Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 68)

Даруйте, що я в свою прегарну історію вставив цей коментар, з філософського боку, знаю, небездоганний. Але дозвольте мені, старому, обміркувати все пережите, хай навіть думки мої ще не сформувалися як слід; і хоч я служив у поліції, та все-таки намагаюся бути людиною, а не віслюком.

Минулого року і, звісно, знов у неділю, я мав на виклик одного католицького священика відвідати кантональну лікарню. Це було напередодні мого виходу на пенсію, в останні дні моєї службової діяльності; власне, справи вже перебрав мій наступник, не Генці — йому, на щастя, не вдалося досягти цього, незважаючи на його Готтінгер, — а чоловік небуденний і сумлінний, по-цивільному людяний, що на такій посаді тільки можна вітати.

Мені зателефонували просто додому. Я погодився приїхати, бо йшлося про важливе повідомлення: його хотіла зробити якась жінка, що вмирає в лікарні. Такі випадки в нас трапляються часто. Я виїхав сонячного, проте холодного грудневого дня. Все навкруг було голе, похмуре, невтішне. Наше місто в такі хвилини важко стерпіти, А тут ще й дивись, як умирає людина! Тож я понуро пройшовся кілька разів парком навколо «Ешбахерської Арфи», перше ніж зважився таки зайти до будинку. Пані Шрот, терапевтична клініка, приватне відділення. Палата виходила вікнами в парк. В ній було повно квітів — троянд, гладіолусів. Крізь вікна з напівспущеними фіранками на підлогу падало скісне сонячне проміння. Біля вікна сидів дебелий пастор із грубим червоним обличчям і сивою кудлатою бородою, а в ліжку лежала старенька жіночка із зморщеним личком, ріденькими, білими як молоко косами, неймовірно тендітна і — це видно було з усього — страшенно багата. Коло ліжка стояв якийсь складний апарат, мабуть, медичний прилад, до нього з-під ковдри тяглося безліч гумових рурок. Прилад потребував уважного контролю медичної сестри; тож через певні перерви вона заходила до палати, мовчазна й уважна, і тоді нам доводилось уривати розмову, — цю обставину треба зазначити наперед.

Я привітався. Стара подивилася на мене уважно й дуже спокійно.

Обличчя в неї було немовби вощане, неприродне, але ще напрочуд сповнене життя. Хоча вона тримала в жовтих поморщених пальцях чорну книжечку з золотим обрізом, певне, молитовник, важко було повірити, що ця жінка незабаром помре, таку незламну життєву силу випромінювала вона, попри всі рурки, що повзли з-під її ковдри.

Пастор не підвівся з місця. Порухом руки, величним і водночас незграбним, він показав мені на стілець коло ліжка.

— Сідайте, — сказав пастор, і коли я сів, од вікна, де проти сонця вимальовувалася його дебела постать, знову почувся його бас: — Пані Шрот, розкажіть панові все, що вам треба розповісти. Об одинадцятій почнемо вас соборувати.

Пані Шрот усміхнулася. Їй дуже прикро, що довелося мене потурбувати, ґречно почала вона дуже тихим, але напрочуд виразним, навіть бадьорим голосом.

— То для мене ніякий не клопіт, — збрехав я, переконаний, що бабця має намір пожертвувати гроші на небагатих поліцейських чи щось подібне.

Історія, яку вона хоче мені розповісти, почала стара, зовсім дріб’язкова, невинна, такі випадки, либонь, часто трапляються в багатьох родинах, та ще й не раз, тому вона геть забула за неї, але тепер, перед дверима вічності, під час своєї останньої сповіді згадала, цілком випадково, бо саме перед тим приходила онука її єдиного хрещеника з квітами, в червоній сукенці, — а патер Бек чогось розхвилювався і почав вимагати, щоб вона неодмінно розказала цю історію мені, тільки навіщо, адже все вже давно минулося, та коли його превелебність вважає...

— Розповідайте, пані Шрот, — почувся глибокий бас од вікна. — Розповідайте.

