Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 20)
— Тепер паштети й червоне нойєнбурзьке! — гукнув він.
На столі з’явилися нові тарелі. Берлах поклав собі три різні паштети — з гусячої печінки, свинини та трюфелів.
— Але ж ви хворі, комісаре, — нерішуче вимовив Тшанц.
— Не сьогодні, Тшанц, не сьогодні. Я відзначаю день, коли нарешті викрив Шмідового вбивцю!
Він випив другу чарку червоного і знов узявся до паштетів. Старий їв, без упину перемелюючи щелепами, жадібно поглинаючи земну їжу, мов демон, що не годен угамувати нестерпного голоду. На стіні відбивалися вдвічі збільшена його постать, дужі рухи його рук, нахил голови, — здавалося, той, на стіні, виконує переможний танок негритянського вождя. Тшанц перелякано дивився на цю неймовірну виставу смертельно хворої людини. Він сидів нерухомо, не торкаючись до страв, не поклав собі ані шматочка, не надпив із чарки ані краплини. А Берлах зажадав телячих котлет, рису, картоплі-фрі, зеленого салату, а до них — шампанського. Тшанца почало лихоманити.
— Ви вдаєте хворого, — ледве зводячи дух, сказав він. — Ви не хворі.
Берлах відповів не відразу. Засміявся і заходився біля салату, смакуючи кожний листочок. Тшанц не зважувався озватися вдруге: старий викликав у нього жах.
— Еге, Тшанц, — нарешті мовив Берлах, і очі йому дико блиснули. — Я вдавав. Я ніколи не хворів.
Старий поклав собі в рот шматок телятини і знову їв, їв жадібно, без упину. Аж тепер Тшанцові сяйнув здогад, що він попав у підступну пастку, з якої йому не вибратися. Холодний піт зросив йому тіло, жах охопив дужими руками. Надто пізно він усвідомив своє становище, рятунку вже не було.
— Ви знаєте, комісаре, — тихо сказав він.
— Так, Тшанц, я знаю, — спокійно і впевнено відповів Берлах, не зводячи голосу, наче говорив щось неважливе. — Ти вбив Шміда. — І, схопивши келих із шампанським, одним духом вихилив його.
— Я весь час відчував, що ви знаєте, — ледь чутно простогнав Тшанц.
Вираз обличчя в старого не змінився. Здавалося, Берлаха ніщо не цікавить, крім страв. Він знову немилосердно нагріб собі на тарілку цілу купу рису, полив її соусом, а зверху поклав телячу відбивну. Тшанц іще раз спробував боронитися від диявольського ненажери.
— Та куля — з револьвера, якого знайшли в слуги, — вперто сказав Тшанц, але в голосі у нього бринів відчай.
У Берлаха в приплющених очах блиснула зневага.
— Пусте, Тшанц. Ти добре знаєш, що то твій револьвер слуга тримав у руці, коли його знайшли. Ти сам поклав його вбитому в руку. Твою гру не викрито тільки тому, що всі дізналися: Гастман — злочинець.
— Ви ніколи не зможете цього довести, — відчайдушно ремствував Тшанц.
Старий відкинувся в своєму кріслі — вже не смертельно хворий чоловік, а дужий і спокійний, втілення надлюдської сили; він нагадував тигра, що грається своєю жертвою. Берлах допив шампанське, звелів служниці, яка весь час щось приносила з кухні, подати сиру, а тоді став їсти його з редискою, солоними огірками й цибулею. Старий поглинав усе нові й нові страви, ніби востаннє тішився тим, що дарує людині земля.
— Невже ти й досі не зрозумів, Тшанц, — сказав він нарешті, — що ти давно викрив себе в моїх очах? Той револьвер належав тобі. Гастманового пса, якого ти застрелив, рятуючи мене, влучила куля з того самого револьвера, з якого вбито Шміда, з твого револьвера. Ти сам виказав себе, коли рятував мені життя.
— Коли я рятував вам життя! Ось чому я не знайшов потім убитого собаки, — машинально промовив Тшанц. — Ви знали, що в Гастмана такий лютий пес?
— Авжеж. Я обмотав собі ліву руку рядниною.
— То ви й тут поставили мені пастку, — сказав убивця майже нечутно.
— І тут. Але перший доказ ти дав мені сам, коли ми з тобою їхали в п’ятницю через Інс до Лігерца і ти розіграв ту комедію із «Синім Хароном». Шмід їхав у середу через Цолікофен; це я знав, бо він спинявся тієї ночі в міському гаражі.
— Звідки ви все це знаєте?
— Я просто зателефонував туди. Той, хто їхав тієї ночі через Інс і Ерлах, був убивця, — ти, Тшанц. Ти їхав із Гріндельвальда, в пансіонаті Айгера теж є блакитний «мерседес». Тижнями спостерігав ти за Шмідом, вистежував кожний його крок, бо заздрив йому, його здібностям, його успіхові, його освіті, його дівчині. Ти знав, що він узявся до Гастмана, ти навіть знав, коли він туди їздить, але ти не знав навіщо. Випадково знайшовши в нього на столі теку з паперами, ти надумав сам узятися до цієї справи, а Шміда вбити, щоб успіх дістався тобі. Ти слушно міркував: у цьому вбивстві легко буде звинуватити Гастмана. Побачивши в Гріндельвальді блакитний «мерседес», ти вже знав, що робитимеш далі. Ти взяв напрокат машину в середу на ніч. Я поїхав до Гріндельвальда, аби впевнитись у цьому. Далі все було просто: ти поїхав через Лігерц до Шернельца, поставив машину в Тванбахському лісі, пішов, щоб скоротити шлях, через ущелину і дістався на дорогу Тван — Ламбуан. Біля скель ти зачекав Шміда, він упізнав тебе і, здивований, спинив машину, відчинив дверцята, і тоді ти вбив його. Ти ж сам розповів мені про це. А тепер ти маєш усе, чого бажав: його успіх, його посаду, його машину і його дівчину.
