Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 9)

— Сподіваюся спіймати, комісаре.

Вони знову замовкли, чекаючи. Зненацька ліс із боку Твана заяснів. Якийсь лімузин мчав до Ламбуана, кинув на них два яскравих пасма світла і щез у пітьмі.

Тшанц увімкнув мотор. Ще дві машини промчали повз них — великі, темні, повні людей. Тшанц рушив за ними.

Ліс кінчився. Вони проминули якийсь ресторан, на його рекламу падало світло з розчинених дверей, проминули кілька селянських будинків, а попереду й досі мигтіли вогні підфарників останньої машини.

Вони досягли широкої долини Тессенберга. Небо проясніло, на ньому велично сяяли Вега на заході, Капела на сході, Альдебаран і полум’янистий Юпітер.

Дорога завернула на північ, перед ними постали темні обриси Шпіцберга й Хасерала, а коло підніжжя мріли вогники — села Ламбуан, Діссе та Нодс.

Нараз автомашини завернули ліворуч, на якийсь путівець, і Тшанц загальмував. Опустивши скло, він висунув голову. Серед поля невиразно вимальовувався будинок, а навколо нього — тополі. Перед освітленою брамою машини спинилися. Залунали голоси, тоді всі увійшли в дім, і стало тихо. Світло над брамою згасло.

— Вони більше нікого не чекають, — сказав Тшанц.

Берлах вийшов із машини. Приємно було подихати холодним нічним повітрям. Він стояв і дивився, як Тшанц виводить машину правими колесами на траву, бо дорога на Ламбуан була дуже вузька. Нарешті Тшанц теж вийшов з машини, поставивши її осторонь.

Вони подалися до будинку путівцем, глинястим і мокрим. Тут теж пройшов дощ. Будинок був обведений невисоким муром із брамою, вже замкненою. Вони заглянули крізь її іржаві ґрати, що стриміли вище муру.

Сад був уже голий, а між тополями причаїлися, наче великі звірі, лімузини; ніде не блимало світло, все здавалося порожнє, безлюдне.

У темряві вони ледве завважили, що посередині ґратчастої брами прикріплено дошку, певне, якусь вивіску.

Мабуть, з одного боку вона обірвалася, ба висіла криво. Тшанц присвітив кишеньковим ліхтариком, якого захопив, виходячи з машини. На дошці була виписана велика літера «Г».

Знову вони стояли в темряві.

— Бачите, — сказав Тшанц, — моє припущення було слушне. Я стрельнув навмання, а поцілив влучно. — І, задоволений, він попросив: — Пригостіть мене сигарою, комісаре, я її заробив.

Пригощаючи його сигарою, Берлах мовив:

— Тепер нам ще треба дізнатися, хто криється за літерою «Г».

— Це не проблема: Гастман.

— Звідки ви знаєте?

— Я переглянув телефонну книжку. В Ламбуані телефони мають тільки два абоненти на «Г».

Берлах здивовано всміхнувся, тоді спитав:

— А може, то другий «Г»?

— Ні, другий — Господарство жандармерії. Чи ви гадаєте, що жандармерія може бути причетна до вбивства?

— Усе можливе, Тшанц, — відказав старий.

Тшанц запалив сірника, та насилу прикурив сигару? бо над долиною бурхав вітер, люто розгойдуючи високі тополі.

— Я не можу збагнути, — дивувався Берлах, — чому поліція Ламбуана, Діссе та Ліньєра досі не натрапила на Гастмана, адже його дім стоїть просто серед поля, на видноті; коли там збирається товариство, цього ніяк не можна приховати, навпаки, це впадає в око, та ще в такому невеличкому закутку посеред Юри.

Тшанц відповів, що пояснити цього він теж не може.

По тому вони надумали обійти будинок і розійшлися врізнобіч.

Тшанц зник у пітьмі, і Берлах зостався сам. Він пішов праворуч, піднявши комір пальта, бо тремтів з холоду. Знову у животі щось давило і проймало гострим болем, аж холодний піт зросив йому чоло. Старий тримався муру й завернув за ним ліворуч. Будинок і звідси був зовсім темний.

На мить Берлах спинився, прихилився до муру, глянув на вогники Ламбуана на узліссі, тоді рушив далі. Мур знову завертав, тепер на захід. Задня частина будинку була освітлена, з вікон другого поверху линуло яскраве світло. Чулися звуки роялю, і комісар, прислухавшись, упізнав: грали Баха.

Він пішов далі. За його розрахунком, десь уже мав зустрітися Тшанц, і він напружено вдивлявся в залляте світлом поле, та все-таки запізно помітив у кількох кроках од себе собаку.

Берлах добре знався на тваринах, але такого величезного страховиська зроду не бачив. Він не встиг добре роздивитися, помітив тільки темний обрис на тлі освітленого клаптя землі. Собака був такий жахливий, що Берлах завмер на місці. Він бачив, як тварюка повільно, наче ненароком, повернула голову і вп’ялася в нього круглими, світлими і водночас порожніми очима.

