Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 7)

— Можливо.

Берлах помітив, що не переконав його.

— Ми небагато знаємо про Шмідову смерть, — вів комісар далі, — і маємо тільки ось це — кулю.

І він поклав на стіл кулю, знайдену на тванській дорозі.

Тшанц узяв її і пильно оглянув.

— Це куля з армійського револьвера, — завважив він і поклав її на місце.

Берлах закрив теку на столі.

— Насамперед, — мовив він, — нам невідомо, що Шмід робив у Твані чи в Ламлінгені. На Більському озері він був не в службових справах, а то я знав би про це. Нам не відомий жодний мотив, що хоч якось пояснив би його подорож туди.

Тшанц сидів, поклавши ногу на ногу, й не дуже уважно слухав Берлаха. Раптом він сказав:

— Ми тільки знаємо, як убито Шміда.

З подиву комісар навіть не відразу спитав:

— Звідки ви це знаєте?

— У Шмідовій машині кермо зліва, і кулю ви знайшли на лівому узбіччі, якщо дивитися з машини; тоді в Твані чули, як усю ніч працював двигун. Убивця спинив Шміда, коли той їхав із Ламбуана вниз до Твана. Шмід, мабуть, знав убивцю, а то не спинився б. Він відчинив праві дверцята впустити знайомого і знову посунувся на своє місце до керма. Тієї миті його й застрелено. Звісно, Шмід і гадки не мав про наміри того чоловіка.

Берлах подумав.

— Тепер я закурю. — І, запалюючи сигару, старий сказав: — Ви маєте слушність, Тшанц. Певне, саме так Шмід зустрівся із своїм убивцею, дуже ймовірно. Але це ще не пояснює, що робив Шмід на дорозі з Твана до Ламлінгена.

Тшанц зауважив, що під плащем Шмід мав вечірнє вбрання.

— Цього я не знав, — мовив Берлах.

— Хіба ви не бачили небіжчика?

— Ні, я не люблю небіжчиків.

— Але це було занотовано і в протоколі.

— Протоколи я люблю ще менше.

Тшанц замовк.

— Це тільки заплутує справу, — визнав Берлах. — Що мав робити у Тванській ущелині Шмід, зодягнений у вечірнє вбрання?

— Ні, це все-таки спрощує нам пошуки, — відказав Тшанц. — Поблизу Ламбуана не так уже багато людей, що влаштовують вечори, куди гості приїздять у фраках.

Він дістав кишенькового календарика й пояснив, що це Шмідова річ.

— Я знаю, — кивнув Берлах. — Там немає нічого цікавого.

Тшанц заперечив:

— Шмід позначив середу другого листопада літерою «Г». Саме в середу його й убито, близько опівночі, як свідчить експертиза. Ще одним «Г» позначено середу двадцять шостого жовтня і далі — вівторок вісімнадцятого жовтня.

— Літера «Г» може означати будь-що, — зауважив Берлах. — Жіноче ім’я, приміром, чи щось інше.

— Навряд чи вона означає жіноче ім’я, — знову заперечив Тшанц. — Шмідову приятельку звати Анна, а Шмід був чоловік серйозний.

— Про неї я теж нічого не знаю, — сказав Берлах і, побачивши, що його необізнаність дивує Тшанца, додав: — Мене цікавить тільки той, хто вбив Шміда.

— Звичайно, — чемно погодився Тшанц, але враз похитав головою і засміявся: — Що ви за людина, комісаре Берлах!

— Я старий чорний котяра, який залюбки жере мишей, — поважно відказав Берлах.

Тшанц не знайшовся, що на це сказати, і став пояснювати далі:

— У дні, позначені літерою «Г», Шмід завжди одягав фрак і їхав кудись на своєму «мерседесі».

— Звідки ви й це знаєте?

— Від пані Шенлер.

— Он які — пробурмотів Берлах і замовк. Та за хвилину додав: — Це вже факти.

Тшанц пильно глянув комісарові в лице, закурив сигарету й нерішуче промовив:

— Доктор Лютц казав мені, що ви когось підозрюєте.

— Так, підозрюю.

