Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 14)

— Бідолаха не вмів плавати, а ти виявився в воді такий безпорадний, що не зміг його врятувати, і тебе витягли ледь живого з брудних хвиль Золотого Рогу, — незворушно розповідав чоловік. — Убивство сталося яскравого сонячного дня, коли з моря повівав приємний бриз, на мосту було повно людей — закоханих парочок з європейської колонії, мусульман та місцевих жебраків, — а ти однаково нічого не зміг довести. Ти наказав заарештувати мене, та дарма. Годинами тривали допити, теж даремні. Суд повірив у мою версію, що крамар сам заподіяв собі смерть.

— Ти зумів переконати суд, що крамар мав от-от збанкрутувати і марно силувався врятуватись, удавшись до шахрайства, — скрушно підтвердив старий.

Він був блідіший, ніж завжди.

— Я дбайливо вибирав собі жертву, мій друже, — засміявся чоловік.

— Тоді ти й став злочинцем.

Чоловік знічев’я грався турецьким ножем.

— Не можу цього заперечити, — нарешті мовив він зневажливо. — З плином часу я вдосконалювався саме як злочинець, а ти — як криміналіст, та я завжди був на крок поперед тебе, і ти ніяк не міг мене наздогнати. Раз у раз я з’являвся на твоєму шляху, мов який привид, знов і знову мене знаджувало бажання чинити, так би мовити, тобі під носом злочини, дедалі більш сміливі, дикі й блюзнірські, а ти знов і знову не міг їх викрити. Ти перемагав тільки дурнів, але я перемагав тебе. — Чоловік уважно придивився до старого і, вочевидь глузуючи з нього, повів мову далі:

— Отак ми й жили. Ти корився начальству в поліційних установах, у закурених канцеляріях, і бадьоро видряпувався по східцях своєї скромної кар’єри, воював із злодіями та фальшивомонетниками, із сіромахами, яким не повелося в житті, чи, в кращому випадку, із жалюгідними вбивцями; я ж, навпаки, то в затінку, то в хащах великих міст, то в блискучому сяйві вищого світу, вщедрений пошаною й орденами, робив щось добре, коли хотілося, а тоді з примхи залюбки чинив лихе. Чи не дотепна авантюра? Ти палко прагнув урвати мені життя, а я так само палко прагнув зберегти його, всупереч твоєму бажанню. Що казати, ота ніч назавжди прикувала нас один до одного.

Чоловік за Берлаховим столом плеснув у долоні, різко, один тільки раз.

— Ну, ось ми й дійшли кінця кар’єри! — вигукнув він. — Ти, майже позбувшись глузду, повернувся до Берна, до цього млявого порядного міста, де ніколи до ладу не збагнеш, що тут живе, а що мертве. А я повернувся до Ламбуана, знову ж таки лишень із примхи: мені хотілося підвести риску саме тут, бо в цьому селі, що його забув навіть Бог, колись народила мене мати — вона вже давно лежить у могилі, — народила, недовго думаючи, не знати навіщо, і згодом я, тринадцятилітній хлопець, утік звідси дощової ночі. І от ми знову тут. Облиш усе це, друже, все намарне. Смерть не чекає.

І вмить, ледь ворухнувши рукою, він кинув ножа, той устромився в крісло, мало не зачепивши в Берлаха щоки. Старий не ворухнувся.

Чоловік зареготав.

— Ти, либонь, гадаєш, що я вбив того Шміда?

— Я повинен розслідувати цю справу, — відповів комісар.

Чоловік підвівся і взяв зі столу теку.

— Це я беру з собою.

— Колись мені таки пощастить викрити твої злочини. — І Берлах повторив: — А тепер це остання нагода.

— Отут, у теці, — єдині докази, які зібрав для тебе в Ламбуані Шмід. Хоч їх і небагато, але без них тобі нічого не вдіяти. Фотокопій чи звичайних копій ти не робив, я тебе знаю.

— Копій немає, — підтвердив старий.

— То, може, скористаєшся револьвером, щоб перешкодити мені? — спитав той глузливо.

— Ти розрядив його, — спокійно відказав Берлах.

— Авжеж.

І чоловік поплескав старого по плечу. Тоді пройшов повз нього до дверей, розчинив їх, знову зачинив і грюкнув вихідними дверима.

Берлах сидів у кріслі, припавши щокою до холодного леза ножа. Нараз схопив револьвер, подивився — він був заряджений. Комісар зірвався на ноги, вискочив у передпокій, рвонув вихідні двері, тримаючи зведений револьвер.

Вулиця була порожня.

І тоді його здолав біль — жахливий, лютий, в’їдливий біль, що здіймався в ньому, мов палаюче сонце, кинув його додолу, скарлючив, обпік вогнем, затрусив. Старий по-тваринному повзав на чотирьох, знову впав, закачався на килимі й нарешті затих десь у кімнаті поміж стільцями, вмиваючись холодним потом.

— Що таке людина? — тихо стогнав він. — Що таке людина?

Проте він знову підвівся. Після нападу болю йому покращало, вже нічого не мучило — вперше за довгий час. Він випив трохи теплого вина, обережно, помалу ковтаючи, але нічого не з’їв. Однак він не відмовився від звичної прогулянки через місто й по Бундестерасе. Правда, він майже спав, та з кожним кроком чисте повітря додавало йому сили.

