Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 13)
Тшанц уклонився, Лютц кивнув, комісар не ворухнувся. Він дивився на тих, що стояли навкруг, — всі поліцейські, всі в цивільному, всі в однакових плащах, в однакових твердих чорних капелюхах, із парасолями, наче шаблями, в руках, — фантастична варта мертвого, що взялася не знати звідки, якась несправжня в своєму облудному співчутті. А за ними щільними рядами розташувався похапцем зібраний міський оркестр, і музиканти в чорних уніформах відчайдушно силувалися бодай одягом прикрити від дощу свої мідні інструменти.
Отак вони всі стояли навколо труни, дерев’яного ящика без вінків, без квітів, але то було єдине сухе й захищене місце під цим безупинним дощем, що шумів дедалі дужче, дедалі невгамовніше. Пастор давно кінчив читати. Ніхто цього не помітив. Усі зважали тільки на дощ, тільки його й було чути. Пастор кахикнув. Один раз. Тоді закахикав голосніше. І враз гордо й урочисто гримнули тромбони, валторни, кларнети, фаготи, жовтими блискавками сяйнувши в суцільній зливі; та невдовзі й музика заглухла, розвіялася, ніби знемоглася від дощу. Люди сховалися під парасолями, під плащами. А дощ припустив іще дужче. Ноги людей повгрузали в болото, ручаї брудної води бігли в порожню могилу.
Лютц уклонився і вийшов наперед. Він глянув на труну і вклонився ще раз.
— Люди, — сказав він кудись у дощ, майже нечутно за водяною завісою, — люди, Шміда, нашого товариша, вже немає на світі.
Зненацька його урвав якийсь несамовитий гучний спів:
Двоє чоловіків у чорних фраках, хитаючись, ішли між могил. Без плащів і парасолів, вони й не ховалися від дощу. Одежа поприлипала їм до тіла, з циліндрів вода збігала просто на обличчя. Вони несли чималий зелений лавровий вінок, довгі стрічки від нього теліпалися по землі. То були дебелі, брутальні паруб’яги, різники у фраках, п’яні-п’янісінькі, вони ледве стояли на ногах, але падали не водночас, бо завжди втримувалися за лавровий вінок, а він, немов корабель під час шторму, то здіймався вгору, то опускався додолу.
Паруб’яги співали вже іншої пісні:
Вони посунули просто до жалобного натовпу і пропхалися між пані Шенлер і Тшанцом; ніхто їх не спинив, настільки всі були ошелешені, а вони вже подалися, хитаючись, назад по мокрій траві. П’яні, як ніч, вони хапалися один за одного, падали на могили, перекидали хрести і знову пленталися далі. Їхній спів завмер серед шуму дощу.
то було останнє, що долинуло від них. Тільки лишився вінок, недбало кинутий до труни, на брудній стрічці порозпливалися чорні слова: «Нашому любому докторові Прантлю».
Коли люди, що стояли круг могили, нарешті отямились і обурено загомоніли, а музиканти, аби врятувати врочистість похорону, знову щосили заревли в труби, дощ так полив ливцем, хльоскаючи по тисових деревах, що всі кинулися мерщій тікати, і біля ями зосталися тільки чорні, схожі на пташині опудала, могильники: під ревіння вітру й хлюпіт зливи вони опустили нарешті труну в могилу.
Коли Берлах і Лютц знову сиділи в машині і Блаттер, обминаючи поліцейських та оркестрантів, що чимдуж тікали, в’їхав, нарешті, в алею, доктор дав волю своєму обуренню:
— Нечуваний зухвалець той Гастман!
— Я не розумію, — мовив старий.
— Шмід бував у Гастмана під прізвищем Прантля.
— Тоді це — застереження, — відказав Берлах, але далі не розпитував.
Вони їхали до Муріштальдена, де жив Лютц. «Власне, це слушна мить поговорити зі старим про Гастмана, про те, щоб його не чіпали», — подумав Лютц, але нічого не сказав. У Бургернцілі він вийшов, і Берлах зостався сам.
— Вас у місто відвезти, пане комісар? — спитав водій.
— Ні, Блаттере, вези мене додому.
Блаттер поїхав швидше. Дощ майже перестав, і нараз у Муріштальдені машина на мить поринула в яскраве світло: сонце прохопилося крізь хмари, знову щезло, тоді вигулькнуло ще раз, ніби граючись із хмарами, що страхітливим бескиддям сунули із заходу, наштовхувалися на гори й кидали похмуру тінь на місто, яке, мов безвладне тіло, простяглось уздовж річки між лісів і пагорбів. Берлах стомлено провів рукою по мокрому пальті, його примружені очі заяскріли, він жадібно вбирав у себе те видиво — земля була гарна!
Блаттер спинився. Берлах подякував і вийшов із службової машини. Дощ перестав, тільки вітер не вгавав, холодний, вогкий вітер. Старий почекав, поки Блаттер розверне важку машину, ще раз кивнув йому і підійшов до Аре. Річка піднялася, вода текла брудна, аж брунатна. По ній плив старий іржавий дитячий візочок, далі гілки, невеличка ялинка, за ними витанцьовував паперовий кораблик. Берлах довго дивився на річку, він любив її. Тоді поволі подався через парк додому.
