Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 11)

«Звісна річ, субота, — бурмотів він сам до себе, йдучи Альтенберзьким мостом, — у суботу службовці завжди люті, бо в них сумління нечисте, адже протягом тижня вони нічого путнього не зробили».

Берлах ішов у врочистому чорному вбранні — на десяту годину був призначений похорон Шміда. Він не міг не піти на похорон, і це, власне, зіпсувало старому настрій.

Фон Швенді з’явився відразу після восьмої, однак не до Берлаха, а до Лютца, якому Тшанц уже доповів про те, що сталося минулого вечора.

Фон Швенді належав до тієї самої партії, що і Лютц, тобто до консервативного ліберально-соціалістичного об’єднання незалежних; він завзято сприяв Лютцевій кар’єрі, а відколи вони разом повечеряли у вузькій компанії після якогось засідання, то перейшли на «ти», дарма що Лютц і не був обраний до кантонального парламенту: в Берні, як пояснив фон Швенді, людині на ім’я Люціус абсолютно неможливо стати депутатом.

— Ти тільки послухай, — вигукнув фон Швенді ту ж мить, як його огрядна постать виникла на порозі, — послухай, що витворяють твої кмітливі хлопці з бернської поліції, шановний Лютц! Вбивають у мого клієнта Гастмана собаку рідкісної південноамериканської породи, та ще й збиткуються з культури, адже Анатоль Краусгар-Раффаелі — всесвітньовідомий піаніст. Швейцарці невиховані, закоржавілі, у них нема й тіні європейського мислення. Три роки військової муштри — єдиний засіб проти їхнього некультур’я.

Поява партійного приятеля була страх яка неприємна Лютцеві, він боявся його довжелезних тирад, але мусив запросити фон Швенді сісти.

— Ми провадимо дуже складне розслідування, — почав він, уже наляканий. — Ти сам це знаєш, а молодого поліцая, якому воно доручене, можна вважати в швейцарських масштабах навіть талановитим. Старий комісар, який теж там був, — то вже іржавий брухт, я згоден. Мені дуже прикро, що вбито собаку такої рідкісної породи, я сам придбав пса і взагалі люблю тварин, тож я вчиню якнайсуворіше слідство. Наші люди не мають ніякісінького уявлення про криміналістику. Коли я згадую Чикаго, наше становище здається мені просто безнадійним.

Лютц на мить замовк, збентежений пильним поглядом фон Швенді, а тоді повів мову далі, тільки вже вкрай розгублено: він хотів би знати, чи Шмід був у середу серед гостей клієнта фон Швенді, як гадає, і не без певних підстав, поліція.

— Любий Лютц, — відповів полковник, — навіщо нам викручуватись один перед одним? Поліції ж усе відомо, хіба я вашу братію не знаю?

— Що ви хочете цим сказати, пане національний радник? — збентежено спитав Лютц, мимохіть знову перейшовши на «ви»; казати фон Швенді «ти» було йому завжди ніяково.

Фон Швенді відкинувся в кріслі, згорнув руки на грудях і вишкірив зуби, — саме завдяки цій позі він став колись полковником і національним радником.

— Голубе мій, — почав він, — я хотів би довідатися нарешті, навіщо ви нацькували свого Шміда на мого доброчесного Гастмана. Те, що відбувається там, серед Юри, поліції не стосується, до гестапо ж їй іще далеко.

Лютца наче окропом ошпарили.

— Як же б ми нацькували Шміда на твого клієнта, коли ми про нього досі й не чули? І як це — вбивство нас не стосується? — розгублено спитав він.

— Коли вам невідомо, що Шмід під ім’ям доктора Прантля, мюнхенського приват-доцента з історії американської культури, відвідував вечори, які влаштовував у своєму ламбуанському будинку Гастман, то хай тоді вся ваша поліція йде у відставку, бо вона не має навіть уявлення про криміналістику, — оголосив фон Швенді й збуджено затарабанив пальцями правої руки по Лютневому столу.

— Ми нічого цього не знали, — любий Оскаре, — сказав Лютц полегшено, бо цієї миті йому спало на думку ім’я національного радника, яке він увесь час гарячково силувався згадати. — Я почув од вас цікаву новину.

— Такої! — сухо кинув фон Швенді й замовк.

Лютц іще дужче відчув свою поразку і збагнув, що тепер йому доведеться раз у раз поступатися в усьому, чого тільки забажає полковник. Він безпорадно перебіг очима по малюнках Траффле: солдати марширували, маяли швейцарські знамена, генерали гарцювали на конях... Національний радник із тріумфом помітив збентеження судового слідчого і нарешті озвався, ніби пояснюючи свій вигук:

— То поліція почула цікаву новину! То поліція знову нічого не знає!

Хоч як неприємно було це чути судовому слідчому і хоч як його ображала поведінка фон Швенді, та він змушений був визнати, що Шмід відвідував Гастмана в Ламбуані не в службових справах і що поліція не мала про це навіть гадки. У Шміда було якесь приватне діло, закінчив Лютц нестерпне для нього пояснення. А чого Шмід з’являвся туди під вигаданим прізвищем, для них теж загадка.

Фон Швенді нахилився і втупив у Лютца свої червоні заплилі очі.

