Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 10)

Як комісар бернської карної поліції, пояснив Берлах, він розслідує вбивство лейтенанта поліції Шміда. Правда, його обов’язок — зафіксувати в протоколі всі відповіді різних осіб на певні запитання, та пан, — Берлах завагався, до якого титулу йому вдатися тепер, — пан полковник, либонь, не зрозумів ситуації, тож він не буде занотовувати відповіді національного радника до протоколу.

Ці слова приголомшили пана полковника.

— То ви з поліції? Це зовсім інша річ, — пробубонів він.

Його треба вибачити, теревенив він далі, сьогодні він обідав у турецькому посольстві, по обіді його обрано головою спілки полковників — «Клубу швейцарської шпаги», далі він брав участь у почесному чаркуванні за традиційним столом гельветів[1] ще до обіду відбулося надзвичайне засідання його партійної фракції, а тепер іще оцей бенкет у Гастмана із всесвітньовідомим піаністом. Він страх як втомився.

— Чи не можна поговорити з паном Гастманом? — знову спитав Берлах.

— А чого, власне, ви хочете від Гастмана? — відказав фон Швенді. — Який він має стосунок до вбитого лейтенанта поліції?

— Минулої середи Шмід був у нього в гостях, а по дорозі назад, біля Твана, його вбито.

— Ото ще халепа! Гастман завжди запрошує хтозна-кого, от і виходить неподобство.

Національний радник замовк і ніби замислився.

— Я Гастманів адвокат, — нарешті сказав він. — Чого ви прийшли сюди пізно ввечері? Ви ж могли принаймні зателефонувати.

Берлах пояснив, що вони тільки оце тепер виявили якусь причетність Гастмана до справи.

Полковник ніяк не міг угамуватись.

— А собака?

— Собака кинувся на мене, і Тшанцові довелося вистрелити.

— Та гаразд, — сказав фон Швенді майже приязно. — З Гастманом тепер і справді не можна поговорити; поліція теж повинна часом зважати на традиції нашого панства. Завтра я прийду до вас у відділ, а з Гастманом розмовлятиму ще сьогодні. Чи маєте ви Шмідову фотокартку?

Берлах витяг із гамана фотокартку і віддав йому.

— Дякую, — сказав національний радник.

Він кивнув головою і пішов до будинку, що стояв темний, як і спершу. Берлах і Тшанц зосталися самі перед брамою з іржавими ґратами.

— Проти національного радника ми нічого не можемо вдіяти, — мовив Берлах, — а надто як він іще й полковник та адвокат, тобто три чорти в одній особі. Ми тупцюватимемо на місці зі своїм убивством і нікуди не зрушимо.

Тшанц замислено мовчав. Нарешті озвався:

— Тепер дев’ята година, комісаре. Я гадаю, найкраще зараз поїхати до Ламбуана й розпитати там у поліцейського про Гастмана.

— Думка слушна, — погодився Берлах. — Їдьте. Спробуйте з’ясувати, чому в Ламбуані нічого не знали про те, що Шмід їздив до Гастмана. А я піду в той ресторанчик біля ущелини, мені треба щось випити для шлунка. Там я чекатиму на вас.

Вони подалися путівцем назад до машини. Тшанц сів до керма і за кілька хвилин був уже в Ламбуані.

Поліцейського він знайшов у готелі за одним столом із Кленіним, що приїхав із Твана. Сиділи вони осторонь від селян, бо їм явно треба було про щось поговорити. Ламбуанський поліцейський був рудий товстун на ім’я Жан-П’єр Шарнель. Тшанц підсів до них, і недовіра, з якою вони зустріли свого бернського колегу, незабаром щезла. Тільки Шарнелеві не сподобалося, що довелося перейти з французької мови на німецьку — в ній він почувався не дуже впевнено. Вони пили біле вино, Тшанц їв іще хліб із сиром; він і словом не прохопився, що приїхав від Гастманового дому, зате розпитував, чи не натрапили вони на який слід.

— Non[2], — сказав Шарнель, — assassin[3] не лишити жодного слід. On a rien trouvé[4], нічого не знайти.

У цій місцевості, охоче розповів далі рудий товстун, тільки одна людина могла б бути причетна до вбивства — це пан Гастман, котрий купив будинок у Рольєра, до нього завжди приїздить багато гостей, а в середу там відбувалося справжнє свято. Одначе Шміда там не було, Гастман нічого не знав, навіть прізвища такого не чув.

— Шмід n’était pas chez Gastmann, impossible[5]. Зовсім неможливо.

Тшанц вислухав ту мішану мову, а тоді зауважив, що не завадило б поспитати людей, які збиралися того вечора в Гастмана.

— Це я зробив, — втрутився Кленін. — У Шернельці під Лігерцом живе один письменник, він добре знає Гастмана і часто буває в нього, у середу теж там був. Він не бачив ніякого Шміда, навіть цього прізвища ніколи не чув і взагалі не йняв віри, щоб серед Гастманових гостей міг бути поліцейський.

— Кажете, письменник? — спитав Тшанц і наморщив чоло. — Треба буде якось поцікавитися тим братчиком. Письменники — люди непевні, і я таки доберуся до тих розумак. А хто такий Гастман, Шарнель?

