Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 22)

— Клініка раз у раз одержує у спадок маєтність багатих пацієнтів, — відповів Гунгертобель, явно картаючися докорами сумління. — Там це стало майже модою.

— І ви, лікарі, це зауважили! — посміхнувся комісар.

Обидва трохи помовчали. У тиші відчувалося щось недомовлене, а Гунгертобель саме цього й боявся.

— Ти не маєш права думати те, що зараз думаєш, — сказав він, раптом жахнувшись.

— Я думаю саме те, про що й ти думаєш, — спокійно відповів комісар. — Будьмо щирими. Хай наші думки й злочинні, та не треба їх боятися. Тільки якщо ми погодимо їх з власним сумлінням, то врешті зможемо їх перевірити, а коли виявиться, що ми помиляємося, то позбудемося їх. Що ж ми зараз думаємо, Самуелю? Ми думаємо: тими методами, яких він навчився в концентраційному таборі Штутгоф, Емменбергер змушує своїх пацієнтів заповідати йому свою маєтність, а тоді їх умертвляє.

— Ні! — вигукнув Гунгертобель, гарячково блиснувши очима. — Ні!

Він безпорадно втупився в Берлаха.

— Ми не маємо права цього думати! Ми ж не звірі! — крикнув він знов і, підвівшись, збуджено заходив туди й назад по палаті, від стіни до вікна, од вікна до ліжка.

— Боже мій, — застогнав лікар, — немає нічого жахливішого за цю годину.

— Підозра, — озвався з ліжка старий, а потім невблаганно повторив знову: — Підозра!

Гунгертобель зупинився біля Берлахового ліжка.

— Забудьмо цю розмову, Гансе, — сказав він. — Ми розпустилися. Звісно, часом дехто любить вигадувати всякі варіанти. А це ніколи до добра не доводить. Не сушімо собі більше голови Емменбергером. Що більше я дивлюся на цей знімок, то менше ці чоловіки здаються мені схожими один на одного, і я не вигадую. Він був у Чилі, а не у Штутгофі, і тому наша підозра не має ніяких підстав.

— У Чилі, у Чилі, — проказав Берлах, і очі в нього жадібно засвітилися, ніби старий шукав нової пригоди. Він потягся, а тоді знов уже лежав нерухомо й розслаблено, заклавши за голову руки.

— Тобі треба йти до пацієнтів, Самуелю, — сказав він за мить. — Вони вже чекають. Не хочу тебе довше затримувати. Забудьмо про нашу розмову, так буде найкраще, ти правду кажеш.

Коли Гунгертобель від дверей іще раз недовірливо обернувся до хворого, той уже спав.

Алібі

Наступного ранку о пів на восьму Гунгертобель застав старого після сніданку за читанням міської газети, і той здивувався, побачивши, що лікар прийшов раніше, ніж завжди, адже Берлах мав звичку о цій порі ще трохи поспати або принаймні подрімати, заклавши за голову руки. Лікареві здалося, що комісар був бадьоріший ніж напередодні, в його очах ніби знову світилася його колишня життєва сила.

— Як справи? — привітався Гунгертобель із хворим.

— Передчуваю подув ранкового вітру, — загадково відповів той.

— Сьогодні я зайшов до тебе раніше, і, власне, не через службовий обов’язок, — сказав Гунгертобель, підійшовши до ліжка. — Я лише на мить, ось приніс тобі цілу купу медичних газет: «Швейцарський медичний тижневик», французьку газету та передовсім, оскільки ти знаєш і англійську, різні номери «Ланцета», це відомий англійський медичний часопис.

— Дуже мило з твого боку гадати, що я цікавлюся подібними речами, — відповів Берлах, не відриваючи очей від газети, — але я не певен, що ці статті справді мене захоплять. Ти ж знаєш, я не дуже люблю медицину.

Гунгертобель засміявся:

— І це каже людина, якій ми допомогли?

— Власне, — сказав Берлах, — лиха від цього не збільшиться.

— Що ж ти там читаєш у міській газеті? — зацікавився Гунгертобель.

— Рекламу поштових марок, — пояснив старий.

Лікар похитав головою:

— Однак часописи тобі варто переглянути, дарма що ти завжди уникаєш зустрічі з нами, лікарями. Для мене дуже важливо довести тобі, Гансе, що наша вчорашня розмова була дурницею. Ти — криміналіст і, мабуть, здатний ні з того ні з сього заарештувати нашого запідозреного модного лікаря разом із усіма його гормонами. Не збагну, як я міг про це забути. Доказ, що Емменбергер був у Сантьяго, навести не важко. Звідти він надсилав до різних спеціальних медичних часописів, у тому числі до англійських і американських, статті переважно з питань внутрішньої секреції й зробив собі у такий спосіб ім’я; уже в студентські роки він вирізнявся серед інших своїм літературним хистом, вмів дотепно й вправно писати. Розумієш, він старанно й ґрунтовно займався наукою. Через те особливо прикре його нинішнє навернення до моди, якщо можна так сказати; бо те, чим він тепер займається, нагадує дешеву школярську медицину, хоч з якого боку глянути. Остання його стаття вийшла у «Ланцеті» ще в січні сорок п’ятого, за кілька місяців до його повернення у Швейцарію. Це, безперечно, доказ того, що наша підозра була чистісінькою нісенітницею. Клянуся тобі, я вже довіку не випробовуватиму себе в ролі криміналіста. Чоловік на знімку не може бути Емменбергером, або це фото підроблене.

— А це було б алібі, — пробурмотів Берлах і згорнув газету. — Залиш мені ці статті.

Коли о десятій Гунгертобель прийшов знову, роблячи лікарський обхід, старий лежав у своєму ліжку й уважно читав часописи.

