Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 6)

— Ви знайшли те, що мали відіслати панові Шміду?

— Знайшов.

Він іще раз перебіг очима по кімнаті, обминаючи краватку.

— Це найкращий пожилець з усіх, що в нас мешкали, в нього ніколи не буває ніяких історій з дамами і взагалі... — запевнила пані Шенлер.

Берлах рушив до дверей.

— Час від часу я надсилатиму службовця або приходитиму сам. У Шміда ще зосталися тут важливі папери, що можуть нам знадобитися.

— А пан Шмід не надішле мені листівочки з-за кордону? — допитувалася пані Шенлер. — Мій син збирає поштові марки.

Та Берлах, наморщивши лоба й замислено дивлячись на жінку, відказав:

— Навряд, бо з таких відряджень звичайно не шлють листівок. Це заборонено.

Пані Шенлер знову сплеснула руками й вигукнула у розпачі:

— Чого тільки поліція не забороняє!

Берлах пішов, зрадівши, що залишає цей дім.

Обідав Берлах того дня не в «Шмідштубе», як звикле, а в «Du Théâtre». Він сидів, увесь поринувши в думки, й уважно переглядав папери в теці, яку забрав із Шмідової кімнати. Потім трохи погуляв по Бундестерасе, а о другій годині вже був у своєму кабінеті, де на нього чекала звістка, що з Біля привезено Шмідів труп. Берлах не пішов глянути на свого колишнього підлеглого, бо не любив мертвих і волів давати їм спокій. Він залюбки не пішов би й до Лютца, та мусив, нічого не вдієш. Більше не заглядаючи до Шмідової теки, комісар дбайливо замкнув її у свій письмовий стіл, закурив сигару і подався до кабінету шефа, хоч добре знав: Лютца дратуватиме його сигара. Один тільки раз, кілька років тому, Лютц насмілився зауважити Берлахові, щоб він не курив, але той, зневажливо махнувши рукою, відказав, що прослужив десять років у Туреччині й завжди курив у кабінеті свого константинопольського шефа, — доказ тим вагоміший, що його не можна було перевірити.

Доктор Люціус Лютц зустрів Берлаха знервовано, бо, на його думку, ще нічого не зроблено в Шмідовій справі. Він посадовив старого в зручне крісло біля свого столу.

— Із Біля ще нічого не повідомили? — спитав Берлах.

— Ще нічого.

— Дивно, адже вони працюють, не складаючи рук. Берлах сів і мимохіть глянув на образки Траффле по стінах — кольорові малюнки пером, на яких майоріли великі прапори й марширували солдати, чи з генералом, а чи без нього, чи зліва направо, а чи справа наліво.

— У мене, — почав Лютц, — дедалі більший неспокій викликає школярський стан криміналістики в цій країні. Повірте, я багато до чого звик у нашому кантоні, але методи, якими тут розслідують убивство лейтенанта поліції і які вочевидь вважають за нормальні, у такому нещадному світлі виявляють професійні здібності нашої сільської поліції, що я просто приголомшений.

— Заспокойтеся, докторе Лютц, — мовив Берлах, — наша сільська поліція знається на своєму ділі не згірше за чикагську, і ми ще викриємо Шмідового вбивцю.

— Ви когось підозрюєте, комісаре Берлах?

Берлах довго дивився на Лютца й нарешті сказав: — Так, підозрюю, докторе Лютц.

— Кого саме?

— Цього я ще не можу сказати.

— О, вже цікаво! Мені відомо, комісаре Берлах, що ви завжди ладні виправдати будь-який помилковий — з погляду великих досягнень сучасної наукової криміналістики — захід. Але ж не забувайте, що час іде вперед і не спиняється навіть для найуславленішого криміналіста. В Нью-Йорку й Чикаго я бачив такі злочини, які ви в нашому любому Берні навіть і уявити собі не можете. Та ось убито лейтенанта поліції, а це певна ознака, що навіть тут, у самій системі громадської безпеки, щось уже починає руйнуватись, і треба діяти рішуче.

— Звісно, я так і роблю, — відповів Берлах.

— Це добре, — сказав Лютц, кахикнувши.

На стіні цокав годинник.

Берлах обережно поклав ліву руку собі на живіт, а правою загасив сигару об попільничку, яку подав йому Лютц. Останнім часом, сказав Берлах, здоров’я в нього погіршало, принаймні лікар дуже занепокоєний. Щось негаразд зі шлунком, часто йому болить, тож він просить доктора Лютца дати йому помічника, який міг би виконувати в Шмідовій справі основну роботу, а Берлах провадив би слідство більше за письмовим столом.

Лютц погодився.

— Кого ви хотіли б узяти собі в помічники? — спитав він.

— Тшанца. Правда, він іще відпочиває в Бернських Альпах, та його можна відкликати.

