Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 8)

— Я привіз її з Константинополя, — почувся спокійний голос, і Берлах підвівся з канапи. — Бачите, Тшанц, я вже в пальті. Можемо їхати.

— Даруйте мені, — сказав той, і досі збентежений. — Ви спали й не чули, як я під’їхав. А дзвоника на дверях я не знайшов.

— Та дзвоника й немає. Він мені непотрібний, я ніколи не замикаю дверей.

— Навіть як кудись їдете?

— Навіть тоді. Завжди цікаво, повернувшись додому, роздивлятися, чи в тебе щось украдено чи ні.

Тшанц засміявся і взяв «змію» з Константинополя в руки.

— Колись мене мало не вбили нею, — сказав комісар трохи глузливо, і Тшанц тільки тепер побачив, що голова «змії» може правити за руків’я, а тіло її гостре, наче лезо.

Щиро здивований, він розглядав химерний орнамент, що виблискував на жахливій зброї. Берлах стояв обіч нього.

— Будьте мудрі, як змії, — сказав він і втупив довгий задумливий погляд у Тшанца. Нараз він усміхнувся. — І ніжні, як голуби. — Він легенько поплескав Тшанца по плечу. — Я заснув. Уперше за кілька день. Клятий шлунок.

— Невже вам так болить? — спитав Тшанц.

— Еге, болить, — спокійно відповів комісар.

— То вам краще зостатися вдома, пане Берлах, на дворі холодно, і дощ іде.

Берлах глянув на Тшанца і засміявся.

— Пусте, треба шукати вбивцю. А ви, певне, зраділи б, якби я зостався вдома.

Коли вони вже сиділи в машині й саме проїздили Нідекський міст, Берлах спитав:

— Чого ви їдете через усе місто, а не через Аргауерштальден до Цолікофена? Так же ближче?

— Я хочу проїхати до Твана не дорогою Цолікофен-Біль, а дорогою Керцерс-Ерлах.

— Це якийсь незвичний маршрут.

— Не такий уже й незвичний, комісаре.

Вони знову замовкли. Повз них пролітали вогні міста.

Коли вони минали Бетлегем, Тшанц спитав:

— Ви їздили коли-небудь із Шмідом?

— Частенько їздив. То був обережний водій. — І Берлах стурбовано глянув на спідометр, що показував сто десять.

Тшанц трохи зменшив швидкість.

— Колись я теж їздив із Шмідом, до біса повільно, Пригадую, він якось кумедно називав свою машину. Ми спинилися заправитись бензином, і він тоді так її назвав. Тільки я забув, як саме. А ви часом не знаєте?

— Він називав свою машину «Синій Харон».

— Харон — це ім’я з грецького міфа, еге ж?

— Харон перевозив мертвих у підземне царство, Тшанц.

— Шмід мав багатих батьків і вчився в гімназії. Таким, як я, було не до гімназії. Тож він і знав про Харона, а я не знаю.

Берлах сховав руки в кишені й знову глянув на спідометр.

— Авжеж, Тшанц, — сказав він. — Шмід був освічена людина, знав грецьку мову й латину, перед ним було велике майбутнє, як перед людиною з вищою освітою, а все ж не перевищуйте ста кілометрів.

Одразу за Гюмененом Тшанц спинив машину біля бензоколонки. До них підійшов чоловік із обслуги.

— Поліція, — сказав Тшанц. — Нам треба дещо дізнатися.

Вони невиразно побачили крізь мокре скло зацікавлене й трохи налякане обличчя, що схилилося до машини.

— Чи не спинявся у вас два дні тому водій, що називав свою машину «Синій Харон»?

Чоловік здивовано похитав головою, і Тшанц рушив далі.

— Спитаємо ще десь.

На бензоколонці в Керцерсі теж ніхто нічого не знав. Берлах пробурмотів:

— То все ні до чого.

Та в Ерлаху Тшанцові пощастило. Такий чоловік був тут у понеділок увечері, сказали йому.

— Бачите, — мовив Тшанц, коли вони завернули біля Ландерона на дорогу Нойєнбург-Біль, — тепер ми знаємо, що в понеділок увечері Шмід проїздив дорогою Керцерс-Інс.

— Ви певні цього? — спитав комісар.

— Я дав вам у руки незаперечний доказ..

— Так, доказ незаперечний. Але навіщо він вам, Тшанц?

— Нехай буде. Все, про що ми дізнаємося, допоможе нам шукати далі.

— Ви знову маєте слушність, — визнав старий, виглядаючи у вікно Більське озеро.

Дощ ущух. За Невевілем з клаптів туману виринуло озеро. Вони в’їхали до Лігерца. Тшанц вів машину повільно, шукаючи повороту на Ламбуан.

Тепер машина бралася вгору поміж виноградників. Берлах опустив вікно і глянув униз на озеро. Над островом святого Петра мріло кілька зірок. У воді відбивалося світло, озером гнав моторний човен. «Пізно, як на таку пору року», — подумав Берлах. Перед ними, у западині, лежав Тван, а позаду Лігерц.

Вони завернули і поїхали до лісу, що поставав перед ними в нічній темряві. Тшанц почувався трохи непевно: може, ця дорога веде тільки до Шернельца? Угледівши якогось чоловіка, він загальмував.

— Отак ми втрапимо до Ламбуана?

— Їдьте весь час прямо, а на узліссі — уздовж білих будинків, тоді заверніть праворуч, на лісову дорогу, — пояснив чоловік. Він був у шкіряній куртці, а біля нього, у світлі фар, крутився білий маленький песик, білий, із чорним писком. — Ходімо, Пінг-Пінгу!

Виноградники незабаром зосталися позаду, машина їхала тепер лісом. Назустріч їм зводились ялини, немов нескінченні колони. Раз у раз гілля хльоскало по склу, дорога була вузька й нерівна, праворуч вона стрімко обривалася. Тшанц їхав повільно, і чути було, як унизу дзюркотить вода.

— Тванська ущелина, — пояснив Тшанц. — З того боку йде дорога на Тван.

Ліворуч здіймалися скелі, спалахуючи білими відблисками у пітьмі. Решту все поглинула темна безмісячна ніч. Дорога вже не спиналася вгору, і потік шумів тепер поряд. Завернувши вліво, вони переїхали міст. Перед ними лежала дорога, дорога із Твана в Ламбуан. Тшанц зупинив машину.

Він вимкнув фари, і все довкола огорнув нічний морок.

— Що далі? — спитав Берлах.

— Зачекаймо. Тепер за двадцять хвилин восьма.

Вони зачекали до восьмої, а як нічого не сталося, то Верлах сказав, що Тшанцові час би пояснити свій задум.

— Нічого певного, комісаре. У Шмідовій справі я не дуже посунувся вперед, та і ви ще блукаєте в темряві, дарма що маєте якусь підозру. Я сподівався, що там, де Шмід був у середу, сьогодні ввечері також збереться якесь товариство і дехто приїде на машинах; адже товариство, яке збирається у наші дні у фраках, має бути чимале. Це, звісно, тільки припущення, комісаре Берлах, та в нашій роботі варто зважити й на припущення.

Комісар урвав міркування свого підлеглого, скептично зауваживши, що поліція Біля, Нойєнштадта, Твана і Ламбуана вже дошукувалася, чого Шмід приїздив до Тессенберга, та нічого не дошукалася.

— Бо Шмід став жертвою вбивці куди спритнішого за всю поліцію Біля чи Нойєнштадта, — заперечив Тшанц.

— Чому ви так гадаєте?

— Я нікого не підозрюю. Але людина, що вбила Шміда, викликає в мене пошану, коли тільки пошана тут доречна.

Берлах сидів незворушно і слухав, та врешті стенув плечима:

— І ви, Тшанц, хочете спіймати людину, що викликає у вас таку пошану?