімкнув зв’язок із іншими, хто встиг за ним стрибнути в дискрет та зчепитися:

– Мар’яшо, Явдохо, як у вас?

– Слава всім вищим силам, нормально, – відгукнулася Явдоха.

– Аналогічно, – коротко відповіла Мар’яна. – Отже, Ботбей… якби моя воля – ноги б моєї тут ніколи б не було.

6. Локальний простір Ботбея

«Мавка» з «Хабібою» випали у верхній гіпер трохи пізніше, ніж «козлики» вискочили в нормальний космос. І поки двигун «Мавки» був розряджений, вона безпорадно залишалася висіти в дискреті.