Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 4)

Дюрренматт вніс свою лепту, як завжди, оригінальну: наділив Берлаха раковою пухлиною і спонукав діяти мало не на порозі смерті. Це кидає на «Суддю та його ката» і «Підозру» додаткову тінь, романтичну і гротескну. Вона перетворює Берлаха на гіганта, рівновеликого Злу, з яким він бореться. Якось непомітно стіни бернських приймалень розчиняються в мороці, і на голій землі залишаються двоє — Гастман і Берлах, Злочинець та його Суддя.

Якось Берлах розпитував про Гастмана одного письменника, і той сказав: «Коли я називаю Гастмана поганою людиною, то тільки тому, що він робить добро так само з примхи, з настрою, як і зло, а н-а зло він безперечно здатний. Він ніколи не чинить лихого, аби чогось домогтися, на протилежність злочинцям, що діють заради грошей, заради жінок чи влади. Його злочини безглузді, можливо, через те, що він однаково здатний на добро й на зло, все залежить тільки від випадку.

— Ви так міркуєте, наче це математика, — заперечив старий.

— Це і є математика».

Це дуже важливе місце проливає світло на характер гри, яка живить дюрренматтівський роман. Перший гравець — Гастман. За незапам’ятних часів у Константинополі він побився об заклад з молодим поліцейським офіцером Берлахом, що той не зуміє віддати його під суд за злочин, вчинений у всіх на очах. Відтоді Берлах полює на Гастмана. Полювання і самого Берлаха робить гравцем: він користується вбивцею Шміда, лейтенантом Тшанцем, щоб, нарешті, розквитатися з Гастманом.

«Підозра» багато в чому схожа на дюрренматтівського детективного первістка. І не тільки тому, що і в цій повісті головний герой — комісар Берлах. Ще суттєвіше, що він і тут змагається із страхітливою еманацією Зла, лікарем-садистом Емменбергом, до того ж веде своє слідство цілком приватно. Його опора — доктор Гунгертобель, який діяв ще в «Судді та його каті», злиденний журналіст-фанатик Фортшіг і передусім єврей-гігант Гуллівер, що ніби з’явився сюди з якогось готичного роману.

Атмосфера страхіть і жахів згущується, — особливо, з проникненням Берлаха в клініку «Зонненштайн», цей комбінат катувань, де панує страховисько Емменбергер. Та, дивна річ, саме на такому тлі якось блідне сам Берлах. Він уже не велетень, наділений диявольською проникливістю і диявольською винахідливістю. Емменбергера викрито завдяки випадку і допомозі Гунгертобеля з Гуллівером; так що Берлаху майже нічого робити. Єдина його самостійна акція (від’їзд до емменбергерівської клініки) мало не завершилась поразкою і загибеллю. При цьому він ризикував не тільки власним життям, а й життями Гунгертобеля і Фортшіга. Останній загинув, а Гунгертобеля і самого Берлаха врятувало тільки несподіване втручання Гуллівера. Та й тут чималу роль відіграв випадок: що сталося б із Гунгертобелем, якби в усьому слухняний Емменбергеру вбивця-карлик не сидів колись з Гуллівером в одному концтаборі?

Важко сказати, чи трансформація комісара Берлаха була наслідком свідомої переоцінки, чи це вийшло ніби само собою. Адже він у «Підозрі» лежачий, недавно прооперований хворий. Але через п’ять років у «Обіцянці» Дюрренматт справді поламав і вивернув навиворіт старий сюжет. Недарма книжка має підзаголовок «Реквієм детективному жанрові».

Декому здається, що це слід розуміти як критику, як розчарування Дюрренматта тими легковажними заняттями, на які він нібито марнував час на початку 50-х років. Хоча якщо Дюрренматт і не написав після того жодного цілком детективного роману, то зовсім не тому, що написав «Обіцянку». Бо це не критика, а спроба запустити отару модель по-новому, або, ще точніше, використати енергію, яка вивільняється при експериментальному її руйнуванні.

Перша заповідь жанру, яку Дюрренматт порушив у «Обіцянці», — непотрібність, навіть недопустимість емоційного вжиття в сюжет. На відміну від Едгара По у «Вбивстві на вулиці Морг» він не прагне остудити читацьке обурення, поменшити жах, відвернути кримінальними загадками, які, здається, неможливо розв’язати. Навпаки, він пробуджує в нас гострий біль, відразу, жаль. Ми приголомшені так само, як і головний герой, комісар Маттеї, який пообіцяв убитим горем батькам знайти ґвалтівника і зробив ці свої пошуки метою життя.

1957 року Дюрренматт отримав замовлення на сценарій для фільму про сексуальні злочини. Фільм вийшов на екрани 1958 року під назвою «Це сталося серед білого дня». Все, що тут відбувається, перекочувало в роман — випадок незвичайний, і тим більше знаменитий, — все, за винятком однієї (правда, вирішальної!) обставини: у фільмі Маттеї дотримав обіцянки і арештував злочинця, який поглумився над Грітлі Мозер.