— Здається, медицина тебе раптом зацікавила, — сказав здивовано лікар, перевіряючи Берлахів пульс.

Комісар сказав, що Гунгертобель не помилився: статті справді надходили з Чилі.

Гунгертобель зрадів, йому полегшало на серці.

— Бачиш! А ми вже дивилися на Емменбергера як на організатора масових убивств.

— У цьому мистецтві люди домоглися нині приголомшливих успіхів, — відповів сухо Берлах. — Такий тепер час, друже мій, такий час. Англійські часописи мені не потрібні, але швейцарські, будь ласка, залиш.

— Однак Емменбергерові статті в журналі «Ланцет» набагато важливіші, Гансе! — заперечив Гунгертобель, уже переконаний, що його друг справді зацікавився медициною. — Ти мусиш їх прочитати.

— Але ж у медичному тижневику Емменбергер пише німецькою, — відповів трохи глузливо Берлах.

— Ну то й що? — спитав лікар, нічого не збагнувши.

— Мене зацікавив його стиль, Самуелю, стиль лікаря, який колись писав вправно, а тут пише навіть неоковирно, — обережно сказав старий.

— Ну то й що? — повторив, і досі нічого не зрозумівши, Гунгертобель, розглядаючи табличку над ліжком.

— Однак довести алібі не так уже й легко, — сказав комісар.

— Що ти цим хочеш сказати? — збентежено вигукнув лікар. — Ти все ще в полоні підозри?

Берлах задумано глянув своєму розгубленому другові в обличчя, у це старе, шляхетне, покраяне зморшками обличчя лікаря, який за своє життя зазнав немало клопоту з пацієнтами і який, проте, зовсім не знався на людях.

— Ти й досі палиш свої «Літл роуз оф Суматра», Самуелю? — спитав комісар. — От якби ти й мені запропонував одну-однісіньку сигару. Приємно уявити, як би я поласував нею після тієї нудотної вівсянки.

Відставка

Удень, задовго до обіду, Берлаха, що й досі читав Емменбергерову статтю про підшлункову залозу, відвідали вперше після його операції. До нього завітав шеф, об одинадцятій годині він зайшов до палати й, не скидаючи зимового пальта, з капелюхом у руці, трохи зніяковіло став біля ліжка старого. Берлах добре знав, чим був викликаний цей візит, а ще добре знав про шефові справи.

— Ну, комісаре, — почав Лютц, — як ся маєте? Ми ж часом побоювалися найгіршого.

— Потихеньку одужую, — відповів Берлах і знову заклав руки за голову.

— Що це ви читаєте? — запитав Лютц. Йому не хотілося говорити про мету свого візиту, і, зволікаючи, він вигукнув: — Ну й Берлах, погляньте-но, медичні часописи!

Старий не розгубився:

— Це читається, як детективний роман, — сказав він. — Так трохи розширюєш свій кругозір, коли хворієш, і вишукуєш собі нові матеріали.

Лютц поцікавився, скільки ж, на думку лікарів, Берлаху доведеться ще пролежати.

— Два місяці, — відповів комісар, — ще два місяці мені доведеться лежати.

Тепер шеф, хоч-не-хоч, змушений був заговорити про мету свого візиту.

— Ви досягли того віку, — ледве спромігся він почати, — граничного віку, комісаре, ви розумієте, тут нема про що й говорити, у нас же свої закони...

— Я розумію, — відповів хворий з незворушним виглядом.

— Чому бути, того не минути, — сказав Лютц. — Вам треба берегтися, комісаре, ось що головне.

— Та головне — сучасна наукова криміналістика, за допомогою якої злочинця знаходять, як банку варення з етикеткою, — додав старий, трохи виправляючи Лютца. — Хотів би я знати, хто ж буде на моєму місці?

— Ретлісбергер, — відповів шеф. — Він уже виконує ваші обов’язки.

Берлах кивнув головою.

— Ретлісбергер. Той, зі своїми п’ятьма дітьми, радітиме більшій платні, — сказав він. — З нового року?

— З нового року, — підтвердив Лютц.

— Отже, ще до п’ятниці, — сказав Берлах, — а тоді я, так би мовити, вже колишній комісар. Я радію з того, що маю за плечима службу в державних установах, як у турецьких, так і в бернських. А не з того, що можу тепер більше читати Мольєра і Бальзака, це теж, безперечно, непогано, але ж основна причина, як і раніше, полягає в тому, що буржуазний світовий лад уже теж не всіх влаштовує. Я орієнтуюсь у складних ситуаціях. А люди завжди однакові, незалежно від того, куди вони по неділях ходять: до мечеті Ая Софія у Стамбулі чи до кафедрального собору в Берні. Скрізь: що злодіям сходить з рук, за те злодюжок б’ють. І взагалі, є безліч злочинів, на які не звертають уваги лише через те, що вони трохи естетичніші за вбивство, яке відразу впадає в око і про яке до того ще й у газетах напишуть, але злочин є злочин, і якщо ти не позбавлений уяви, то зможеш його виявити. Уява, насамперед уява! Лише від браку уяви діловий комерсант часто між аперитивом та обідом, здійснюючи якийсь шахрайський бізнес, скоює злочин, якого не запідозрить жодна людина, тим паче комерсант, бо ніхто не має вдосталь уяви, щоб той злочин виявити. Світ зіпсований байдужістю, і саме від неї, від байдужості, він може геть занепасти. Ця небезпека ще більша, ніж Сталін та решта Йосифів разом узяті. Такій старій нишпорці, як я, вже не треба служити в державних установах. Надто багато там дрібних справ, надто багато вистежування; але дичину, яку варто полювати, тих по-справжньому великих звірів, узято, ніби в зоопарку, під захист держави.