Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 19)

Згодом дорога пішла вниз, повз тартак, сонце світило вже збоку. Тшанц ішов далі, ні про що не думав, нікуди не дивився, його гнало вперед одне бажання, одна жага. Десь загавкав собака, вискочив на дорогу, обнюхав перехожого і побіг геть. Тшанц ішов, увесь час тримаючись правобіч дороги, ішов розміреною ходою, не уповільнюючи й не прискорюючи її, ішов до будинку, що серед голих тополь виринав із чорного поля.

Тшанц зійшов з дороги і рушив навпростець. Черевики його грузли в теплій незораній землі, та він ішов далі. Нарешті добувся до брами. Вона була розчинена, і Тшанц ступив на подвір’я. Тут, біля дому, стояла американська машина, Тшанц не звернув на неї уваги й подався до вхідних дверей, теж розчинених. Він зайшов у передпокій, одчинив ще одні двері й опинився в холі, що займав увесь перший поверх. Тшанц спинився. З вікон навпроти падало яскраве світло. Перед ним, щонайменше кроків за п’ять, стояв Гастман, а біля нього погрозливо завмерли здоровенні слуги, схожі на різників.

Усі троє були в пальтах, із купою валіз, усі троє споряджені їхати.

Тшанц стояв у розчинених дверях.

— То це ви, — сказав Гастман, трохи здивовано приглядаючись до спокійного блідого обличчя поліцейського.

Гастман пильно глянув на розчинені за ним двері, а тоді раптом зайшовся сміхом:

— Он про що казав старий! Дотепно вигадав, справді дотепно!

Очі в Гастмана були широко розплющені, в них світилась якась диявольська веселість.

Поволі, спокійно, не кажучи й слова, один із різників вийняв із кишені револьвер і стрелив. Тшанц відчув удар у ліве плече, рвонув праву руку з кишені й кинувся вбік. А тоді тричі вистрелив у Гастманів сміх, що лунав десь у нескінченній порожнечі холу.

Діставши від Тшанца повідомлення по телефону, з Ламбуана примчав Шарнель, із Твана — Кленін, а з Біля — оперативна група. Коло трьох трупів лежав, спливаючи кров’ю, Тшанц — друга куля влучила йому в ліву руку нижче ліктя. Бій, видно, тривав недовго, але кожний із трьох тепер мертвих устиг вистрелити. Біля кожного знайшли револьвер, один слуга ще стискав його в руці.

Що сталося по приїзді Шарнеля, Тшанц уже не пам’ятав. Він двічі непритомнів, поки його перев’язував лікар; однак рани виявилися не важкі.

Згодом збіглися селяни, робітники, жінки, геть заповнили подвір’я, і поліції довелось оточити вхід. Та якійсь дівчині пощастило пропхатись аж у хол, де вона, голосно зойкнувши, кинулася до Гастмана. То була кельнерка, наречена Шарнеля. Він стояв тут же, спаленівши з люті. Тшанца підняли й понесли до машини повз селян, що враз сахнулися назад.

— Ось лежать вони всі троє, — сказав наступного ранку Лютц, показуючи на вбитих, та не перемога, а сум бринів у його голосі.

Фон Швенді збентежено кивнув. Полковник приїхав із Лютцом до Біля у справі свого клієнта. Вони ввійшли в камеру, де лежали вбиті. Крізь невеличке заґратоване вікно скоса падав промінь світла. Лютц і фон Швенді стояли в пальтах, та все одно мерзли. Лютц мав червоні очі: всю ніч він вивчав Гастманові щоденники, списані стенографічними позначками, які важко було вчитати.

Він засунув руки ще глибше в кишені й тихо мовив: — Ми зі страху протиставляємо людей державі, фон Швенді, оточуємо себе всілякою вартою — поліцаями, солдатами, громадською думкою, та яку маємо з цього користь? — Обличчя в Лютца скривилося, очі стали ще лупатіші, і він зайшовся деренчливим сміхом, що глухо пролунав у холодній, порожній камері. — Якийсь дурень у керівництві державою, національний радник — і вже нас відштовхнуто, якийсь Гастман — і вже наші лави прорвано, форпости обійдено.

Фон Швенді розумів, що розмову із судовим слідчим годилося б звести на реальний ґрунт, та не знав як.

— До наших кіл просто нахабно пролазять бозна-які люди, — нарешті сказав він. — Прикро, страх як прикро.

— Ніхто ж не підозрював такого, — заспокоїв його Лютц.

— А Шмід? — вигукнув національний радник, зрадівши, що згадав про нього.

— Ми знайшли в Гастмана теку, що належала Шмідові. В ній були відомості про Гастманове життя та припущення про його злочини. Шмід сподівався викрити Гастмана. Але він діяв як приватна особа — і в цьому його помилка, яку йому довелося спокутувати життям. Адже тепер доведено, що це Гастман наказав його вбити: Шміда вбито з револьвера, що його тримав у руці слуга, коли Тшанц його застрелив. Огляд зброї одразу ж це підтвердив. Зрозумілі й причини вбивства: Гастман боявся, що Шмід його викриє. Шмідові слід було б довіритися нам. Але він був молодий і шанолюбний.

