Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 64)

— Помилка, якої відразу допустилися ви, Генці і я, полягала в думці, що вбивця — мешканець Цюріха. А насправді він живе в Граубюндені. Я побував на всіх місцях злочинів, і всі вони лежать на трасі Граубюнден — Цюріх.

Я замислився. І врешті мусив таки визнати:

— Маттеї, в цьому щось є.

— Це ще не все.

— Не все?

— Я зустрів рибалок.

— Яких рибалок?

— Ну, хлопців, що рибалили.

Я здивовано вп’явся в нього очима.

— Бачите, — почав Маттеї, — після свого відкриття я зразу подався в кантон Граубюнден. Начебто цілком логічно. Та швидко я збагнув, що почав по-дурному. Кантон Граубюнден надто великий, і важко відшукати в ньому чоловіка, про якого тільки відомо, що він високий на зріст і їздить на чорній машині старої американської марки. Понад сім тисяч квадратних кілометрів, понад сто тридцять тисяч людей, розпорошених по безлічі долин, — хіба ж тут даси ради?

Якось холодного дня, не знаючи, до чого взятися, я сидів на березі Інна, в Енгадіні, і знічев’я спостерігав за хлопцями, що крутилися на березі. Я хотів був уже піти, коли помітив, що хлопці пильно дивляться на мене. Вони наче перелякались і розгубилися. Один хлопець тримав у руках саморобну вудку. «Та рибаль собі», — сказав я. Хлопці недовірливо перезирнулись. «Ви з поліції?» — спитав рудий веснянкуватий хлопчик років дванадцяти. «Хіба я схожий на поліцейського?» — «А хтозна!» — відказав він. «Ні, я не з поліції», — запевнив я і почав дивитися, як вони кидають у воду принаду. Хлопців було п’ятеро, і всі захопилися своїм ділом. «Не клює», — трохи згодом розчаровано завважив веснянкуватий, виліз на берег і підійшов до мене. «Чи немає у вас сигарети?» — спитав він.» «Овва! В твоєму віці?» — «А ви схожий на такого, що дасть сигарету». — «Доведеться дати», — і я простяг йому пачку «Паріз’єнн». «Дякую, сірники в мене є». Хлопець почав пускати дим через ніс. «Сигарета заспокоює по такій фатальній невдачі з риболовлею», — солідно проказав він. «Ну, в твоїх товаришів начебто терпіння трохи більше. Вони он вудять і щось, мабуть, таки впіймають». — «Нічого вони не впіймають, хіба якого харіуса». — «А ти, звісно, хотів би тільки щупака вловити», — піддрочив я хлопця. «Щупаки мене не цікавлять, — заперечив він. — Тільки форель. Та на неї треба грошей». — «Навіщо? — здивувався я. — В дитинстві я ловив форель руками». Він зневажливо похитав головою. «Певне, маленьку. А спробуйте-но спіймати руками дорослого хижака. Форель теж хижа риба, як і щупак, тільки ловити її куди важче. Та ще треба мати на неї патент, а він чимало коштує». — «Ну, вий без патенту ловите», — засміявся я. «Найгірше те, що справжні місця не для нас, — пояснив хлопець. — Там сидять рибалки з патентами». — «А які ж це справжні місця?» — спитав я. «Ви зовсім не тямите в рибальстві», — визначив хлопець. «Таки не тямлю». Тепер ми вдвох сиділи на стрімкому березі. «Ви гадаєте, що байдуже, куди закинути вудку, аби тільки у воду — і край?» — «А хіба ні?» — здивовано спитав я. «Типово для початківця, — проголосив веснянкуватий і знову пустив дим через ніс. — Рибалка повинен зважати на дві речі — на місце й на принаду». Я уважно слухав. «Припустімо, ви хочете вловити форель, дорослого хижака, — провадив хлопець. — Насамперед ви повинні подумати, де саме вона водиться. Звісно, в такому місці, де можна захиститися від течії, а по-друге, де течія дужча, бо там пропливає більше харчу; отже, десь униз по річці, за великим каменем або ще краще — за мостовими підпорами. Та всі такі місця позаймали рибалки з патентами». — «Тоді треба чимось загатити течію», — сказав я. «О, зметикували», — згорда похвалив він. «А принада?» — спитав я. «Це залежить від того, чи хочете ви вловити хижака, чи якихось вегетаріанців — харіуса або вугря. Їх можна взяти навіть на вишню. А хижаки — форель чи окунь — ловляться тільки на щось живе. На комара, черв’яка чи маленьку рибку». — «На щось живе! — задумано повторив я і підвівся. — Візьми! — Я простягнув хлопцеві всю пачку «Паріз’єнн». — Ти їх заробив. Тепер я знаю, як мені впіймати рибу. Спершу я повинен знайти місце, а тоді принаду».