— Un monsieur très riche[6], — у захваті відказав ламбуанський поліцейський. — Мати гроші як полова і très noble[7].

Він давати чайові моя fiancée[8], — і товстун гордо показав на кельнерку, — comme un rоі[9], але без наміру щось із вона мати. Jamais[10].

— А хто ж він за фахом?

— Філософ.

— Тобто як, Шарнель?

— Ну, він багато думати й нічого не робити.

— Але ж він мусить заробляти гроші?

Шарнель похитав головою.

— Він не заробляти гроші, він їх мати. Він сплатити податки за все селище Ламбуан. Це нам досить, щоб мати Гастмана найсимпатичніша людина в увесь кантон.

— І все-таки нам треба добряче взятися до цього Гастмана, — рішуче заявив Тшанц. — Завтра я поїду до нього.

— Тільки стережіться його собаки, — попередив Шарнель. — Un chien très dangereux[11].

Тшанц підвівся і поплескав ламбуанського поліцейського по плечу:

— О, з ним я впораюся.

Була десята година, коли Тшанц, залишивши Кленіна й Шарнеля, поїхав до ресторану біля ущелини, де на нього чекав Берлах. Та він іще раз спинив машину там, де від дороги збочував путівець до Гастманового будинку. Тшанц вийшов із машини і неквапом пішов до брами, а тоді уздовж муру. Як і спершу, будинок стояв темний, самотній, довкола — величезні тополі, що гнулись од вітру. Лімузини й досі ждали в парку. Цього разу Тшанц пішов не круг дому, а тільки до того рогу, звідки видно було освітлену частину будинку. Раз у раз на тлі жовтих вікон виникали людські постаті, і Тшанц притулився до муру, аби нікому не впасти в око. Він пильно оглядівся. Собаки вже не було, хтось його звідси забрав, та кривава калюжа ще темніла на освітленій землі. Тшанц пішов назад до машини.

У ресторані біля ущелини Берлаха він не застав.

— Комісар пішов півгодини тому, здається, до Твана, — сказала господиня, — у мене він випив тільки чарку горілки і просидів у ресторані заледве п’ять хвилин.

Тшанца зацікавило, що ж старий робив решту часу, та він не міг зосередитися на цій думці, бо вузька дорога вимагала від нього всієї уваги. Він проминув міст, що біля нього вони ото чекали, і поїхав лісом додому.

І тут із ним сталася дивна й неприємна пригода, над якою він потім довго замислювався. Він їхав швидко і невдовзі побачив, як глибоко внизу темним свічадом серед білих скель заблищало озеро. Певне, він був тепер саме на місці злочину. Зненацька від скелі відокремилася темна постать і промовисто дала знак спинити машину.

Тшанц несамохіть загальмував і відчинив праві дверцята, а вже наступної миті пожалкував про це — йому сяйнула страшна думка: те ж саме сталося зі Шмідом за якусь мить до вбивства. Тшанц засунув руку в кишеню плаща і стиснув револьвер. Холод металу його заспокоїв. Чоловік наблизився, і враз Тшанц упізнав Берлаха. Та напруження в ньому не щезло, навпаки, він аж пополотнів з таємного жаху, дарма що сам не міг збагнути, звідки взявся той жах. Берлах нахилився, і вони глянули один одному в очі. Здавалося, це тривало годину, а насправді збігло лише кілька секунд. Ніхто не промовив ані слова, очі в них ніби скам’яніли. Тоді Берлах сів у машину до Тшанца, і той розтулив пальці, що тримали сховану зброю.

— Їдь далі, Тшанц, — байдужим голосом мовив Берлах.

Тшанц стенувся, зачувши, що старий звертається до нього на «ти», але відтоді комісар дотримувався цього завжди.

Тільки як вони проминули Біль, Берлах урвав мовчанку, спитавши, про що Тшанц дізнався в Ламбуані, «врешті, цей глухий закут таки доводиться називати по-французькому».

На звістку, що і Шарнель, і Кленін вважають, начебто Шмід не міг бути в Гастмана, старий нічого не відказав, а щодо письменника з Шернельца, про якого згадував Кленін, то він, мовляв, поговорить із ним сам.

Тшанц розповідав жвавіше, ніж звикле, він радів розмові й силувався подолати своє недавнє збудження, та перед Шюпфеном обидва знову замовкли.

Минула вже одинадцята, коли машина спинилася біля Берлахового будинку в Альтенберзі й комісар вийшов.

— Ще раз дякую тобі, Тшанц, — сказав він, тиснучи помічникові руку. — Може, й не треба про це казати, але ти врятував мені життя.

Він стояв і дивився на задні вогники машини, що швидко зникали вдалині.

— Тепер хай собі їде, як хоче!

Старий увійшов до свого незамкненого дому. В покої, заповненому книжками, він засунув руку до кишені, дістав із неї зброю й обережно поклав на письмовому столі поруч із бронзовою змією. То був великий, важкий револьвер.

По тому він повільно зняв зимове пальто. Ліва рука в нього була обмотана кілька разів цупкою тканиною — так роблять ті, хто навчає службових собак.

Наступного ранку старий комісар, виходячи зі свого досвіду, чекав деяких прикростей, як він називав суперечки з Лютцом.