До камери увійшов Берлах. Побачивши старого, Лютц прибрав меланхолійного вигляду і знову сховав руки в кишені.

— То що ж, комісаре, — почав він, переступаючи з ноги на ногу, — добре, що ми тут зустрілися. Ви саме вчасно нагодилися з відпустки, а ми з національним радником теж не припізнились. Убиті ось перед нами. Ми багато з вами сперечалися, Берлах, я стояв за розумну поліцію з усіма її хитрощами, яку я залюбки озброїв би атомною бомбою, а ви, комісаре, хотіли бачити поліцію просто людяною, щось на зразок загону сільських єгерів, купки добросердих дідусів. Забудьмо тепер цю суперечку. Ми обидва помилилися, Тшанц спростував наші твердження в спосіб, аж ніяк не науковий — звичайнісіньким револьвером. Я не хочу знати, як саме. Певне, це був самозахист, ми повинні йому вірити й віримо.

Здобич варта заходу, вбиті тисячу разів заслуговували на смерть, коли говорити пишномовно; а якби все йшло по-науковому, то ми крутилися б оце навколо чужоземних дипломатів. Мені слід подбати про підвищення Тшанца, а ми обидва пошилися в дурні. Справу Шміда закінчено.

Лютц нахилив голову, збитий з пантелику загадковим мовчанням старого, зіщулився й нараз знову став коректний ретельний службовець. Він відкашлявся й за-шарівся, глянувши на й досі збентеженого фон Швенді; разом із полковником Лютц повагом пішов у темряву коридора, лишивши Берлаха самого.

Трупи лежали на марах, сховані під чорними покривалами. З голих сірих стін на них сипався тиньк. Берлах підійшов до мар, що стояли посередині, й відкинув покривало. То був Гастман. Берлах трохи нахилився до нього, тримаючи покривало в лівій руці. Мовчки дивився він на воскове обличчя вбитого, на вуста, ще скривлені в посмішці, на очі — вони ще дужче запали і вже нікого не могли настрахати.

Отак вони зустрілися востаннє, мисливець і звір, що лежав тепер переможений у нього в ногах. Берлах знав: життя їх обох дійшло краю, і подумки згадав всі минулі роки, увесь шлях таємничими ходами лабіринту, що був їхнім спільним життям. Тепер уже ніщо їх не роз’єднувало, крім незмірності смерті, цього судді, який засуджує на вічне мовчання. Берлах і досі стояв, схилившись, і тьмаве світло відбивалося на його руках і голові, відбивалося на небіжчикові, до обох однаково байдуже, примирливе. Мовчання смерті пригнічувало Берлаха, наче вповзало в нього, але не давало спокою, як давало тому небіжчикові. Берлах поволі накрив Гастманові обличчя. Це востаннє він бачив свого ворога; тепер його сховає могила. Скільки років Берлах прагнув одного: знищити людину, що лежить ось тепер у нього в ногах у голій, сірій камері, під чорним покривалом, обсипаним шматочками тиньку, що попадали зі стін, немов легенькі пластівці снігу. І старому нічого не залишалось, як стомлено накрити труп і смиренно благати собі забуття — єдиної втіхи для серця, що його шалено поглинає вогонь.

Ще того самого дня, рівно о восьмій, Тшанц увійшов до Берлахового будинку в Альтенберзі — старий пильно просив його прийти саме о цій годині. Двері, на подив Тшанца, відчинила молоденька служниця в білому фартушку, а коли він зайшов у коридор, то почув із кухні бряжчання посуду та пахощі вареного й печеного. Служниця скинула з Тшанца пальто. Ліву руку він тримав у черезплічнику, проте доїхав сюди на машині сам. Дівчина відчинила перед ним двері до їдальні, і вражений Тшанц спинився на порозі: стіл був святково сервований на двох осіб. У свічнику горіли свічки, їхнє тихе червонясте полум’я осявало Берлаха, що сидів при столі в кріслі, неначе втілення незрушного спокою.

— Сідай, Тшанц, — сказав гостеві старий, показуючи на друге крісло біля столу.

Тшанц, украй приголомшений, сів.

— Я не знав, що потраплю на вечерю, — нарешті вимовив він.

— Ми відзначимо твою перемогу, — спокійно пояснив старий і відсунув свічника трохи вбік, щоб вони могли добре бачити один одного.

Тоді старий ляснув у долоні. Двері відчинились, і ставна, огрядна жінка внесла великий таріль, ущерть повний сардинами, крабами, огірками, помідорами, зеленим горошком — різними салатами, прикрашеними майонезом та яйцями, поміж ними лежали скибочки холодної курятини та лосося. Старий наклав собі всього. А Тшанц, дивлячись, яку здоровенну купу бере собі чоловік, хворий на шлунок, з подиву взяв тільки трохи картопляного салату.

— Що ми питимемо? — спитав Берлах. — Лігерцьке? — Гаразд, лігерцьке, — мов уві сні погодився Тшанц. Служниця наповнила чарки. Берлах заходився їсти, взяв хліба, віддав шану лососеві, сардинам, червоним крабам, салатові, майонезові, холодному м’ясу, знову ляснув у долоні й зажадав іще страв. Тшанц, наче скам’янілий, ледве впорався із своїм картопляним салатом. А Берлах налив собі вже третю чарку.