Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 66)

— Навіщо мені ваш шоколад? — безпорадно спитав я.

— Це їжачки, — мовив Маттеї.

Я розгублено глянув на нього і покрутив у руках шоколадні грудочки.

— Як це розуміти?

— Дуже просто. Вбивця давав Грітлі Мозер трюфелі, а в її уяві вони обернулися на їжачків. Дитячий малюнок розгадано.

Я засміявся:

— Як ви доведете свою думку?

— Таке саме сталося з Аннемарі.

І Маттеї почав розповідати.

Він одразу ж переконав мене. Я викликав Генці, Феллера та чотирьох поліцейських, дав їм вказівки, повідомив прокурора, і ми виїхали. На автозаправній станції було порожньо, Геллер відвела дочку до школи, а сама пішла на фабрику.

— А Геллер знає, що тут відбувається? — спитав я.

Маттеї похитав головою:

— І гадки не має.

Ми подалися до галявини, пильно її обнишпорили, та нічого не знайшли. Тоді ми розділилися. Наближався полудень. Маттеї пішов назад на автозаправку, щоб не викликати підозри. Добре, що був саме четвер: по обіді діти не йшли знову до школи. Нараз мені сяйнув спогад, що Грітлі Мозер теж убито в четвер.

Осінній день був ясний і теплий, навколо гули бджоли, джмелі, ще якісь комахи, щебетали пташки, здалека чувся лункий стукіт сокири. Дзвін у селі чітко вибив другу годину. Тоді з’явилася дівчинка, вийшла з-за кущів саме проти мене і, легко підстрибуючи, побігла до ручая, сіла там із своєю лялькою, вся наструнчена, пильно вдивляючись блискучими очима в ліс, наче на когось чекала. Нас вона не бачила, ми сховалися за деревами й кущами. Обережною ходою до мене наблизився Маттеї, став поруч за деревом і прошепотів:

— Гадаю, за півгодини він прийде.

Я кивнув.

Ми все старанно організували. В’їзд до лісу з боку шосе був під пильним наглядом, там навіть встановили радіоапаратуру. Ми всі озброїлися револьверами. Дитина сиділа біля струмка майже нерухомо, вся — причаєне чекання, дивне, полохливе, чарівне; вона сиділа спиною до смітника, то на сонці, то в затінку від великої темної ялини; нічого не було чути, тільки дзижчали бджоли та щебетали пташки; часом дівчинка починала сама собі співати тоненьким голоском «Марія сиділа на камені», знов і знов, щоразу ті самі слова, а навколо каменя, де вона сиділа, валялися іржаві консервні бляшанки, каністри і шматки дроту. Несподівано налітав на галявину вітер, здіймав листя, шелестів ним, і знову ставало тихо. Ми чекали. Для нас нічого більше не існувало на світі, тільки оцей зачарований осінній ліс і на галявині — маленьке дівча у червоній сукенці. Ми чекали на вбивцю, прагнучи справедливості, відплати, кари. Півгодини вже давно збігло, минуло вже цілих дві години. Ми чекали й чекали, тепер самі чекали так, як чекав Маттеї тижні й місяці. Годинник показував п’яту; тіні подовшали, вже западав присмерк, яскраві барви зблякли, потьмяніли. Нараз дівчинка знялася і підстрибом побігла додому. Ніхто з нас не прохопився й словом, навіть Генці.

— Завтра ми прийдемо знову, — поклав я. — Заночуємо в Курі, в готелі «Козерог».

Так само ми чекали і в п’ятницю, і в суботу. Власне, мені слід було б залучити і граубюнденську поліцію. Але це була тільки наша справа. Я не хотів давати ніяких пояснень, не бажав чийогось втручання. Прокурор телефонував уже в четвер увечері, обурювався, ремствував, погрожував, називав усе це дурощами, галасував, вимагав нашого повернення. Я стояв на своєму, тільки відпустив одного поліцейського. Ми чекали й чекали. Тепер уже йшлося не про дівчинку і не про вбивцю, йшлося про Маттеї; ми розуміли: треба, щоб він мав слушність і досяг своєї мети, а то станеться лихо; ми всі це усвідомлювали, навіть Генці, який дуже швидко в усьому переконався і в п’ятницю ввечері оголосив, що вбивця з’явиться в суботу, ми ж бо маємо незаперечний доказ — їжачків, та й дівчинка щодня приходить на одне й те саме місце і довго сидить, вочевидь чекаючи на когось.

Так ми стояли цілими годинами, сховавшися за дерева й кущі, ані руш, і тільки очима перебігали з дівчинки на консервні бляшанки, на іржавий дріт, на гору покидьків, мовчки потай курили і чули все те саме «Марія сиділа на камені». В неділю стало ще важче. Погода трималася гарна, на прогулянку до лісу наїхало безліч людей. Якийсь мішаний хор на чолі з диригентом удерся на галявину й розташувався там, галасуючи, пітніючи, скидаючи піджаки. Оглушливо загриміло: «До мандрів мельник має хіть, до мандрів». На щастя, ми стояли за деревами й кущами в цивільному. «Земля і небо, все славить Бога... Лиш нам, бідакам, що день, то гірше». Потому звідкись узялися двійко закоханих і повелися вельми невимушено, не зважаючи на дитину, що сиділа собі як завжди — з незбагненним терпінням, у незбагненному чеканні, вже четвертий день поспіль.