Несподіваність зустрічі з могутньою твариною та її дивовижний вигляд спаралізували Берлаха. Холодний розум йому не зрадив, тільки старий немов забув, що треба боронитися. Він дивився на тварину без страху, так, ніби заворожений. Так завжди заворожувало його Зло, велика загадка, що її розв’язати владно вабило його знов і знов.

І коли пес раптом стрибнув, кинувся на нього величезною тінню, — дуже, кровожерне чудисько, що вирвалося на волю, — Берлах упав, збитий оскаженілою, лютою тварюкою, і тільки, боронячись, підвів ліву руку, просто в собачу пащу, але не закричав нажахано, ба навіть не зойкнув, настільки все здалося йому природне, відповідне законам цього світу.

Та перш ніж тварина встигла пошматувати руку, засунуту їй у пащу, старий почув ляск пострілу, величезне тіло смикнулось, і тепла кров ринула йому на руку. Пес був мертвий.

Важке тіло давило на Берлаха, він провів рукою по ньому, по рівній, спітнілій шерсті. Тоді важко підвівся, здригаючись, і витер руку об ріденьку траву. Підбіг Тшанц, ховаючи револьвер до кишені плаща.

— Ви не поранені, комісаре? — спитав він, недовірливо глянувши на його розідраний лівий рукав.

— Ні, собацюра не встиг укусити.

Тшанц нахилився і повернув голову тварини до світла, яке відбилося в мертвих очах.

— Ікла як у справжнісінького хижака, — сказав він, здригнувшись. — Він би вас роздер, комісаре.

— Ви врятували мені життя, Тшанц.

— Хіба ви не носите зброї? — поцікавився той.

Берлах торкнув ногою нерухому тварину і відказав: — Лише зрідка.

Вони замовкли, дивлячись на мертвого собаку, що лежав на голій брудній землі. Біля їхніх ніг розпливалася велика чорна калюжа — зі псової пащі темним струменем юшила кров.

Отямившись, вони побачили, що довкола них картина змінилася. Музика урвалась, яскраві вікна були розчинені навстіж, і з них визирали люди у вечірньому вбранні. Берлах і Тшанц перезирнулися — їм було неприємно стояти, наче перед судьбищем, і це тут, серед забутої Богом Юри, у чорта на рогах, сердито подумав комісар.

У середньому з п’ятьох вікон стояв, осторонь інших, якийсь чоловік. Напрочуд виразним, лунким голосом він. спитав, що вони там роблять.

— Поліція, — спокійно відповів Берлах і додав, що їм доконче треба поговорити з паном Гастманом.

— Дивно, — сказав чоловік, — невже, щоб поговорити з паном Гастманом, знадобилося вбивати його собаку? І взагалі саме тепер він має бажання і нагоду слухати Баха. — По цій мові чоловік, не кваплячись, упевнено зачинив вікно; говорив він теж спокійно, ба навіть байдуже.

З вікон почувся галас, до них долинули вигуки: «Нечувано!», «Що ви скажете, пане директор?», «Ганебно!», «Неймовірно, пане радник, поліція!» Згодом люди відійшли, вікна одне за одним позачинялись, і навкруг запала тиша.

Берлах і Тшанц не мали іншої ради, як вертати назад. Біля брами на них хтось чекав. Вони побачили постать, що збуджено бігала туди й назад уздовж брами.

— Світіть, мерщій! — прошепотів Берлах Тшанцові.

Сяйнув промінь кишенькового ліхтарика, і вони побачили чоловіка в ошатному вечірньому вбранні з повним, обрезклим, але характерним обличчям. На одній руці в чоловіка виблискував важкий перстень.

За ледве чутним Берлаховим наказом світло згасло.

— Хто ви такий, до біса? — загорлав товстун.

— Комісар Берлах. А ви — пан Гастман?

— Я — національний радник фон Швенді, полковник фон Швенді. Якого дідька вроїлося вам у голову тут стріляти?

— Ми провадимо слідство і хочемо говорити з паном Гастманом, пане національний радник, — спокійно пояснив Берлах.

Та національного радника нелегко було заспокоїти.

— Ви сепаратист, чи що? — люто ревнув він.

Берлах надумав скористатися його іншим титулом і обережно пояснив, що пан полковник помиляється, їх не цікавить питання сепаратності Юри.

Та не встиг Берлах доказати, як полковник розлютився ще дужче за національного радника. Ага, виходить, комуніст, визначив він. Під три чорти, він, полковник, нікому не дозволить стріляти, коли грає музика. Він забороняє будь-яку демонстрацію проти західної цивілізації. Швейцарська армія може хутко дати тут лад!

Національний радник вочевидь заплутався, тож Берлахові довелося самому давати лад.

— Тшанц, слова пана національного радника не слід заносити до протоколу, — підкреслено мовив він.

Національний радник умить протверезів:

— До якого ще протоколу?