Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 18)

— Чи ви впізнали злочинця? — спитав він.

— Ні. Він одразу ж обачно втік. Я тільки встиг помітити в нього на руках брунатні рукавички.

— Цього замало.

— Це взагалі ніщо. Та дарма, що я його не бачив і ледве чув, як він дихає, я знаю, хто це був. Знаю, знаю.

Старий проказав це майже нечутно. Тшанц, і досі тримаючи в руці ножа, пильно дивився на сіру постать, що лежала перед ним, на цього старого, втомленого чоловіка, на ці руки, покладені уздовж знеможеного тіла, наче зів’ялі квіти біля небіжчика. Нараз Тшанців погляд зустрівся з очима старого, вони дивилися на нього спокійно, непроникно і ясно. Тшанц поклав ножа на письмовий стіл.

— Завтра вам треба їхати до Гріндельвальда, ви хворі. Чи, може, вам краще зостатися? Гори не завжди лікують. І там уже зима.

— Та ні, поїду.

— Тоді вам треба ще трохи поспати. Чи мені зостатися біля вас?

— Ні, Тшанц, іди.

— На добраніч, — сказав той і повільно вийшов.

Старий нічого не відповів, здавалося, він уже спить.

Тшанц вийшов із дому, зачинив за собою двері, поволі попрямував до хвіртки, зачинив і її. Уже на вулиці він глянув назад, на дім. Іще була глупа ніч. Усе навколо, навіть найближчі будинки, поглинула темрява. Тільки високо вгорі мрів вуличний ліхтар, самотня зірка, що загубилася в цій похмурій пітьмі, повній смутку та невиразного шемрету річки.

Тшанц постояв і нараз тихо вилаявся. Штовхнувши ногою хвіртку, він рішуче подався назад, до будинку — тією самою стежкою, що нею тільки-но йшов. Тшанц схопився за дверну клямку і натис її. Та двері були замкнені.

Берлах підвівся о шостій, так і не склепивши очей. Була неділя. Старий умився, перевдягся і викликав по телефону таксі. Снідати він вирішив у вагоні-ресторані. Одягнувши тепле зимове пальто, Берлах вийшов із дому в сірий ранок. Валізки він не взяв.

Небо було чисте. Якийсь миршавий студент пройшов, хитаючись, повз комісара і привітався, війнувши на нього пивним духом. «Надудлився, — подумав Берлах, — либонь, уже вдруге зрізався на фізиці, сіромаха. Хіба ж не зап’єш!»

Під’їхало таксі, велика американська машина. За кермом сидів чоловік із високо піднятим коміром, ледь виднілися тільки його очі. Він відчинив дверцята.

— На вокзал, — сказав Берлах, сідаючи.

Машина рушила.

— Ну, — промовив голос поруч, — як тобі ведеться? Чи добре спав цю ніч?

Берлах повернув голову. З другого краю сидів Гастман — у світлому плащі, згорнувши на грудях руки в брунатних рукавичках. Він нагадував насмішкуватого літнього селянина. Шофер обернувся до Берлаха і вишкірився. Комір він уже опустив — це був Гастманів слуга.

Берлах збагнув, що попав у пастку.

— Що тобі знову треба від мене? — спитав він.

— Ти й досі вистежуєш мене. Ти був у письменника, — сказав той, у кутку, і в голосі його пролунала загроза.

— Я виконую свій обов’язок.

Той не зводив з нього очей.

— Усі, хто вистежували мене, Берлах, загинули.

Водій, мов диявол, гнав машину вгору по Арауерштальдену.

— Я ще живий. Хоч завжди тебе вистежував, — спокійно відказав комісар.

Обидва помовчали. Із шаленою швидкістю машина вимчала до Вікторіаплатцу й мало не наскочила на якогось дідка, що тюпав собі через дорогу.

— Будьте уважніші, — сердито озвався Берлах.

— Жени швидше! — гостро наказав Гастман і глузливо глянув на старого. — Я люблю їздити швидко.

Комісара лихоманило. Йому бракувало в машині повітря. Вони мчали вздовж трамвайної лінії по мосту, під ним глибоко внизу звивалася срібна стрічка ріки; машина стрілою наближалася до міста, яке гостинно відкривалося їм назустріч. Вулиці були ще порожні, безлюдні, над ними застигло скляне небо.

— Раджу тобі вийти з гри. Ти мав час упевнитися, що програв, — мовив Гастман, натоптуючи собі люльку.

Старий дивився на темні купи кущів, повз які вони проїздили, на будинки, помітив сірі постаті поліцейських біля книгарні Ланга. «Гайсбюлер і Цумштег, — подумав він. І ще: — Треба нарешті заплатити за Фонтане».

— Ми не можемо вийти з нашої гри, — сказав він нарешті. — Тієї ночі в Туреччині ми стали боржниками один перед одним: ти запропонував побитися об заклад, а я прийняв виклик.

Машина промчала повз ратушу.

— Ти справді повірив, ніби то я вбив Шміда? — спитав Гастман.

— Жодної миті не вірив, — відказав старий і, байдуже стежачи, як той розпалює люльку, повів далі: — Мені не пощастило зловити тебе на злочинах, які ти вчинив, тож тепер я ловлю тебе на злочині, якого ти не робив.

Гастман допитливо глянув на комісара.

— Такої можливості я ще не передбачав, — сказав він. — Доведеться стерегтися.

Комісар мовчав.

— Можливо, ти куди небезпечніший, ніж я гадав, — задумано мовив Гастман зі свого кутка.