Ми чекали й чекали. Троє поліцейських, взявши рацію, вже поїхали; нас зосталося четверо: крім мене й Маттеї, ще Генці й Феллер. Власне, як добре зважити, то по службі рахувалися тільки три згаяні дні, хоч і це вже була неприпустима річ; у неділю обставини склалися несприятливо для вбивці, і він навряд чи прийшов би, тут Генці мав слушність; тож ми лишилися чекати й на понеділок. У вівторок поїхав і Генці: треба ж було комусь давати лад на Казарменій вулиці. Але й перед від’їздом Генці був іще впевнений у нашому успіхові. Ми чекали, чекали й чекали, виглядали й виглядали, один незалежно від одного, бо нас було замало, щоб стежити по-справжньому, організовано. Феллер примостився неподалік од лісової дороги за кущем, у затінку, ховаючись від пізньої вересневої спеки, і навіть один раз так захропів, що чути було аж потойбіч галявини. Це було в середу. Маттеї стояв з одного краю, ближче до автозаправки, а я сховався з іншого, навпроти нього. Так ми виглядали й виглядали, чекали на вбивцю, на їжакового велетня, здригалися, зачувши гуркіт машини на шосе; а посередині, між нами, сиділа дівчинка. Вона приходила на галявину щодня по обіді й довго чекала біля струмка, співаючи «Марія сиділа на камені», затято, захоплено, незбагненно. Ми вже ледве терпіли її, майже ненавиділи. Часом вона довго не приходила, кружляла зі своєю лялькою навколо села, але не наближалася до нього, бо ходити до школи кинула; це теж не так просто було владнати; мені довелося поговорити віч-на-віч з учителькою, щоб вона не думала шукати Аннемарі. Я відрекомендувався, обережно натякнув на справу і дістав непевну згоду.

Поки дівчинка вешталася коло лісу, ми стежили за нею в польові біноклі, однак вона завжди приходила на галявину — крім четверга, коли дівчинка, на наш відчай, зосталася на автозаправці. Тож нам нічого не лишалося, як сподіватися на п’ятницю. Тепер вирішувати мав я; Маттеї вже давно нічого не говорив, але в п’ятницю стояв за деревом, коли дівчинка в своїй червоній сукенці знову прибігла, підстрибуючи, до струмка і сіла біля нього з лялькою, як і в минулі дні.

Ще й досі стояла чудова осіння година; яскраві барви, прозора далечінь, останній спалах сил перед сном; та прокурор витримав заледве півгодини. Він приїхав у машині, разом із Генці, близько п’ятої вечора, з’явився несподівано, наче з води виринув, і підійшов до мене; а я стояв там з першої години, переступав з ноги на ногу і, червоний з люті, дивився на дівчинку. «Марія сиділа на камені», — долинув до нас писклявий голос; я давно вже не міг чути цих слів, давно вже не міг бачити дівчинки, її гидкого щербатого рота, тоненьких кісок, пошитої без смаку червоної сукні; дівчинка здавалася мені бридка, паскудна, вульгарна, дурна, я ладен був її задушити, вбити, пошматувати, аби тільки не чути безглуздого «Марія сиділа на камені». Можна було збожеволіти! Все навкруг було звичайне, безнадійне, тільки на землі дедалі більшало листя, частіше залітав сюди вітер та сонце ще дужче золотило ідіотську гору сміття; далі цього несила було витримати, і раптом — наче порятунок! — прокурор вискочив з кущів і подався просто до дівчинки, не звертаючи уваги на покидьки, в яких грузли його черевики. Побачивши, що він прямує до дівчинки, ми теж повиходили зі своїх схованок — треба було вже покласти цьому край.

— На кого ти чекаєш? — гримнув прокурор.

Дівчинка злякано зіщулилася, пригорнувши до себе ляльку, і мовчки втупилася в прокурора.

— На кого чекаєш? Відповідай, кляте дівчисько!

Тепер ми вже всі підійшли й обступили дівчинку, а вона дивилася на нас тривожно, нажахано, нічого не тямлячи.

— Аннемарі, — мовив я, і голос тремтів мені з люті. — Тиждень тому тобі дали шоколад. Мабуть, ти пам’ятаєш ті шоколадки, схожі на їжачків. Тобі дав їх чоловік у чорному костюмі.

Дівчинка не відповіла, тільки глянула на мене очима, повними сліз.

Тоді Маттеї став перед дитиною навколішки й обійняв її за худенькі плечі.

— Слухай, Аннемарі, — взявся він пояснювати, — ти повинна нам сказати, хто дав тобі шоколад. Повинна докладно розповісти, як виглядає той чоловік. Колись я знав дівчинку, — провадив він далі з усією переконливістю, бо ставив на останню карту, — вона теж мала червону сукенку, і високий чоловік у чорному костюмі теж давав їй шоколад. Такі самі шпичасті кульки, як оце їла ти. А тоді та дівчинка пішла з високим чоловіком у ліс, і там високий чоловік зарізав дівчинку ножем.

Маттеї замовк. Вона також мовчала, тільки дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Аннемарі! — крикнув Маттеї. — Ти повинна сказати мені правду. Я ж хочу, щоб із тобою не сталося ніякого лиха.