Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 12)

— Так, провадимо, — відповів полковник, — провадимо офіційно, треба ж дипломатам щось робити. Та куди більшого значення мають переговори неофіційні, приміром, оті приватні зустрічі в Ламбуані. Врешті, сучасна промисловість має свої справи, і в них урядові не варто втручатися, пане судовий слідчий!

— Авжеж, — промимрив заляканий Лютц.

— Авжеж, — проказав за ним фон Швенді. — І ось у цих приватних переговорах брав участь таємно, під вигаданим ім’ям, лейтенант.поліції міста Берна Ульріх Шмід, на жаль, уже покійний.

З того, як збентежено мовчав судовий слідчий, фон Швенді збагнув, що розрахував добре. Лютц розгубився, і національний радник міг із ним тепер робити що завгодно. Непередбачений поворот справи про вбивство Ульріха Шміда так ошелешив службовця, що він як воно здебільшого буває з обмеженими людьми — ладен був уже скоритись і поступитись в усьому, навіть коли це позначилося б на об’єктивному розслідуванні вбивства.

Врешті він іще раз спробував трохи виправити своє становище:

— Любий Оскаре, — почав Лютц, — мені все це здається не дуже переконливим. Звісно, швейцарські промисловці мають право на приватні переговори з тими, хто зацікавлений у них, навіть коли то інша держава. Цього я не заперечую, і поліція в такі справи не втручається. Шмід, кажу ще раз, відвідував Гастмана як приватна особа, і я за це перепрошую, бо таки справді було негарно вигадувати собі інші ім’я та фах, хоча, треба визнати, поліцейським часом важко доводиться саме через їхній фах. До того ж, любий національний раднику, Шмід бував на цих вечорах не сам, їх відвідували ще й митці.

— Митці правили за декорацію.-Ми живемо, Лютц, у культурній країні і користуємося рекламою. Переговори треба було провадити таємно, тут і стали в пригоді митці. Спільне свято, вечеря, вино, сигари, жінки, розмови, незабаром митцям стає нудно, вони сідають укупоньці, п’ють і не помічають, що капіталісти й представники іншої держави теж тримаються гуртом. Митці й не хочуть помічати, бо їх це аж ніяк не цікавить. Для митців існує тільки мистецтво. Одначе поліцейський, сидячи серед них, може про все дізнатися. Ні, Лютц, Шмід був небезпечний гість.

— На жаль, я можу тільки повторити, що для нас незрозуміло, чого Шмід їздив до Гастмана.

— Коли він приходив не з відома поліції, то з відома когось іншого, — зауважив фон Швенді. — Деяким чужоземним державам, любий Лютц, цікаво дізнатися про те, що відбувається в Ламбуані. Це міжнародна політика.

— Шмід не був шпигун.

— Ми маємо всі підстави гадати, що він-таки був шпигун. Швейцарії більше шани, якщо він був шпигун, а не поліційний шпик.

— Тепер він мертвий, — зітхнув судовий слідчий, він усе віддав би, щоб тільки самому розпитати Шміда.

— Ми не причетні до його вбивства, — запевнив полковник. — Я не хочу нікого підозрювати, але тільки ота інша держава може бути зацікавлена, щоб ламбуанські переговори лишилися таємницею. Для нас важать гроші, для них — принцип партійної політики. Це по щирості. Але поліція може проти них діяти тільки, звісно, за надзвичайних, виняткових обставин.

Лютц підвівся і ступив до вікна.

— Мені і досі не зовсім зрозуміло, яку роль виконує твій клієнт Гастман, — спроквола мовив він.

Фон Швенді сидів, обмахуючись білим аркушем, наче віялом.

— Гастман надав свій дім промисловцям і представникам посольства вести переговори, — пояснив він.

— Чого саме Гастман?

— Мій шановний клієнт — саме така людина, яку потребує ця справа, — пробубонів полковник. — Бувши багато років аргентинським послом у Китаї, він здобув довіру чужоземної держави, а промисловці шанують його як колишнього голову правління бляшаного тресту. Та ще й живе він у Ламбуані.

— А що з того, Оскаре?

Фон Швенді глузливо посміхнувся:

— Ти коли-небудь чув цю назву до вбивства Шміда? — Ні.

— У тому й річ, — пояснив національний радник. — Ламбуана ніхто не знає. А нам саме й потрібно було таке нікому не відоме місце. Отже, домовилися: ти даси Гастманові спокій. Ти повинен зрозуміти, що йому неприємні зустрічі з поліцією, ваші допити, винюхування, безупинні розпитування. Все це годиться для наших Люгінбулів і фон Гунтенів, як вони знову щось накоять, а не для чоловіка, що колись відмовився бути обраним до Французької академії. А твоя бернська поліція повелася справді незугарно — навіщо стріляти собаку саме тоді, коли грають Баха? Йдеться не про образу Гастмана, йому це все байдуже, твоя поліція може висадити в повітря весь його дім, а він і не скривиться; та безглуздо турбувати Гастмана, бо за тим убивством стоять сили, що не мають нічого спільного ані з нашими шановними швейцарськими промисловцями, ані з Гастманом.

Судовий слідчий заходив по кімнаті.