— Тепер усе зрозуміло, — виголосив він. — Шмід був шпигуном іншої держави.

— Ти так гадаєш? — спитав Лютц, геть знесилівши.

— Я гадаю, — сказав національний радник, — що поліція повинна тепер насамперед з’ясувати, чого Шмід їздив до Гастмана.

— Але ж поліції треба ще дізнатися хоча б дещо про Гастмана, любий Оскаре, — заперечив Лютц.

— Гастман цілком безпечна для поліції людина, і я б не хотів, щоб ти чи хтось із твоїх співробітників ним цікавився. Так бажає мій клієнт, а я піклуюсь, аби його бажання виконувалися.

Ця зухвала мова настільки вразила Лютца, що він не здобувся бодай на яку відповідь. Він закурив сигарету і, вкрай збентежений, навіть забув пригостити фон Швенді. Нарешті він випростався в кріслі й відказав:

— На жаль, любий Оскаре, той факт, що Шмід бував у Гастмана, зобов’язує поліцію зацікавитися твоїм клієнтом.

Та спантеличити фон Швенді було нелегко.

— Цей факт зобов’язує поліцію насамперед звернутися до мене, бо я — Гастманів адвокат, — сказав він. — Ти можеш радіти, Лютц, що матимеш до діла зі мною, я ж бо хочу допомогти не тільки Гастманові, але й тобі теж. Звісно, вся ця історія прикра моєму клієнтові, однак тобі вона ще прикріша, бо ж поліція й досі нічого не з’ясувала. Мене взагалі бере сумнів, чи проллєте ви хоч колись світло на цю подію.

— Поліція, — заперечив Лютц, — розкрила майже всі вбивства, це доведено статистикою. Згоден, що випадок із Шмідом завдав нам певних труднощів, але ж ми маємо, — він на мить затнувся, — і деякі наслідки. Наприклад, ми самі натрапили на Гастмана, тому він і прислав тебе до нас. Труднощі створює Гастман, а не ми, і пояснення в справі Шміда має давати саме він, а не ми. Шмід бував у нього під чужим ім’ям, і ця деталь зобов’язує поліцію зацікавитися Гастманом, бо дивна поведінка вбитого звинувачує в першу чергу Гастмана. Ми повинні допитати його і відмовимося від цього тільки тоді, коли ти переконливо поясниш нам, чого Шмід під вигаданим ім’ям відвідував твого клієнта, ще й не один раз, як нам достеменно відомо.

— Гаразд, — мовив фон Швенді, — поговорімо відверто. Тоді ти впевнишся, що не я маю пояснювати вам Гастманові вчинки, а ви повинні пояснити, чого шукав Шмід у Ламбуані. Оскаржені тут ви, а не ми, любий Лютц.

По тих словах він витяг чималий аркуш білого паперу і, розгорнувши його, поклав на стіл перед судовим слідчим.

— Ось прізвища людей, що збиралися в мого шановного Гастмана, — сказав фон Швенді. — Список повний. Я поділив його на три частини. На першу ми не зважатимемо, вона не цікава, то виключно митці. Звісно, я не кажу про Краусгар-Раффаелі, він чужоземець, ні, я маю на увазі наших співвітчизників. Вони або малюють гори, або пишуть трагедії про битву при Моргартені чи про Ніклауса Мануеля. Друга частина списку — промисловці. Ти тільки глянь, які відомі прізвища, цих людей я вважаю найкращими представниками швейцарського суспільства. Кажу це щиро, хоча моя бабуся з материного боку походила з селян.

— А третя частина Гастманових гостей? — занепокоєно спитав Лютц, бо національний радник ураз замовк, звісно, саме для того, щоб дужче стурбувати судового слідчого.

— Третя частина, — нарешті повів далі фон Швенді, — і робить Шмідову справу такою неприємною для тебе і — треба визнати — для промисловців теж; тепер мені доведеться говорити про речі, що суворо утаювалися від поліції. Та коли ви не змогли відмовити бернській поліції в приємності вистежити Гастмана і коли в такий прикрий спосіб з’ясувалося про Шмідові відвідини Ламбуана, то промисловці доручили мені поінформувати поліцію настільки, наскільки цього вимагає Шмідова справа. Найнеприємніше в усьому цьому для нас те, що ми повинні розголосити політичні акції величезного значення, а для вас — те, що влада, яку ви маєте в цій країні над людьми швейцарської чи не швейцарської національності, не поширюється на осіб, зазначених у третій частині списку.

— Я не зрозумів жодного твого слова, — признався Лютц.

— Ти зроду не розумівся на політиці, любий Люціусе, — запевнив фон Швенді. — У третьому розділі зазначено співробітників одного чужоземного посольства, а воно наполягає на тому, щоб ні за яких обставин їх не згадували вкупі з певною групою промисловців.

Аж тепер судовий слідчий збагнув слова національного радника, і в кімнаті надовго запанувала тиша. Задзвонив телефон, Лютц схопив трубку, крикнув: «Нарада», — і знову стало тихо. Нарешті він промовив:

— Наскільки мені відомо, з цією державою ми провадимо офіційні переговори про нову торговельну угоду.