Дозволивши «дорогому покійничку Альберту» вибратись (нехай і ціною життя) із розставлених Маттеї сітей, Дюрренматт порушив другу заповідь жанру. Злочинець має бути викритий — на цьому тримається зацікавлення логічним завданням І на цьому стоїть світ романіста: на тім, що порок покарано і доброчесність торжествує.

Не виключено, що емоційна напруга перейшла в роман із сценарію ледве не автоматично. І все-таки в романі ця напруга виконує, — саме тому, що Маттеї не спіймав убивцю, — дуже важливу змістовну функцію. Маттеї в Дюрренматта — «геній», який «спотикається об нісенітницю». Він зробив, власне кажучи, неможливе: майже розгадав загадку, яка розгадуванню не піддавалась. І розгадав би її до кінця, аби не безглузда випадковість. Маттеї — «фігура з XIX століття», тобто ідеальний герой шерлок-холмсівського типу, характер монолітний, майже нелюдськи цілісний. Та Дюрренматтові ще дуже треба було переконати нас, що ця «розумова машина» працювала на знос. Тільки тоді ми остаточно повіримо, що виною всьому не помилка, не прорахунок з боку поліцейського комісара.

Приголомшений смертю маленької Грітлі, присягнувши її батькам до кінця не зійти зі сліду (недарма роман зветься «Обіцянка»), він і справді зробив усе, що від нього залежало, зламався, але не відступив. І все ж програв. Чому ж? Тому що життя — не логічна задача, не ребус і не кросворд. Воно безмежно складніше і, головне, примхливіше. А тому непередбачуване.

В «Обіцянці» порушена ще одна заповідь, у згоді з якою детективну історію розповідає або всезнаючий автор, або герой, що веде слідство. Тільки так, мовляв, читач зможе отримати в своє розпорядження всі необхідні йому факти. У Дюрренматта між автором і читачем умістився фіктивний оповідач — колишній шеф цюріхської кантональної поліції. Він знадобився тут у ролі критичного начала, як своєрідний тлумач фатальних помилок Маттеї та полеміст з оповідачем Дюрренматтом.

І шеф кантональної поліції каже останньому: «Ви будуєте сюжет на логічній основі, ніби це шахова партія: ось злочинець, ось жертва, ось співучасник, ось підбурювач; сищикові досить знати правила гри і точно відтворити партію, як він вже викрив злочинця і допоміг торжеству правосуддя. Я буквально шаленію від цієї фікції. Самою логікою ключа до дійсності не підбереш... А випадок якраз не відіграє у ваших романах ніякої ролі, і все, що схоже на випадок, одразу витлумачується, як доля і приреченість; ви, письменники, завжди жертвували істиною на потребу драматургічним канонам. Пошліть, нарешті, до біса всі канони. Подію не можна розглядати як арифметичну задачу хоча б тому, що в нашому розпорядженні ніколи не буває всіх даних, в нашому розпорядженні їх вельми мало, і то звичайно другорядних. Та й надто велика роль випадкового, раптового, виняткового. Наші закони базуються на вірогідності, на статистиці, а не на причинності, і дійсні тільки в загальному, але не в частковому».

В «Судді та його каті» письменник, як ми пам’ятаємо, сказав, аналізуючи характер Гастмана, що це — «математика». А тут колишній шеф поліції стверджує, що злочин не можна розглядати як математичну задачу. Чи означає це, що погляди Дюрренматта на питання, яке нас цікавить, зазнали змін? Швидше всього, ні. Адже і шеф поліції вірить у закони, які базуються «на вірогідності», «на статистиці». Це також «математика» — тільки «вища», збагачена ідеями Джона фон Неймана, зокрема теорією ігор.

Все, що в повісті «Аварія» сталося а текстильним вояжером, генеральним представником фірми «Гефесто» Альфредом Трансом того вечора, коли його нова машина раптово поламалась на вулиці маленького, тихого містечка, все, що з ним тоді сталося — тільки випадковість, яка не викликає найменшої довіри, більше того, лукава вигадка, та ще й придумана з наперед визначеною метою. І мета ця, звичайно, не малоприємні дідки-юристи на відпочинку, в товаристві яких опиняється Трапс і які втягують його в небезпечну гру, влаштовуючи за гомеричною вечерею на перший погляд блазнівський, а по суті, смертельно страшний суд над ним. Мета — навіть не сам Трапс, взятий як характер, як особистість. Мета — це викриття соціальної фізіономії Трапса.

Звичайний, безликий обиватель виявляється обачним убивцею, кровожерним хижаком ділових джунглів. Але щоб викрити такого Трапса, його треба захопити зненацька, приспати його інстинкт самозбереження неофіційністю дії, достатком їжі, міцністю вин. Іншими словами, треба створити умови неординарні, штучні, експериментальні, які в усіх значеннях цього слова являють ситуацію гри. Бо тільки вона здатна стати ситуацією провокуючою. І все це врешті-решт продиктовано самою дійсністю, конкретною дійсністю світу, в якому живе Дюрренматт.