Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 5)
«Драма Шиллера, — сказано в його уже цитованих «Проблемах театру», — так, як і грецька трагедія, була можлива тому, що мала справу з видимим світом із справжніми діями держав. У мистецтві зображається тільки те, що збагненне. А сучасна держава чуттєво незбагненна, анонімна, бюрократична... Сучасний світ легше показати через маленького спекулянта, канцеляриста, чи поліцейського, ніж через бундесрат чи бундесканцлера... Держава втратила свій образ... Сили сьогоднішнього світу, треба думати, образно відтворювані тільки там, де вони вибухають...»
Підзаголовок оповіщає: «Одна з іще можливих історій». За Дюрренматтом, історії «можливі» — це якраз ті, що «вибухають». Тепер нам (сказано у своєрідному вступі до повісті) «більше не загрожує ні Бог, ні покара, ні доля, як у п’ятій симфонії, самі лише нещасливі випадки на дорогах, прориви дамб через неточні конструкції, вибух заводу атомних бомб, викликаний неуважним лаборантом, погано закритий чан з бактеріями. В цей світ аварій веде наш шлях, на його запилюжених узбіччях поряд із стендами, що рекламують взуття фірми Баллі, «студебекери», морозиво і пам’ятники жертвам катастроф, трапляються ще історії, де в звичайній особистості раптом проглядає людство, дрібна подія виростає до загальної, виявляються правосуддя і справедливість, можливо, навіть, милосердя, випадково спіймане, відображене у моноклі п’яного».
Коли вранці старі прокралися до кімнати гостя, щоб тихенько покласти йому на ліжко складений ними вночі блазнівський смертний вирок, вони з жахом заніміли на порозі: «У віконній рамі висів Трапс, нерухомий темний силует на тьмяному сріблі неба, серед важкого духу троянд, так укінчено, без вороття, що прокурор, у моноклі якого відбивався вже могутній ранок, спершу ковтнув повітря, а тоді, безпорадно сумуючи за своїм втраченим другом, болісно вигукнув:
— Альфредо, мій добрий Альфредо! Та що ж ти, на ласку божу, вигадав! Ти ж зіпсував нам найкращу вечерю!»
Це і є «одна з іще можливих історій», в ході яких гра стає життям і навіть смертю, а випадкове осідає у вигляді найфундаментальніших законів людського буття. І це апофеоз дюрренматтівської прози, який увібрав у себе всі її цілі і всю її художню досконалість. Хоча «Аварія», як уже мовилося, написана 1956 року, завдяки їй набуває істинного значення не тільки дюрренматтівська проза, створена до неї, але й та, що створена згодом. Наприклад, роман «Правосуддя», розпочато ще в 1957 році. Сподіваюся, читачеві цієї передмови він буде зрозумілий і без спеціального коментаря. Там є все, про що я писав у зв’язку з Дюрренматтом-драматургом і прозаїком: і авантюри, і трупи, і гра випадковостей, і готовність щоразу все брати назад, все вивертати й переінакшувати, але й прагнення справедливості, надія на те, що людина відшукає її і буде гідна своєї знахідки.
СУДДЯ ТА ЙОГО КАТ
Тванський поліцейський Кленін натрапив уранці третього листопада тисяча дев’ятсот сорок восьмого року на блакитний «мерседес», що стояв край дороги до Ламбуана — одного з тессенберзьких селищ — саме там, де вона виходить із лісу, що вкриває Тванську ущелину. Як буває пізньої осені, все довкола повивав туман. І Кленін уже проминув був машину, та враз надумав повернутися. Проходячи повз «мерседес», він мигцем побачив крізь запітнілі шибки, що водій сидить, схиливши голову на кермо.
Як людині розважливій, Кленінові передусім спало на думку, що водій п’яний. Поліцейський поклав собі поставитися до нього не по-казенному, а по-людяному. Тож він підійшов до автомашини з наміром збудити незнайомого, відвезти його до Твана і в готелі «Ведмеді» нагодувати супом та чорною кавою, аби той протверезів; бо п’яним заборонено водити машину, але спати в ній на узбіччі вільно кожному.
Кленін розчинив дверцята й по-батьківському поклав руку незнайомому на плече. Ту ж мить він збагнув, що водій мертвий. Куля пройшла йому крізь обидві скроні. Аж тепер Кленін помітив, що дверцята з правого боку прочинені. Крові в машині набігло небагато, і темно-сірий плащ на небіжчикові майже не забруднився. З кишені плаща виглядав ріжечок жовтого гаманця. Видобувши його, Кленін легко довідався, що вбитий — Ульріх Шмід, лейтенант поліції міста Берна.
Кленін не знав достоту, що робити. Йому, сільському поліцейському, ще не траплявся такий кривавий злочин. Він забігав по узбіччю туди й назад. Одначе, коли зійшло сонце і його проміння, пробившись крізь туман, осяяло вбитого, Кленінові зробилося моторошно. Він повернувся до машини, підняв сірий фетровий капелюх, що лежав біля ніг небіжчика, і насунув йому на голову так, аби не бачити ран на скронях. Тепер йому трохи полегшало.
