Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 15)
— Ми прийшли в справі Шміда, вбитого біля Твана, — почав старий.
— Я знаю. У справі доктора Прантля, що шпигував за Гастманом, — озвалася темна постать між вікном і ними. — Гастман мені розповів.
На якусь мить обличчя письменникові осяяло світло — він закурив сигарету. Вони встигли тільки побачити, як те обличчя скривилося в глузливій посмішці.
— Вам потрібне моє алібі?
— Ні, — відказав Берлах.
— То ви гадаєте, що я не здатний убити? — спитав письменник, вочевидь розчарований.
— Не здатні, — сухо мовив Берлах.
Письменник простогнав:
— От знов! У Швейцарії письменників мають ні за що.
Старий засміявся.
— Коли вам так кортить знати, то ми вже, звісно, цікавилися вашим алібі. О пів на першу тієї ночі, як сталося вбивство, між Ламлінгеном і Шарнельцом вас зустрів лісничий, і ви пішли разом, бо вам обом по дорозі. Лісничий казав, що ви були у веселому настрої.
— Я знаю. Тванський поліцейський уже двічі розпитував про мене лісничого. Ще й інших, навіть мою тещу розпитував. Отже, ви таки підозрювали мене в убивстві! — гордо вигукнув господар. — Для письменника це теж своєрідний успіх.
А Берлах подумав: «Бач, який гонористий, прагне, щоб його сприймали поважно».
Усі троє помовчали. Тшанц силувався роздивитись письменникове обличчя.
— Чого ви ще хочете? — нарешті средито спитав господар.
— Ви часто бачитесь із Гастманом?
— Це допит? — спитала темна постать, іще більше заступаючи вікно. — Тепер у мене немає на те часу.
— Не будьте такі жорстокі, — мовив комісар. — Нам треба поговорити з вами.
Письменник щось пробурмотів. Берлах знову спитав: Ви часто бачитесь із Гастманом?
— Час від часу.
— Навіщо?
Старий чекав знову гнівної відповіді, та письменник нараз засміявся, видихнув поліцейським в обличчя клуб тютюнового диму і сказав:
— Цікавий чоловік той Гастман, комісаре, така людина приваблює письменників, як солодке — мух. Він чудово куховарить, надзвичайно куховарить, розумієте?
І письменник заходився розповідати про Гастманове куховарське мистецтво, описуючи ту чи іншу його страву. Вони слухали п’ять хвилин, тоді ще п’ять, коли ж збігло вже п’ятнадцять хвилин, а письменник і далі розводився про Гастманів куховарський хист і ні про що інше, тільки про Гастманів куховарський хист, Тшанц підвівся і сказав, що вони приїхали сюди не заради куховарства, але Берлах раптом урвав його, жваво оголосивши, що це надзвичайно цікаво. Пожвавішавши, Берлах і собі взявся розповідати про куховарство турків, румунів, болгар, югославів, чехів. Старий і письменник перекидалися, ніби м’ячами, назвами страв. Тшанц умивався потом і подумки лаявся. Але тих не можна було відірвати від розмови про куховарське мистецтво, і, тільки пробалакавши три чверті години, вони замовкли, знеможені, немов після добрячої вечері.
Письменник закурив сигару. Всі мовчали. Десь поряд знову заплакала дитина. На подвір’ї гавкав песик. Зненацька Тшанц спитав:
— Це Гастман убив Шміда?
Питання було примітивне, старий похитав головою, а темна постать мовила:
— Ви таки справді йдете навпростець!
— Я прошу мені відповісти, — твердо сказав Тшанц і нахилився вперед, та знову не зміг роздивитися виразу обличчя в господаря.
Берлах із цікавістю стежив, як реагує на Тшанцову мову письменник.
Той був незворушний.
— Коли вбито поліцейського? — спитав він.
— Одразу по півночі, — відповів Тшанц.