— Я задоволений з нього, — повідомив Лютц. — Тшанц — це людина, що завжди прагне дотримуватися найсучасніших методів криміналістики.

Він повернувся спиною до Берлаха і задививсь у вікно, що виходило на подвір’я сирітського будинку — там повно було дітей. Нараз Лютца пойняло нестерпне бажання подискутувати з Берлахом про значення сучасної наукової криміналістики. Та коли він обернувся, Берлах уже пішов.

Було вже близько п’ятої години, та Берлах поклав собі ще сьогодні поїхати до Твана, на місце злочину. За шофера він узяв Блаттера, опасистого поліцейського, якого любив за мовчазність. У Твані їх зустрів Кленін, вигляд він мав якийсь затятий, мабуть, боявся догани. Однак комісар приязно потис йому руку і сказав, що радий познайомитися з людиною, здатною самостійно думати. Від тих слів Кленін запишався, хоч до пуття не збагнув, що саме має на думці старий. Він повів Берлаха вгору дорогою на Тессенберг, до місця злочину. Блаттер дибав за ними, лихий, що доводиться йти пішки.

Берлаха здивувала назва Ламбуан.

— По-німецькому — Ламлінген, — пояснив Кленін.

— О, це вже звучить краще.

Вони прийшли на місце злочину. Праворуч дороги, що вела до Твана, здіймалася скеля.

— Де стояла машина, Кленін?

— Тут, — поліцейський показав на дорогу, — мало не посередині. — А що Берлах майже не глянув у той бік, він додав: — Либонь, краще мені було б лишити машину з убитим тут.

— Чого? — спитав Берлах, дивлячись на скелі Юри. — Мертвих треба якнайшвидше забирати, їм нема чого бути серед нас. Ви добре зробили, що відвезли Шміда до Біля.

Берлах став на узбіччі й глянув на Тван, що лежав унизу. Між ними й старовинним містечком простяглися тільки виноградники. Сонце вже сіло. Дорога звивалася змією поміж будинками, а на залізничній станції стояв довгий товарний поїзд.

— Невже там унизу нічого не чули, Кленін? — спитав старий. — Містечко зовсім близько, там мали чути кожний постріл.

— Люди тільки чули, що цілісіньку ніч гурчав мотор, та ніхто в цьому не добачив нічого лихого.

— Звісно, що ж тут лихого.

Він знову глянув на схили з виноградниками.

— Кленін, яке вино в цьому році?

— Добре. Ми можемо його потім покуштувати.

— Авжеж, я залюбки випив би склянку молодого вина, — погодився Берлах.

Він наступив правою ногою на щось тверде. Нахилився й підняв малесеньку металеву грудочку, видовжену й плескату з одного краю. Кленін і Блаттер цікаво втупилися в неї.

— Револьверна куля, — сказав Блаттер.

— Як це вам так щастить, пане комісар? — здивувався Кленін.

— Звичайнісінька випадковість, — озвався Берлах, і вони пішли вниз до Твана.

Молоде тванське вино не пішло на добре Берлахові, бо наступного ранку він жалівся, що його геть усю ніч нудило.

Лютц, який зустрівся комісарові на сходах, дуже занепокоївся і порадив звернутися до лікаря.

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів Берлах, подумавши, що лікарів він полюбляє ще менше, ніж сучасну наукову криміналістику.

У кабінеті Берлахові трохи полегшало. Він сів до письмового столу, відімкнув шухляду й дістав із неї теку вбитого.

Берлах усе ще сидів, заглибившись у папери, коли о десятій з’явився Тшанц, що вночі повернувся з відпустки.

Комісар здригнувся, бо першої миті йому здалося, немов до кімнати ввійшов убитий Шмід. На Тшанцові був такий самий плащ, як і на Шміді, й майже такий самий фетровий капелюх. Тільки обличчя було інше — повне, доброзичливе.

— Добре, Тшанц, що ви вже приїхали, — сказав Берлах. — Нам із вами доручено справу про вбивство Шміда. Вестимете її переважно ви, я недужий.

— Та я вже знаю.

Тшанц сів, присунув стільця до Берлахового столу і поклав на нього ліву руку. На столі лежала розгорнена Шмідова тека.

Берлах відкинувся на спинку крісла.

— Вам я можу це сказати, — почав він. — Між Константинополем і Берном я бачив тисячі поліцейських, добрих і поганих. Багато з них були не кращі за ту жалюгідну потолоч, котрою ми наповнюємо наші в’язниці, просто вона випадково опинилася по той бік закону. Але Шміда я нікому не дам скривдити — він був винятково здібний і мав усі підстави взяти гору над нами. Цей розумний чоловік знав, чого хотів, умів мовчати про те, що знав, і говорив тільки тоді, як було потрібно. Ми повинні брати з нього приклад, Тшанц, він був кращий за нас.

Тшанц, який дивився у вікно, повільно повернув голову до Берлаха і сказав: