Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 16)

— Ви так міркуєте, наче це математика, — заперечив старий.

— Це і є математика. Можна було б створити інший образ, протилежність Гастманові, втілення самого зла, як створюють геометричну фігуру — дзеркальне відображення іншої; я певен, що десь існує і така людина, можливо, ви зустрінете і її. Зустріли одну, зустрінете й іншу.

— Це звучить як програма, — озвався старий.

— А що, хай буде й програма. Я можу уявити людину, Гастманове дзеркальне відображення, злочинця, для якого зло стало мораллю, філософією і який так само фанатично чинить зло, як інший з принципу чинить добро.

Комісар зауважив, що волів би радше поговорити про самого Гастмана, він цікавить їх найдужче.

— Коли ви так хочете, комісаре, — сказав письменник, — повернімося до Гастмана, до цього своєрідного полюса зла. В нього зло не є проявом якоїсь філософії чи якогось інстинкту, а проявом його свободи: свободи порожнечі.

— За таку свободу я не дам і ламаного шеляга, — мовив старий.

— Авжеж, навіщо давати. Але вивченню цього чоловіка та його свободи можна присвятити все життя.

— Все життя, — проказав за ним старий.

Письменник замовк. Здавалося, в нього зникло бажання говорити.

— Я маю до діла із справжнім Гастманом, — сказав нарешті старий. — Із чоловіком, що живе біля Ламлінгена у Тессенберзькій долині і влаштовує вечори, які коштували життя лейтенантові поліції. Я хотів би знати: той портрет, що ви допіру намалювали, — таки портрет Гастмана чи людини, що її створила ваша уява?

— Наша уява, — відказав письменник.

Комісар промовчав.

— Врешті, я і сам не знаю, — закінчив розмову письменник і підійшов до обох прощатись, але руку простяг тільки одному, тільки Берлахові. — Я зроду не замислювався над такими питаннями. З’ясувати це може лише поліція.

Берлах і Тшанц ішли до машини, а за ними біг білий песик і гавкав, аж захлинався з люті.

— Не подобається мені той письменник, — сказав Тшанц, сідаючи за кермо.

Песик видряпався на паркан, обплетений виноградом, і гавкав щосили.

— Їдьмо до Гастмана, — сказав Тшанц, умикаючи мотор.

Старий похитав головою.

— Ні, в Берн.

Вони поїхали вниз до Лігерца, і перед ними глибоко долі розлігся цілий край — каміння, земля, вода. Машина йшла в затінку, сонце вже сховалося за Тессенберг, та ще осявало озеро, острів, пагорби, гірські схили, снігові вершини на обрії та чудернацькі хмари, що громадилися одна на одну, пливучи в небесному блакитному морі. Старий не зводив очей з тієї щомиті мінливої картини пізньої осені.

«Завжди те саме, — думав він, — навіть ця мінливість завжди та сама».

Коли дорога завернула і внизу, просто під ними, заблищало озеро, мов опуклий щит, Тшанц спинив машину і збуджено мовив:

— Мені треба поговорити з вами, комісаре.

— Про що? — спитав старий, дивлячись на скелі.

— Ми повинні поїхати до Гастмана, іншого способу далі провадити слідство немає, це ж логічно. Насамперед треба допитати його слуг.

Берлах відхилився назад на сидінні, сивий випещений чоловік, що спокійно дивився холодними очима на молодого поліцейського.

— Боже мій, хіба ми можемо завжди робити те, що логічно, Тшанц? Лютц не хоче, щоб ми їхали до Гастмана. Це зрозуміло, бо він був змушений передати справу генеральному прокуророві. Зачекаймо його рішення. З іноземцями доводиться бути делікатними.

Зневажливий Берлахів тон знетямив Тшанца.

— Це ж дурниця! — вигукнув він. — Через свої політичні погляди Лютц саботує розслідування. Фон Швенді — його друг і Гастманів адвокат, тож не важко уявити його роль у цій справі.

У Берлаха на обличчі не ворухнувся жодний м’яз.

— Добре, Тшанц, що ми тут самі, — сказав комісар. — Можливо, Лютц трохи поквапився, але він діяв з доброю метою. Таємницю треба шукати в самому Шміді, а не в Гастмані.