Поліцейський витер собі з чола піт і подався на той бік дороги, звідки виднівся Тван. Нарешті він надумав, що робити. Відсунувши мертвого вбік, на сусіднє з водієвим місце, він обережно посадовив мертве тіло й прив’язав його шкіряним ремінцем, якого знайшов у машині, а сам сів за кермо.
Двигун ніяк не заводився, та дорога до Твана йшла стрімко вниз, і Кленінові пощастило допровадити автомашину до «Ведмедів». Там він заправив її бензином, і нікому навіть не спало на думку, що його огрядний нерухомий пасажир — мертвяк. А сам Кленін і словом не прохопився, бо не любив галасу.
Коли він їхав уздовж озера до Біля, туман знову погустішав і сонячне проміння вже не пробивалося крізь нього. Ранок був такий похмурий, наче наставав день страшного суду. Кленін попав у довгу валку автомобілів, вони чомусь ішли один за одним іще повільніше, ніж того вимагав туман, — жалобний провід, мимохіть сяйнула думка поліцейському. Мертвий сидів поруч незрушно і тільки часом, коли дорога ставала нерівна, кивав головою, як старий мудрий китаєць, тож Кленін дедалі менше наважувався переганяти інші машини. До Біля він приїхав уже вдень.
Поки в Білі з’ясовували обставини цієї сумної події, у Берні справу передали комісарові Берлаху, що був також небіжчиків начальник. Берлах довго жив за кордоном і уславився як криміналіст у Константинополі, а згодом у Німеччині. Він очолював карну поліцію у Франкфурті-на-Майні, та тридцять третього року повернувся до свого рідного міста.
Повернувся Берлах на батьківщину не так з любові до Берна — він часом називав це місто своєю золотою могилою, — як через ляпас, що його Берлах одважив одному високому чиновникові нового німецького уряду. Тоді у Франкфурті багато говорилося про цей образливий вчинок, а в Берні його трактували в залежності від стану європейської політики: спершу — як вчинок обурливий, тоді — як гідний осуду, але все ж таки зрозумілий, і нарешті — як єдино можливу для швейцарця поведінку. Проте це вже було сорок п’ятого року.
Перейнявши на себе Шмідову справу, Берлах насамперед звелів перші дні тримати злочин у таємниці, — і йому довелося використати всю свою владу, щоб домогтися цього. «Ми занадто мало знаємо, — сказав він, — а газети — найбільший непотріб з усього, що тільки винайдено за останні два тисячоліття».
Берлах, видно, покладав багато надій на таємне розслідування справи, зате його шеф, доктор Люціус Лютц, що водночас викладав криміналістику в університеті, був думки протилежної. Цей службовець, на бернський рід якого цілюще вплинув багатий базельський дядечко, саме повернувся до Берна з відвідин нью-йоркської та чикагської поліції, і його вразив «доісторичний рівень боротьби із злочинністю в столиці Швейцарської конфедерації», як він щиро зізнався начальникові поліції Фрайбергерові, коли вони якось разом поверталися додому трамваєм.
Того ж таки ранку, після ще однієї розмови по телефону з Білем, Берлах подався на Бантігерштрасе до Шенлерів, де мешкав Шмід. Берлах пішки спустився через старе місто і перейшов Нідекський міст — він завжди ходив пішки, бо, мовляв, Берн не такий великий, щоб їздити по ньому «трамваями або чимось іншим».
Він трохи втомився, підіймаючись сходами Гаспеля, — адже йому було за шістдесят і в такі хвилини вік давався взнаки; та невдовзі він уже стояв, перед домом Шенлерів і дзвонив.
Двері відчинила сама пані Шенлер, маленька, огрядна, досить пристойна дама; вона відразу впустила Берлаха, бо знала його в лице.
— Шмідові довелося вночі терміново виїхати в службових справах, — сказав Берлах, — і він просив дещо йому надіслати. Будьте ласкаві, пані Шенлер, проведіть мене до його кімнати.
Жінка кивнула головою, і вони пішли коридором, де на стіні висіла велика картина у важкій рамі. Берлах глянув на неї — то був «Острів мертвих».
— А де ж, власне, пан Шмід? — спитала огрядна жінка, відчиняючи двері.
— За кордоном, — відповів Берлах, дивлячись на стелю.
Кімната містилася на першому поверсі, крізь веранд-ні двері виднівся невеличкий садок, де росли старі темні ялини, певне, вражені якоюсь хворобою, бо землю довкола них укривав шар глиці. Ця кімната була, мабуть, найкраща в будинку.
Берлах підійшов до письмового столу й оглядівся. На канапі лежала краватка вбитого.
— Пан Шмід, мабуть, у тропіках, правда ж, пане Берлах? — поцікавилася пані Шенлер.
Берлах аж трохи злякався:
— Ні, він не в тропіках, він вище.
— Боже мій, то він у Гімалаях?
— Десь там. Ви майже вгадали.
Берлах відкрив теку, що лежала на столі, й відразу ж узяв її під пахву.