Тшанц слухав і розумів: невблаганний старий оголосив йому «мат» і тепер кінчає свою жахливу вечерю. Свічки горіли вже неспокійно, хисткі відблиски вогню падали на їхні обличчя, тіні погустішали.
Мертва тиша залягла в темному будинку, служниці вже не заходили. Старий сидів нерухомо, наче й не дихав, палахкотливе світло осявало його, червоне, моторошне світло, що розбивалося об його крижане чоло й крижану душу.
— Ви гралися мною, — поволі вимовив Тшанц.
— Так, грався, — з жахливою поважністю відповів Берлах. — Інакше я не міг. Ти вбив мого Шміда, й мені довелося взяти тебе.
— Щоб убити Гастмана, — закінчив Тшанц, нараз збагнувши всю правду.
— Ти вгадав. Половину життя я витратив, аби викрити Гастмана, і Шмід був моя остання надія. Його я нацькував на того диявола в людській подобі; нацькував шляхетну істоту на дикого звіра. Аж ось з’явився ти з твоїм жалюгідним злочинним шанолюбством і знищив мою єдину надію. Тоді я взяв тебе, вбивцю, і зробив моєю найстрашнішою зброєю, бо тебе гнав відчай — один убивця повинен був найти другого вбивцю. Свою мету я зробив твоєю метою.
— Це було мені справжнє пекло, — мовив Тшанц.
— Це було справжнє пекло нам обом, — зі страшним спокоєм вів далі старий. — Втручання фон Швенді довело тебе до скрути — ти мусив у будь-який спосіб довести, що Гастман — убивця, найменший ухил зі сліду, що вів до Гастмана, міг навести на твій слід. Тільки Шмідова тека могла тобі допомогти. Ти знав, що вона в мене, але ти не знав, що її забрав Гастман. Ось чому в ніч із суботи на неділю ти напав на мене. До того ж тебе непокоїло, що я збирався до Гріндельвальда.
— Ви знали, що то я напав на вас? — ледь чутно спитав Тшанц.
— Я знав це з першої миті. Все, що я робив, то робив із метою довести тебе до неймовірного розпачу. І коли ти вже не зміг подолати його, то подався в Ламбуан, аби нарешті покласти всьому край.
— Один слуга почав стріляти, — згадав Тшанц.
— У неділю вранці я сказав Гастманові, що пришлю до нього чоловіка і той його уб’є.
Тшанц похитнувся. Все тіло йому пройняло морозом.
— То ви нацькували мене з Гастманом, одного на одного, немов звірів!
— Тварюку, проти тварюки, — невблаганно почулося з другого крісла.
— Отож ви були суддя, а я кат, — прохрипів Тшанц.
— Саме так.
— А я, що виконував тільки вашу волю, бажав я того чи ні, тепер я — злочинець, якого всі переслідуватимуть!
Тшанц звівся, спираючись вільною правою рукою на стіл. Уже горіла тільки одна свічка. Палаючими очима Тшанц силувався розрізнити в темряві постать старого, та він бачив тільки дивовижну чорну тінь. Нерішуче, вагаючись, він засунув був руку в кишеню.
— Облиш, — почув він голос старого. — Немає сенсу. Лютц знає, що ти в мене, і жінки ще не пішли з дому.
Авжеж, немає сенсу, — тихо проказав Тшанц.
— Справу Шміда закінчено, — десь у темряві мовив старий. — Я не викажу тебе. Але йди геть! Куди завгодно. Я не хочу тебе більше бачити. Досить, що я засудив на смерть одного. Йди геть! Іди!
Тшанц опустив голову й поволі вийшов, зник у нічному мороці, і коли грюкнули вхідні двері, а трохи згодом загурчала коло будинку машина, свічка на столі востаннє яскраво спалахнула, осяяла старого, що сидів, заплющивши очі, і згасла.
Берлах просидів у кріслі цілісіньку ніч, не підводячись, не рухаючись. Могутня жадоба життя, яка ще раз нестримно прокинулася в ньому, тепер спала, аби от-от згаснути зовсім. З неймовірною сміливістю старий іще раз ризикнув у грі, але в одному він збрехав Тшанцові. Коли вранці, ще вдосвіта, до його кімнати вбіг Лютц і, хвилюючись, розповів, що Тшанца знайшли мертвого на дорозі між Лігерцом і Тваном — на його машину наскочив поїзд, — комісар був смертельно хворий. Насилу вимовляючи слова, він попросив переказати Гунгертобелеві, що сьогодні вівторок і він згоден оперуватися.
— Ще тільки рік, — почув Лютц слова старого, що втупився у вікно, в скляний ранок. — Ще тільки рік...
ПІДОЗРА
На початку листопада 1948 року Берлаха привезли у Салем, до тієї лікарні, де з вікон видно старий Берн із ратушею. Через серцевий напад термінове хірургічне втручання довелося відкласти на два тижні. Важка операція пройшла успішно, однак аналізи свідчили про ту безнадійну хворобу, якої і побоювалися. Кепські були комісарові справи, його шеф, начальник слідчого відділу Лютц, уже двічі збирався його ховати і двічі знову почав сподіватися, аж нарешті перед самим різдвом комісарове здоров’я стало поліпшуватись. Хоча упродовж святкових днів старий іще спав, проте двадцять сьомого, в понеділок, він уже бадьоро переглядав давні примірники американського журналу «Лайф» за 1945 рік.