— Я ж ваш помічник у справі вбивства Шміда, то чи не повідомили б ви мене, комісаре Берлах, на кого падає ваша підозра?

— Розумієте, — повільно почав Берлах, так само як Тшанц, старанно обмірковуючи кожне слово, — моя підозра — це не підозра наукового криміналіста. У мене немає ніяких підстав підозрювати. Ви бачили, як мало я знаю. Власне, я тільки припускаю, хто міг бути вбивцею, але той, про кого йдеться, ще сам повинен довести, що то він і є.

— Як ви це уявляєте собі, комісаре?

Берлах усміхнувся.

— Мені доведеться зачекати на докази, які дадуть можливість заарештувати його.

— Я працюватиму разом із вами, тож повинен знати, проти кого повести слідство, — ввічливо пояснив Тшанц.

— Насамперед ми маємо бути об’єктивні. Це стосується і мене, бо я маю певну підозру, і вас, бо ви провадимете основну роботу. Чи справдиться моя підозра — не знаю. Я чекатиму наслідків вашого слідства. Ви повинні шукати Шмідового вбивцю і не зважати на те, що я когось підозрюю. Коли той чоловік справді вбивця, то ви самі на нього натрапите і, звичайно, на відміну від мене — в бездоганний науковий спосіб; коли ж він не винен і ви знайдете справжнього вбивцю, то вам немає потреби знати ім’я людини, яку я даремно підозрював.

Вони трохи помовчали, а тоді старий спитав:

— Чи ви згодні на таке співробітництво?

Якусь мить Тшанц зволікав із відповіддю, та врешті мовив:

— Згоден.

— То що ви збираєтеся робити?

Тшанц підійшов до вікна.

— Сьогоднішній день Шмід теж позначив для себе літерою «Г». Я збираюся поїхати в Ламбуан і подивитися, може, щось і побачу цікаве. Поїду о сьомій, як завжди виїздив Шмід, коли збирався до Тессенберга.

Він знов обернувся до Берлаха і спитав чемно, але напівжартома:

— Поїдемо разом, комісаре?

— Еге, Тшанц, я теж поїду, — несподівано відказав той.

— Гаразд, — мовив Тшанц трохи збентежено, бо не сподівався на згоду. — Тоді о сьомій.

У дверях він іще раз обернувся:

— Ви ж були в пані Шенлер, комісаре Берлах. Невже ви там нічого не знайшли?

Старий відповів не зразу, спершу замкнув теку до письмового столу і сховав у кишеню ключа.

— Ні, Тшанц, — сказав він нарешті, — я нічого не знайшов. Можете йти.

О сьомій годині Тшанц заїхав до Берлаха в Альтенберг, де в будинку на березі Аре комісар жив з тридцять третього року. Ішов дощ, і швидку поліцейську машину занесло на закруті біля Нідекського мосту. Та Тшанц одразу ж вирівняв її. По Альтенбергштрасе він їхав повільно, бо ще ніколи не бував у Берлаха і тепер пильно приглядався крізь мокре скло до номерів будинків, поки насилу знайшов потрібний. Він двічі просигналив, та в будинку ніхто й не ворухнувся. Тоді Тшанц вискочив із машини й побіг під дощем до дверей. У темряві він не міг знайти дзвоника, тож, трохи повагавшись, натис на двері. Виявилося, що вони не замкнені, і Тшанц увійшов до передпокою. Далі він побачив прочинені двері, крізь які падала смуга світла. Він постукав і, не почувши відповіді, відчинив їх зовсім. Перед ним був великий покій із полицями книжок уздовж стін. На канапі лежав Берлах із книжкою в руці. Комісар спав, проте був, очевидно, готовий їхати до Більського озера, бо мав на собі зимове пальто.

Почувши, як він рівно дихає, Тшанц розгубився. Старий на канапі і ця безліч книжок справляли дивне враження. Тшанц уважно розгледівся. В покої не було жодного вікна, зате в кожній стіні — двері, що вели, мабуть, до інших кімнат. Посередині стояв великий письмовий стіл. Глянувши на нього, Тшанц злякався: там лежала бронзова змія.