Тшанц не збентежився.

— Ми шукаємо тільки правду, — крикнув він у відчаї до неба, де сунули купи хмар. — Правду і тільки правду про те, хто вбив Шміда!

— Звичайно, — озвався Берлах, але холодно, без патетики. — Шукаємо правду про те, хто вбив Шміда!

Молодий поліцейський поклав руку Берлахові на плече і сказав, вдивляючись у його непроникне обличчя:

— Тож нам треба вжити негайних заходів і саме проти Гастмана. У розслідуванні не повинно залишитися білих плям. Ви кажете, не завжди можна робити те, що логічно. Але в цьому випадку треба діяти логічно. І пройти повз Гастмана ми не можемо.

— Гастман не вбивця, — сухо сказав Берлах.

— Може, Гастман підготував це вбивство, — заперечив Тшанц. — Треба допитати його слуг.

— Не бачу ані найменшої причини, що змусила би Гастмана вбивати Шміда, — пояснив старий — Злочинця треба шукати там, де злочин має якийсь сенс, а це вже справа федерального прокурора.

— Письменник теж має Гастмана за вбивцю! — вигукнув Тшанц.

— І ти теж? — сторожко спитав Берлах.

— І я, комісаре.

— Тоді це тільки твоя думка. Письменник вважає, що Гастман взагалі здатний на будь-який злочин, а це зовсім інше. Письменник говорив не про вчинки Гастмана, а про його потенційну здатність до них.

Тшанцові урвався терпець. Він схопив старого за плечі і, важко дихаючи, закричав:

— Роками я стояв у тіні, комісаре. Завжди мене обминали, не помічали, гордували мною, немов якимсь покидьком, кур’єр і той був кращий за мене!

— Я припускаю, Тшанц, що все було саме так, — сказав Берлах, утупивши незворушний погляд у сповнене розпачу обличчя молодого поліцейського. — Ти роками стояв у тіні того, кого нещодавно вбито.

— Тільки через те, що він учився в привілейованій школі. Тільки через те, що він знав латину!..

— Ти несправедливий, — перепинив його Берлах. — Шмід був найкращий з усіх криміналістів, яких я тільки знав.

— А тепер, — кричав Тшанц, — коли я нарешті маю якийсь шанс, все знову зводиться нанівець, єдина для мене можливість висунутися марнується через цю безглузду дипломатичну гру! Тільки ви, комісаре, можете ще зарадити, поговоріть із Лютцом, тільки ви здатні вплинути на нього. Хай він пошле мене до Гастмана.

— Ні, Тшанц, цього я не можу зробити.

Тшанц термосив старого, наче якогось хлопчиська, стискав його і в одно кричав:

— Поговоріть із Лютцом, поговоріть!

Та старий був невблаганний.

— Нічого не вийде, Тшанц. На таке я вже не здатний. Я старий і хворий. Дай мені спокій. Ти сам повинен собі зарадити.

— Гаразд, — сказав Тшанц, раптом відпустив Берлаха і схопився за кермо. Він був блідий як смерть і тремтів. — Тоді не треба. Ви не можете мені допомогти...

Вони поїхали далі, вниз до Лігерца.

— Здається, ти перебув відпустку в Гріндельвальді? — спитав старий. — У пансіоні Айгера?

— Так, комісаре.

— Там спокійно і не дуже дорого?

— Саме так.

— Добре, я завтра поїду туди трохи відпочити, Тшанц. Мені якось легше в горах. Через хворобу я взяв на тиждень відпустку.

Тшанц обізвався не зразу. Аж коли вони звернули на дорогу Біль — Нойєнбург, він промовив звичайним голосом:

— Гори не завжди допомагають, комісаре.

Того ж вечора Берлах подався на Беренплатц до свого лікаря, доктора Самуеля Гунгертобеля. На вулицях уже світилися ліхтарі, з кожною хвилиною ніч ставала ще темніша й похмуріша. З кабінету Гунгертобеля Берлах дивився у вікно на майдан, на невпинний потік людей. Лікар ладнав інструменти. Берлах знав його здавна, колись вони разом училися в гімназії.