Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 17)

— Хвалити бога, серце в тебе добре, — сказав лікар.

— Чи ти маєш якісь нотатки про мою хворобу? — спитав Берлах.

— Ціла тека, — відповів лікар і кивнув на стос паперів на письмовому столі. — Це все про твою хворобу.

— Ти нікому не розповідав про неї? — спитав старий.

— Таке скажеш, Гансе, це ж лікарська таємниця.

Унизу, на майдані, проїхав блакитний «мерседес» і спинився біля інших машин на стоянці. Берлах придивився уважніше. З машини вийшов Тшанц, за ним дівчина у білому плащі, біляві коси розсипалися в неї на плечах.

— До тебе вламувалися злодії? — спитав комісар.

— Чого це ти надумав?

— Просто так.

— Якось, правда, в моєму письмовому столі хтось геть усе перерив, — признався Гунгертобель. — Твоя історія хвороби лежала зверху на столі. Грошей ніхто не взяв, а їх у шухляді було-таки чимало.

— А чого ти не повідомив поліцію?

Лікар почухав потилицю.

— Грошей, я ж сказав, не взяли, та я однаково збирався повідомити поліцію, тільки забув.

— Отже, ти забув. Через тебе злодіям пощастило, — сказав Берлах і подумав: «Ось звідки Гастманові все відомо».

Він знову глянув у вікно на майдан. Тшанц із дівчиною заходили до італійського ресторану. «В день його похорону!» — подумав Берлах і відійшов од вікна. Гунгертобель сидів за столом і писав.

— То як мої справи?

— Тобі часто болить?

Старий розповів про останній напад болю.

— Кепське діло, Гансе, — сказав лікар, — протягом цих трьох днів ми повинні тебе оперувати. Іншої ради немає.

— Мені тепер краще, ніж завжди.

— За чотири дні знову буде напад, і його ти не переживеш, — сказав лікар.

— Отже, в мене є ще два дні. Два дні! А вранці третього дня ти мене прооперуєш. У вівторок уранці.

— У вівторок уранці.

— І тоді я проживу ще рік, правда? — І Берлах подивився на свого шкільного товариша непроникливо, як завжди.

Той схопився на ноги й швидко заходив по кімнаті.

— Звідки ти взяв таку дурницю?

— Я почув її від того, хто прочитав історію моєї хвороби.

— То це ти вломлювався до мого кабінету? — вигукнув збентежено лікар.

Берлах похитав головою:

— Ні, не я. Але ж це правда — тільки рік?

— Тільки рік, — озвався Гунгертобель, сів на стілець біля стіни і безпорадно подивився на Берлаха, що незворушно стояв посеред кабінету, покірний, відособлений у своїй холодній самотності; від його пригніченого погляду лікар опустив очі.

О другій годині ночі Берлах ураз прокинувся. Він рано вклався спати і випив, за порадою Гунгертобеля, якісь нові ліки, тож своє раптове пробудження він спершу пояснив був дією незвичного препарату. Проте йому здалося, що збудив його якийсь шерех. Голова в Берлаха — як завжди буває, коли ми прокидаємося раптово, — працювала напрочуд чітко і ясно, одначе збігли секунди, — що здаються в таких випадках вічністю, — поки він зміг зорієнтуватися. Лежав він не в спальні, як звикле, а в бібліотеці; передчував безсонну ніч і хотів ще читати, це він пригадує, та зненацька його заскочив глибокий сон.

Провівши рукою по тілу, Берлах збагнув, що лежить іще зодягнений, під самим пледом. Він прислухався. Щось упало на підлогу — книжка, яку він звечора читав. У кімнаті без вікон панував морок, тільки з прочинених до спальні дверей часом блимало тьмяне світло від спалаху блискавок — надворі шуміла громовиця. Здалеку чулося, як завивав вітер. Поволі Берлах розгледів у темряві стелаж із книжками, стілець і край столу, де, як він насилу пригадав, лежав револьвер.

Раптом Берлах відчув протяг, у спальні брязнуло вікно і хряснули двері. Відразу ж по тому старий почув, як щось тихенько клацнуло: певне, хтось відчинив вхідні двері і дістався в коридор, не зміркувавши, що утвориться протяг. Берлах підвівся і засвітив торшер.

Він схопив револьвер і спустив запобіжник. Чоловік у коридорі теж увімкнув світло. Крізь прочинені двері сяйнула лампа; це вразило старого, він не вбачав ніякого глузду у вчинках незнайомого. Старий зрозумів його намір аж тоді, як було вже пізно. Берлах угледів тільки руку, простягнену до лампи, потім блимнув голубий спалах, і враз запала темрява: незнайомий вирвав лампу і зробив коротке замикання.

Берлах стояв у непроглядній пітьмі. Незнайомий прийняв бій і накидав тепер свої умови: битися потемки. Старий міцніше стиснув револьвер, обережно прочинив двері до спальні і ступив туди. Крізь вікна до кімнати пробивалося непевне світло, спершу майже непомітне, та коли очі звикли до темряви, стало наче світліше. Берлах притулився до стіни між ліжком і вікном, що виходило до річки. Друге вікно, праворуч, виходило до сусіднього будинку. Так він стояв у непрозірній пітьмі, безпорадний, бо відступати не мав куди, і тільки тішився надією, що його не видно.