Машина спинилася. Вони приїхали до вокзалу.

— Це востаннє я розмовляю з тобою, Берлах, — сказав Гастман. — Наступного разу я тебе вб’ю, коли ти, звісно, витримаєш операцію.

— Ти помиляєшся, — уже стоячи на майдані, відповів Берлах, старий, зіщулений з холоду. — Мене ти не вб’єш. Я — єдиний, хто тебе знає, тож єдиний, хто може тебе судити, я засудив тебе, Гастман, засудив на смерть. Сьогоднішнього дня ти не переживеш. Сьогодні до тебе прийде кат, якого я на це призначив, і він вб’є тебе. В ім’я Боже це колись та повинно статися.

Гастман увесь стенувся і вражено вп’явся очима в старого, а той, не озираючись, глибоко засунувши руки в кишені пальта, вже йшов до темної споруди вокзалу, куди помалу сходилися люди.

— Бовдур! — нарешті вигукнув Гастман навздогін комісарові, вигукнув так голосно, що перехожі озирнулися. — Бовдур!

Та Берлаха вже не було видно.

Зранку заповідалося на гарну, ясну годину, сонце — яскраве коло — підіймалось угору і вкорочувало на землі довгі, чіткі тіні. Місто лежало внизу, немов біла мушля, воно вбирало в себе сонячне світло, поглинало його своїми вуличками, аби вночі віддати тисячами вогнів, — страхіття, що народжувало, мордувало і ховало все нових і нових людей.

Ранок дедалі яскравішав, мов блискучий щит нависав він над переспівом церковних дзвонів. Тшанц, блідий навіть у світлі, відбитому високим муром, чекав уже годину. Занепокоєно ходив він поміж зелених кущів біля кафедрального собору, знічев’я розглядаючи водограй, його чудернацькі писки втупилися в осяяний сонцем асфальт.

Нарешті відчинилася портальна брама. Ринув потік людей — сьогодні проповідь виголошував Люті, проте Тшанц одразу ж видивився білий плащ. Анна підійшла, сказала, що їй приємно його бачити, й подала руку. Вони пішли провулком Кеслера вгору, в юрмі людей, що поверталися з церкви. Тут були старі й молоді, якийсь професор і святково вбрана пекарка, двоє студентів із дівчиною, невеличкими громадками йшли службовці, вчителі, всі охайні, всі вмиті, всі зголоднілі, всі радіючи нагоді смачно попоїсти.

Тшанц і Анна вийшли на Казіноплатц, перетнули його й подалися вниз до Марцілі. На мосту спинилися.

— Анно, — сказав Тшанц, — сьогодні я заарештую Ульріхового вбивцю.

— А ви знаєте, хто він? — вражено спитала дівчина.

Він глянув на Анну. Вона стояла перед ним бліда, тоненька.

— Певен, що знаю, — сказав він. — А коли я заарештую його, то чи будете ви для мене тією, — на мить Тшанц затнувся, — ким були для свого нареченого Ульріха?

Анна відповіла не зразу. Вона щільніше загорнулася в плащ, наче їй було зимно. Схопився легенький вітер, розкуйовдив їй біляві кучері.

— Приймаю вашу умову, — сказала Анна.

Вони потисли одне одному руки, й Анна попрямувала на той берег. Він дивився дівчині вслід. Її білий плащ мигтів між стовбурами беріз, губився серед людей, знову виринав і нарешті щез. Тоді Тшанц пішов на вокзальний майдан, де залишив свою машину.

Тшанц поїхав до Лігерца. Дістався він туди аж по обіді, бо їхав повільно, часом спиняв машину і виходив покурити, тоді знову сідав за кермо і їхав далі. В Лігерці він спинив машину біля станції і піднявся сходами до церкви.

Тут панувала тиша. Внизу виблискувало темно-синє озеро, виноградники стояли вже без листя, земля між рядами була розорана, рудувата. Одначе Тшанц нічого не бачив і ні про що не думав. Розміреною ходою він невпинно йшов уперед, не обертаючись і не відпочиваючи. Дорога стрімко спиналася вгору поміж білих скель, а виноградники один по одному зоставалися позаду.

Тшанц підіймався дедалі вище, спокійно, неухильно, тримаючи праву руку в кишені пальта. Часом дорогу йому перебігали ящірки, злітали вгору канюки, земля тремтіла в сонячному сяйві, немов улітку; а Тшанц підіймався вгору. Згодом він проминув виноградники й увійшов у ліс. Тут стало холодніше. Між деревами ясніли білі скелі. Тшанц простував угору та вгору, рівномірно, все тією самою ходою, і нарешті вийшов у долину.

Перед ним лежали ниви й пасовиська, дорога вже йшла майже рівно. Він проминув кладовище — прямокутник, обведений сірим муром із широко розчиненою брамою. Поміж могилами блукали зодягнені в чорне жінки, якийсь старий, згорблений чоловік подивився на перехожого, що розміреною ходою ішов далі й далі, тримаючи праву руку в кишені пальта.

Він дістався до Преля і, проминувши готель «Ведмеді», повернув до Ламбуана. Повітря над долиною стояло нерухоме, чисте. Всі предмети, навіть найдальші, видно було як на долоні. Вершина Хасераля виблискувала снігом, усе інше світилось ясно-брунатною барвою, тільки окремими цятками вирізнялися білі будинки, червоні дахи та чорні ниви. Тшанц ішов далі й далі; сонце світило в спину, кидаючи йому тінь під ноги.