Маттеї замовк. Я довго нічого не говорив, пив вишнівку, дивився на гарний яскравий день з тріскотнявою за вікном і знову запалив пригаслу сигару.

— Маттеї, — почав я нарешті, — тепер я збагнув, чому ви казали, що рибалите. Ця автозаправна станція зручне місце, а дорога — річка, еге ж?

Маттеї був незворушний.

— Той, хто хоче потрапити з Граубюндена до Цюріха, мусить проїхати тут, якщо не надумає зробити гак через Верхньоальпійський перевал, — спокійно відповів він.

— А дівчинка — принада? — спитав я і сам злякався.

— Її звати Аннемарі, — відказав Маттеї.

— Тепер я знаю, на кого вона схожа. На вбиту Грітлі Мозер.

Ми знову замовкли. Надворі потеплішало, гори мріли в імлистому серпанку, тільки стрілянина не вщухала — певне, десь відзначали свято стрільців.

— А чи це не диявольський задум? — нарешті нерішуче спитав я.

— Можливо.

— Ви поклали чекати тут, поки вбивця їхатиме цією дорогою, побачить Аннемарі і попаде в пастку, що ви йому поставили?

— Так, убивця проїде тут неодмінно.

Я задумався.

— Гаразд, — сказав я по хвилі, — припустімо, що ви мали слушність і такий убивця справді існує. Не виключено, що саме так воно і є. В нашій роботі все можливе. Та чи не здається вам цей метод надто ризикованим?

— Іншого методу немає, — відповів Маттеї і кинув у вікно недопалок. — Я нічого не знаю про вбивцю, не можу його шукати. Отже, я мусив знайти його наступну жертву, дівчинку, і виставити її як принаду.

— Чудово, свій метод ви запозичили в рибалок. Але ж цілком наслідувати їх вам не випадає. Ви ж не можете весь час тримати дівчинку як принаду біля дороги, їй треба ходити до школи, та й сама вона хотіла б, певне, втекти якнайдалі від вашої клятої дороги.

— Незабаром почнуться шкільні канікули, — вперто проказав Маттеї.

Я похитав головою.

— Боюсь, аби через цю ідею ви не з’їхали з глузду. Навіщо сидіти тут і чекати подій, які, може, ніколи й не стануться? Припустімо, що вбивця таки справді проїде тут, але це ще не означає, що, кажучи вашими словами, він клюне на принаду. А ви будете чекати й чекати...

— Коли рибалиш, доводиться чекати, — правив він своєї.

Глянувши у вікно, я побачив, що Геллер обслуговує Обергольцера. За свої злочини той просидів шість років у Регенсдорфській в’язниці.

— А Геллер знає, навіщо вона тут?

— Ні. Я сказав їй тільки, що мені потрібна господарка.

Я почувався якось дивно. Цей чоловік імпонував мені, його метод був незвичний, ба навіть незвичайний; я схилявся перед Маттеї, бажав йому успіху, бодай заради того, щоб принизити мерзенного Генці. Та разом з тим я вважав його план нездійсненним, ризик надто великим, а шанс на виграш надто малим.

— Маттеї, — силкувався я напоумити його, — ви ще маєте змогу обійняти посаду в Йорданії. Поки бернці не послали Шафрота.