Невдовзі Берлах уже сидів у кабінеті навпроти Лютца, той нічого не помітив, можливо, через те, що нечисте сумління не давало йому спокою. Лютц вирішив тепер, по обіді, повідомити Берлаха про розмову з фон Швенді, а не відтягати це до вечора, тож він прибрав холодного ділового вигляду, випнув груди, як генерал на картині Траффле вгорі, й розповів комісарові все в бадьорому телеграфному стилі. Як же Лютц здивувався, коли старий і не здумав заперечувати, з усім погодився і сказав, що, як на нього, то найкраще зачекати рішення Федерального суду, а розслідування зосередити головним чином на Шмідовому житті. Це так вразило Лютца, що він забув про генеральську поставу і зробився привітний і говіркий.

— Про Гастмана, звісно, я дещо довідався, — сказав він, — і тепер знаю доволі, щоб упевнитися: він не міг бути причетний до вбивства.

— Зрозуміло, — погодився старий.

Цього дня Лютц уже одержав деякі відомості з Біля, тож поводився дуже впевнено. Він зачитав:

— «Народився в Покау в Саксонії, син заможного торговця шкіряним крамом, замолоду мусив, певне, емігрувати до Південної Америки, жив в Аргентині, став її послом у Китаї, згодом прийняв французьке підданство, багато мандрував. Нагороджений орденом Почесного легіону, зажив слави своїми друкованими працями з питань біології. Добре характеризує Гастмана як людину той факт, що він відмовився бути обраним до Французької академії». Це мені надзвичайно імпонує.

— Цікавий факт, — погодився Берлах.

— Про Гастманових двох слуг ми ще зберемо відомості. Хоч вони й мають французькі паспорти, та родом вони, очевидно, з Емменталя. Це з їхньою допомогою Гастман так зле пожартував на похороні.

— Здається, Гастманові до вподоби такі злі жарти.

Мабуть, він лихий за вбитого собаку. Справа Шміда неприємна насамперед для нас самих, бо виставила нас у зовсім фальшивому світлі. Щастя, що фон Швенді — мій добрий приятель. А Гастман — людина світська й користується цілковитою довірою швейцарських підприємців.

— Тоді все гаразд, — мовив Берлах.

— Його особа поза будь-якою підозрою.

— Безперечно, — кивнув старий.

— На жаль, цього ми не можемо сказати про Шміда, — кінчив Лютц і звелів з’єднати його з Федеральним судом.

Поки він чекав біля телефону, комісар, що вже підвівся йти, раптом сказав:

— Я змушений просити у вас на тиждень відпустку через хворобу, пане Лютц.

— Добре, — відповів той, прикриваючи трубку рукою, бо з ним уже говорили, — у понеділок можете не приходити.

У Берлаховому кабінеті чекав Тшанц; побачивши старого, він підвівся і хоч тримався начебто спокійно, та комісар відчув, що поліцейський нервує.

— Їдьмо до Гастмана, — сказав Тшанц, — тепер саме слушний час.

— Ні, до письменника, — відказав старий, одягаючи пальто.

— Манівцями, все манівцями кружляємо, — бурмотів Тшанц, спускаючися сходами слідом за Берлахом.

У дверях комісар нараз спинився:

— Це ж Шмідів блакитний «мерседес»!

Тшанц пояснив, що купив машину на виплат, однаково хтось би її придбав. Тшанц сів до керма, Берлах умостився поруч, і вони рушили через вокзальний майдан до Бетлегема.

— Ти знову поїхав через Інс, — пробубнів Берлах.

— Я люблю цю дорогу.

Берлах дивився на обмиті дощем поля, осяяні ясним спокійним світлом. Тепле, м’яке сонце висіло в небі, вже трохи схиляючись до заходу.

Обидва мовчали. Тільки десь між Керцерсом і Мюнтшеміром Тшанц сказав:

— Пані Шенлер сказала мені, що ви взяли в Шмідовій кімнаті якусь теку.

— Там не було нічого службового, Тшанц, тільки особисті папери.

Тшанц помовчав і не розпитував далі, а Берлах постукав по спідометру, який показував близько ста двадцяти п’яти.

— Не так швидко, Тшанц, не так швидко. Я не боюся, та в мене не все гаразд із шлунком. Я вже старий...

Письменник прийняв їх у своєму робочому кабінеті — пошарпаному низенькому покої, і в дверях їм довелося схилити голови, немов під ярмо. На подвір’ї гавкав білий песик із чорним писком, а десь у домі плакала дитина. Письменник сидів біля готичного вікна, зодягнений у комбінезон і брунатну шкіряну куртку. Він повернувся на стільці до них обличчям, однак не рушив від столу, геть заваленого паперами. Не підводячись, він ледве привітався і спитав, чого тут треба поліції. «Нечемний, — подумав Берлах, — не любить поліції, письменники її зроду не любили». Старий поклав діяти обережно. Тшанц теж не був у захваті від такого прийому, і обидва міркували приблизно однаково: будь-що не дати господареві можливості спостерігати, бо ще ненароком попадеш до книжки.

Та сівши в крісла, що на них показав рукою письменник, вони збентежено побачили: світло з невеличкого вікна падає на них, а письменникового обличчя майже не видно в зрадницькому присмерку цієї низенької зеленої кімнати, заставленої книжками.