На двері до бібліотеки падало слабеньке світло з вікна. Тож коли незнайомий входитиме в двері, він побачить бодай його обрис. Раптом у бібліотеці сяйнув тоненький промінчик кишенькового ліхтаря, ковзнув, шукаючи, по книжках, по підлозі, по кріслу і спинився на письмовому столі, там, де лежав ніж «змія». Знову Берлах побачив крізь двері руку, руку в брунатній рукавичці. Помацавши по столу, рука схопила колодочку ножа. Берлах звів револьвер, прицілився, але промінчик згас. Не знаючи, що робити, Берлах опустив револьвер і чекав. Він дивився у вікно, відчував за ним чорну річку з її безупинним плином, а по той бік — гостроверхе місто з кафедральним собором, що його шпиль, наче стріла, встромився в небо, де гналися розірвані вітром хмари.

Берлах нерухомо стояв і чекав на ворога, що прийшов його вбити. Старий уп’яв очі в нечіткий прямокутник дверей. І чекав. У будинку панувала мертва тиша. Нараз у коридорі годинник вибив третю. Берлах прислухався, та чув здаля тільки цокання годинника. Десь на вулиці загула машина, ось вона проминула будинок. Певне, якісь люди повертаються з бару. На мить Берлахові здалося, що хтось дихає поруч, та це, мабуть, йому лише причулося. Так він і стояв, а тут же, в його кімнатах, причаївся той, другий, між ними залягла ніч, довга, жахлива ніч, що ховала під своїм чорним серпанком смертоносного змія-ножа, який шукав його серця.

Старий ледве зводив дух. Він стояв, стискаючи револьвер у руці, і не відчував, як холодний піт тече йому аж за шию. Він уже ні про що не думав — ні про Гастмана, ні про Лютца, ні про свою хворобу, що без упину жерла його тіло, важачи на саме життя, яке він тепер боронив, бо прагнув жити, будь-що жити. Він увесь обернувся в очі, що втупилися в нічний морок, у вуха, що ловили найменший шерех, у руку, що стискала холодний метал зброї.

Та нарешті убивця себе виявив, тільки в інший спосіб, ніж гадав Берлах: він відчув на щоці якийсь холодок, ледь помітну зміну в повітрі. Спершу він не міг собі цього пояснити, аж раптом збагнув, що до кімнати прочинилися двері з їдальні. Чужий удруге перехитрив його, ввійшов до спальні з іншого боку, невидимий, нечутний, нездоланний, убивця із змієм-ножем у руках. Берлах зрозумів: він повинен перший почати боротьбу, він, старий, смертельно хворий чоловік, повинен перший почати двобій за своє життя, яке триватиме щонайбільше рік і то, коли все буде гаразд і Гунгертобель вдало його прооперує. Берлах спрямував револьвер у вікно, що виходило на Аре, і стрелив раз, ще раз і ще, швидко і впевнено. Шибка розсипалася на друзки. Ту ж мить цін пригнувся, щось просвистіло в нього над головою — і в стіну вп’явся ніж.

Та старий домігся свого: в будинку навпроти засвітилися вікна, з них визирали люди; до смерті налякані, збентежені, вони вдивлялися в темряву. Берлах звівся на ноги. Світло з сусіднього дому осявало його кімнату, в дверях до їдальні тінню промайнула постать, чути було, як зачинилися вихідні двері і протяг грюкнув раз за разом дверима — спершу до бібліотеки, тоді до їдальні, — потім вікном, і нарешті запала тиша. Люди в сусідньому будинку й досі визирали з вікон. Та старий не рухався зі свого місця біля стіни, у руці він іще стискав револьвер і наче не помічав, як спливає час. Невдовзі люди відійшли від вікон, світло в будинку згасло. Берлах незрушно стояв біля стіни, знов у темряві, сам на сам із нею в порожньому домі.

За півгодини старий вийшов у коридор і розшукав свій кишеньковий ліхтарик. Тоді зателефонував Тшанцові, щоб той негайно приїхав. Потім поставив новий електричний запобіжник замість перегорілого, і враз спалахнуло світло. Берлах сів у своє крісло, прислухаючись до нічних звуків. Під’їхала машина, раптово загальмувала. Знову розчинилися вхідні двері, знову почулася хода. До кімнати увійшов Тшанц.

— Мене намагалися вбити, — сказав комісар.

Тшанц був блідий, без капелюха, волосся на голові скуйовдилось і падало на лоб, з-під зимового пальта виглядала піжама. Вони разом пішли до спальні. Тшанц насилу витяг із стіни ножа, який глибоко ввігнався в дерево.

— Оцим? — спитав він.

— Оцим, Тшанц.

Той оглядівся по кімнаті й побачив розбиту шибку. — Ви стріляли у вікно? — здивовано спитав він. Берлах усе йому розповів.

— Це найкраще, що ви могли зробити, — сказав Тшанц.

Вони вийшли в коридор, і він підняв з підлоги електричну лампочку.

— Хитро! — озвався він не без захвату.

Вони пішли назад до бібліотеки. Берлах ліг на канапу, натяг на себе плед і лежав тепер безпорадний, нараз страшенно постарілий, схожий на мерця. Тшанц і досі тримав у руці турецький ніж.