Він, звісно, не знає, почав письменник, чи поширюються закони логіки і на поліцію, однак має щодо цього великий сумнів; та коли він, як установила ретельна поліція, зустрів лісничого о пів на першу на дорозі до Шернельца, а за якихось десять хвилин до того розлучився з Гастманом, то Гастман, природно, не може бути вбивцею.
Тшанц поцікавився, чи інші гості ще зоставалися в Гастмана.
— Ні, — відповів письменник.
— Чи Шмід попрощався з гостями?
— Доктор Прантль мав звичай іти передостанній, — відказав письменник трохи глузливо.
— А останній?
— Я.
Тшанц не відступався.
— Там було ще двоє слуг?
— Не знаю.
Тшанц хотів довідатися, чому письменник не дає вичерпної відповіді.
На його думку, гостро відказав господар, відповідь цілком вичерпна. Він ніколи не звертає уваги на слуг такого штабу.
— Гастман добра людина чи погана? — спитав Тшанц, не стримавши відчаю в голосі.
Комісарові здалося, що він сидить на розжареному вугіллі. «Коли ми не попадемо до наступного роману цього письменника, то буде просто диво», — подумав він.
А письменник так дмухнув на Тшанца димом із сигари, що той зайшовся кашлем. У кімнаті стало тихо, не чутно було навіть плачу дитини.
— Гастман погана людина, — нарешті мовив письменник.
— Та, попри це, ви його відвідуєте тільки тому, що він добрий кухар? — обурено спитав Тшанц, подолавши новий напад кашлю.
— Тільки тому.
— Цього я не розумію.
Письменник засміявся і пояснив: він теж по-своєму поліцай, але без влади, без держави, без законів і без в’язниці. Його фах — пильно вивчати людей.
Тшанц збентежено замовк, а Берлах сказав:
— Я розумію.
По якійсь хвилі — сонце саме згасало за вікном — комісар мовив:
— Мій підлеглий так заповзявся, що загнав нас у глухий кут, і я не знаю, як цілому й здоровому звідти вибратися. Та молодість має свої гарні риси, і скористаймося тією дорогою, що її проклав нам розлючений бик. — Зачувши ці слова, Тшанц спаленів з обурення, а старий казав далі: — Не втрачаймо цієї доброї нагоди й повернімося до тих питань, які, дякувати Богові, тут уже поставлено. Як ви уявляєте собі всю цю історію, шановний пане? Чи Гастман здатний на вбивство?
У кімнаті швидко западав присмерк, та письменникові й на думку не спало засвітити якесь світло. Він умостився на підвіконні, а його відвідувачі сиділи, мов полонені десь у темній печері.
— Гадаю, що Гастман здатний на будь-який злочин, — почувся від вікна різкий голос, у ньому бриніла прихована злість. — Та я переконаний, що не він убив Шміда.
— Ви знаєте Гастмана, — сказав Берлах.
— Я просто малюю його портрет.
— Так, але це ваш портрет з нього, — холодно уточнив старий слова темної постаті у віконній ніші.
— Що мене приваблює в ньому, то це не так куховарський хист, — хоч мене не дуже легко чимось іншим привабити, — як можливість спостерігати справжнього нігіліста. Мені завжди дух забиває, коли я навіч бачу живе втілення якогось загального поняття.
— А найдужче забиває дух, коли слухаєш письменника, — сухо відказав Берлах.
— Може, Гастман зробив людям більше добра, ніж ми разом, усі троє, що сидимо в цій немудрій кімнаті, — провадив далі письменник. — Коли я називаю Гастмана поганою людиною, то тільки тому, що він робить добро так само з примхи, з настрою, як і зло, а на зло він безперечно здатний. Він ніколи не чинить лихого, аби чогось домогтися, на протилежність злочинцям, що діють заради грошей, заради жінок чи влади. Його злочини безглузді, можливо, через те, що він однаково здатний на добро і на зло, все залежить тільки від випадку.