— Нам доведеться звернути найпильнішу увагу на всі подробиці Шмідового життя, — сказав він. — Щодо іншої держави, то ми повідомимо федерального прокурора. Який рух дасть він цій справі, я ще не можу сказати, але основну роботу він, безперечно, доручить нам. Я виконаю твою вимогу не чіпати Гастмана, обшуку в його домі ми, певна річ, теж не робитимемо. А коли все-таки виникне потреба з ним поговорити, прошу тебе влаштувати нам зустріч і бути присутнім при нашій розмові. Тоді я легко зможу владнати з Гастманом формальний бік справи. Йдеться, звісно, не про допит, а лише про деякі формальності слідства. Обставини вимагають, щоб Гастман теж відповів на наші питання, навіть коли це й не має сенсу. Розслідування повинне бути повне. Ми з Гастманом поговоримо про мистецтво, аби надати нашій зустрічі якнайбезневиннішого характеру, і я, власне, ні про що не питатиму. А коли й доведеться, заради форми, щось спитати, я наперед повідомлю тебе, про що саме питатиму.

Фон Швенді теж підвівся, і тепер вони стали один проти одного. Національний радник поплескав судового слідчого по плечу.

— Отже, з цим вирішено, — сказав він. — Ти даси Гастманові спокій, Лютцику, я ловлю тебе на слові. Цей список я залишу тут, він докладний і повний. Цілісіньку ніч я телефонував у всі кінці й пересвідчився, що занепокоєння велике. Невідомо, чи те посольство, дізнавшись про Шміда, й далі цікавитиметься переговорами. Йдеться про мільйони, голубе, про мільйони? Бажаю тобі успіху в розслідуванні, він тобі вкрай потрібний.

І з цими словами фон Швенді важко рушив із кабінету.

Лютцові якраз стало часу переглянути список, що його склав національний радник. Вражений гучними іменами, які там стояли, він простогнав: «Ох і в халепу ж я вскочив!» — коли ввійшов Берлах, як звикле, не постукавши. Старий зажадав дозволу на офіційний візит до Гастмана в Ламбуан, та Лютц відклав цю справу на другу половину дня.

— Час уже йти на похорон, — сказав він і підвівся.

Берлах не заперечив і вийшов із Лютцом, якому власна обіцянка дати Гастманові спокій видавалася тепер необережною, і він щодалі, то дужче боявся рішучого опору з боку Берлаха.

Вони стояли на вулиці, не розмовляючи, обидва в чорних пальтах із піднятими комірами. Падав дощ, та вони не розкривали своїх парасолів, бо до машини було лише кілька кроків. Їх повіз Блаттер. Дощ подужчав, раптом полинув як із відра, скісні струмені плюскотіли в шибки. Обидва сиділи непорушно, кожен у своєму кутку. «Треба йому сказати», — подумав Лютц і глянув на спокійний Берлахів профіль. Старий сидів, поклавши руку на живіт, як завжди останнім часом.

— Вам болить? — спитав Лютц.

— Увесь час, — відповів Берлах.

Вони знову замовкли, і Лютц подумав: «Скажу йому по обіді». Блаттер їхав поволі. Все навкруги зникло за непроглядною стіною дощу. В тому величезному страхітливому морі, що падало згори, десь поруч пливли трамваї та автомашини, Лютц не знав, де саме, крізь мокрі шибки годі було щось роздивитися.

У машині дедалі темнішало. Лютц викурив сигарету і, пускаючи дим, подумав, що не дасть старому втягти себе в суперечку про Гастмана.

— Тепер газети вже повідомлять про вбивство, далі приховувати неможливо, — сказав він.

— Та й немає потреби, — озвався Берлах. — Адже ми натрапили на слід.

Лютц пригасив сигарету і сказав:

— Не було потреби і спершу приховувати.

Берлах промовчав. Лютц, хоч як хотілося йому посперечатись, дивився у вікно. Дощ трохи вщух. Вони в’їздили в алею — починався цвинтар, серед мокрих дерев виднілися сірі, залиті дощем надгробки. Трохи проїхавши, Блаттер спинив машину. Вони вийшли, відкрили парасолі й рушили між могил.

Довго шукати не довелося. Надгробки й хрести зосталися позаду, і вони вийшли наче на будівельний майданчик, увесь покопаний свіжими ямами. Через деякі лежали дошки. Черевики враз промокли в траві, а тепер ще до підошов поналипала глина. Посеред майданчика, серед усіх цих ще не заселених могил, куди дощ устиг поналивати брудні калюжі, серед тимчасових дерев’яних хрестів і пагорбків, щойно закиданих прив’ялими вже квітами й вінками, навколо однієї ями стояли люди. Труну ще не опустили в могилу, пастор читав з Біблії, а поруч, тримаючи над ним і над собою парасоль, тупцяв з холоду могильник у кумедній уніформі, схожій на фрак.

Берлах і Лютц спинилися біля могили. Старий почув плач. То плакала пані Шенлер. Під дощем вона виглядала якоюсь надто гладкою, незграбною. Обіч неї стояв Тшанц, без парасоля, у плащі з піднятим коміром і розстебнутим поясом, на голові — твердий чорний капелюх. Поряд із ним старий побачив дівчину, бліду, без капелюшка; біляве волосся спадало в неї на плечі мокрими пасмами. «Анна», — згадав мимохіть Берлах.