Перевзувшись в інші черевики, старий увійшов до покою, та враз закляк на порозі. За його письмовим столом сидів якийсь чоловік і гортав Шмідову теку. Правою рукою він грався Берлаховим турецьким ножем.
— Отже, це ти, — сказав комісар.
— Я, — озвався чоловік.
Берлах зачинив двері й сів у крісло навпроти столу. Мовчки дивився він на чоловіка, а той спокійно гортав собі Шмідову теку — постать майже селянська, спокійна, рішуча, глибоко запалі очі на вилицюватому круглому обличчі, на голові короткий чуб.
— Ти звешся тепер Гастман, — сказав нарешті старий.
Чоловік дістав трубку, натоптав її і, не зводячи з Берлаха очей, закурив.
— Це вже ти давненько знаєш, — відказав він і постукав пальцем по Шмідових паперах. — Ти нацькував на мене хлопця і дав йому ці відомості.
Він згорнув теку. Берлах дивився на письмовий стіл, там лежав його револьвер, руків’ям до нього, досить було простягти руку. Він сказав:
— Я довіку не кину переслідувати тебе. Колись мені пощастить довести, що ти злочинець.
— Тоді треба поквапитися, Берлах. У тебе зосталося не так багато часу. Лікарі дають тобі ще рік, коли негайно погодишся на операцію.
— Ти маєш слушність, — відказав старий. — Ще рік. І я не можу тепер оперуватись, я повинен-витримати. Це для мене остання можливість.
— Остання, — підтвердив чоловік, і знову запала тиша, здавалося, вони сиділи й мовчали нескінченно довго.
— Збігло понад сорок років, — почав нарешті чоловік, — відколи ми вперше зустрілися в якомусь занедбаному єврейському шинку на Босфорі. Я добре пам’ятаю, як тоді, під час нашої першої зустрічі, крізь щілини в трухлявому даху зазирав до нас, виринувши з хмар, жовтий місяць, наче безформний кусень швейцарського сиру. Ти, Берлах, був тоді молодий криміналіст, що приїхав із Швейцарії служити в Туреччині й провадити там якісь реформи, а я, що ж, я був непосидючий шукач пригод, як і досі, я жадібно прагнув якнайцікавіше прожити своє єдине життя на цій, теж єдиній для мене, загадковій планеті. Ми заприязнилися з першого погляду там, сидячи серед євреїв у каптанах і брудних греків. Та коли той диявольський напій, отой добре виграний сік із бозна-яких фініків і те море пекучої горілки, викуреної не знати з якого збіжжя, привезеного з-під Одеси, — коли все, що ми вливали в наші горлянки, нас нарешті змогло, наші очі заблищали серед чорної турецької пітьми, як жарини, і розмова наша стала запальна. О, я люблю згадувати ту ніч, що визначила і твоє життя, і моє!
Він засміявся.
Старий мовчки сидів і дивився на нього.
— Тобі зосталося жити тільки рік, — повів він далі, — і сорок років ти пильно мене вистежував. Тепер підведімо риску. Про що ми тоді сперечалися, Берлах, у тому гнилому шинку в передмісті Тофане, оповиті димом турецького тютюну? Ти висловив думку про недосконалість людини: мовляв, той факт, що ми ніколи не можемо напевне передбачити вчинки інших, а в своїх планах не годні врахувати випадку, який завше грає велику роль, — той факт і є запорукою, що більшість злочинів неминуче будуть викриті. Ти казав: чинити злочин — це безглуздя, бо не можна грати людьми, наче шаховими фігурами. Я ж, навпаки, обстоював думку — радше аби заперечувати, а не через переконання, — що саме заплутаність стосунків між людьми створює можливість чинити ЗЛОЧИНИ, які ніхто ніколи не викриє, і що через це більшість злочинів не тільки не покарана, але про них ніхто й не знає. Отак сперечаючись, підохочені пекельним вогнем напоїв, що їх підливав нам господар-єврей, а ще більше своєю молодістю, ми в запалі побились об заклад з тобою, саме як місяць сховався за Малою Азією, побились об заклад, гордо запрошуючи в свідки небо, — часом ми не спроможні відмовитися від страшного жарту, навіть коли то блюзнірство, нас вабить дотеп, як жагуча спокуса розуму розумом.
— Еге, ми тоді заклалися з тобою, — спокійно мовив старий.
Чоловік зареготав.
— Коли ж наступного ранку ми прокинулися з важкою головою в порожньому шинку — ти на трухлявій лаві, а я під столом, залитим горілкою, — ти й гадки не мав, що я поставлюся поважно до нашого закладу.
— Я справді не думав, — відказав Берлах, — що людині до снаги виграти такий заклад.
Запала тиша.
— «Не введи нас у спокусу», — знову озвався чоловік. — Твоїй порядності ніколи не загрожувала спокуса, але твоя порядність спокушала мене. Я зухвало заклався з тобою, що вчиню злочин у твоїй присутності, а ти не зможеш довести, що я злочинець.
— За три дні, — тихо сказав старий, поринувши у спомин, — ми йшли з німецьким крамарем через Махмудів міст, і ти на моїх очах зіпхнув його у воду.