— Хай собі їде.

Я не вгавав:

— Чи не хотіли б ви повернутися до нас?

— Ні.

— Спершу ви могли б працювати в самому управлінні, а умови лишилися б ті самі.

— Не маю ніякого бажання.

— Або можете перейти до міської поліції. Дивіться, що вас більше влаштовує матеріально.

— На автозаправці я заробляю навіть більше, ніж на державній службі, — відказав Маттеї. — Та ось під’їздить новий клієнт, а пані Геллер, певне, саме готує печеню.

Він схопився й пішов. Під’їхав ще один клієнт — красень Лео. Коли Маттеї звільнився, я вже сидів у своїй машині.

— Маттеї, — сказав я на прощання, — вам уже, видно, нічим не зарадиш.

— Авжеж, — мовив він, даючи знак, що дорога вільна.

Біля нього тулилася дівчинка в червоній сукенці, а на порозі стояла Геллер, і я знову спіймав її стурбований погляд.

Я поїхав.

Отже, він чекав. Непохитно, вперто, пристрасно. Він обслуговував клієнтів, наливав бензин, мастило, воду, протирав шибки, справував одну й ту саму механічну роботу. Дівчинка, повернувшись зі школи, завжди крутилася біля нього чи біля лялькового будиночка, дріботіла, стрибала, дивувалася, балакала сама до себе або співала на гойдалці, а червона сукенка й кіски маяли в повітрі. Він чекав і чекав. Повз нього проїздили машини всіх кольорів і всіх марок, старі машини, нові машини. Він чекав. Занотовував номери всіх машин з кантону Граубюнден, розшукував у довідниках, кому вони належать, дізнавався в громадських канцеляріях про власників. Геллер працювала на невеличкій фабриці поблизу села під горою і поверталась аж увечері незначним схилом позад будинку, несучи торбу з харчами й сітку, повну хліба, а вночі часом хтось кружляв навколо дому й тихенько свистів, але вона не відчиняла.

Прийшло літо, гаряче, нескінченне, сліпуче, важке, з раптовими громовицями, і, нарешті, почалися шкільні канікули, що на них так покладався Маттеї. Тепер Аннемарі була завжди коло нього, отже, коло дороги, і кожен, хто тут проїздив, міг її бачити. Маттеї чекав і чекав. Він грався з дівчинкою, оповідав їй казки, всіх Гріммів, всього Андерсена, «Тисячу й одну ніч», вигадував сам, робив у відчаї все, аби лиш тримати дівчинку біля себе, біля дороги, де вона була йому конче потрібна. І вона трималася там, їй подобалися його розповіді й казки. Автомобілісти розчулено задивлялися на ідилічну пару — дочку й батька, дарували малій шоколад, розмовляли з нею, а Маттеї чатував. Може, цей великий дебелий чоловік і був убивця? Він приїхав з Граубюндена. Або цей довготелесий і сухоребрий, що балакає тепер з дівчам? Це власник кондитерської в Дісентісі, Маттеї вже встиг про нього довідатися. «З мастилом усе гаразд? Щиро дякую. Я долив ще півлітра. Двадцять три десять. Щасливо доїхати». Він чекав і чекав. Аннемарі любила його і радо крутилася коло нього; а він лиш одне мав на думці — вбивцю. Нічого не існувало для нього, крім певності в появі вбивці, крім цієї надії, цього передчуття. Він уявляв собі, як з’явиться той чолов’яга, дужий, незграбний, наївний, довірливий і кровожерний водночас, як він почне раз по раз навідуватися до автозаправки, приязно шкірячи зуби, по-святковому вбраний, — якийсь залізничник на пенсії або колишній митний службовець; як поволі дівчинка звикне до нього і піде з ним у ліс за бензостанцію, як він, Маттеї, шусне за ними згинці, крадькома; як вискочить у вирішальну мить; як почнеться жорстока, кривава боротьба сам на сам до скону, до визволення; як убивця лежатиме перед ним подужаний і, скиглячи, зізнається в усьому.