У міських церквах задзвонили на кінець казання; дзвін лунав глухо, здалеку. Ну, вона спробує. І стара, скільки ще мала сили, пустилася торохтіти. Давненько вже вона нічого не розповідала, хіба що Емілеві, її синові від першого чоловіка, та потім Еміль помер од сухот, тут не було ніякої ради. Тепер він був би оце такий, як я, чи скорше такий, як патер Бек; та вона уявить собі, що я її син, і патер Бек теж, а вже після Еміля знайшовся Марк, однак він через три дні помер, бо народився завчасно, шестимісячний, і лікар Гоблер сказав, що то для бідолашного тільки на краще.

Така плутана балаканина тривала ще довго.

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте, — мовив басом пастор, нерухомо сидячи біля вікна. Час від часу він, наче Мойсей, погладжував правицею пелехату сиву бороду, женучи теплу хвилю часникового духу. — Незабаром треба соборуватися.

Нараз обличчя в старої набрало гордого, справді аристократичного виразу, навіть трохи підвелася голівка, очі заблискотіли. Її дівоче прізвище — Штенцлі, освідчила стара, дід її був полковник Штенцлі, під час сепаратної війни він командував відступом на Ешольцмат, а її сестра побралася з полковником Штюссі, в першу світову війну він входив до складу Цюріхського генерального штабу, був на «ти» з генералом Ульріхом Віллесом і особисто знайомий з кайзером Вільгельмом, про це я, мабуть, уже чув.

— Авжеж, — знуджено мовив я, — певна річ.

«Яке мені діло до старого Віллеса й кайзера Вільгельма, — думав я. — Кажи вже мерщій про свою духівницю. Якби хоч можна було закурити! Маленька сигара «Зюрдік» була б дуже доречна, пахощі джунглів трохи притлумили б дух лікарні й часнику».

А пастор уперто й невтомно дуднів:

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте.

Хай мені буде відомо, повела стара далі, й обличчя їй перекривилося з люті й ненависті, що в усьому винна її сестра із своїм полковником Штюссі. Сестра старша за неї на десять років, тепер їй дев’яносто дев’ять, і вже сорок років, як вона повдовіла, то їй належить вілла на Цюріхберзі, а також акції фірми «Браун-Бовері», та й половина Вокзальної вулиці у неї в руках, — і раптом із вуст старої линув каламутний потік, чи радше водоспад, такої брудної лайки, яку я не наважуюсь повторити. Вона аж трохи підвелась і бадьоро замотала своєю старечою голівкою із сніжно-білими патлами, сама до нестями радіючи з того виверження люті. Потім вона трохи заспокоїлася, бо, на щастя, прийшла медсестра: о, пані Шрот, не можна хвилюватися, лежіть спокійно. Стара послухалась і тільки ледве махнула рукою, коли ми лишилися самі. Усі ці квіти, сказала вона, надсилає їй сестра, аби тільки її подратувати, бо ж сестрі добре відомо, що вона не зносить квітів і ненавидить марнотратство; але вони ніколи не сварились, як я, може, думаю собі, вони завжди люб’язні й привітні одна до одної, зрозуміло, тільки через зловтіху; ця риса притаманна всім Штенцлі, вони всі були чемні, хоч і ненавиділи одне одного, їхня чемність — тільки метод дратувати і гризтися до крові, та й добре, бо якби не ця їхня дисциплінованість, то була б не родина, а справжнє пекло.

— Розповідайте, пані Шрот, — нагадав, знов уриваючи її, пастор, — незабаром треба соборуватися.

А я мріяв уже не про мізерну «Зюрдік», а про свою велику «Баянос».

Дев’яносто п’ятого року вона побралася із своїм любим Галюзером, небіжчиком, дзюркотів далі невпинний словесний потік; Галюзер був доктор медицини в Курі. Уже те не сподобалося сестрі та її полковникові, мовляв, він не справжній аристократ, — вона відразу це помітила, а як полковник помер від грипу, невдовзі після першої світової війни, сестра стала зовсім нестерпна і зробила зі свого мілітариста справжній культ.

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте, — нагадував пастор, нітрохи не виявляючи нетерпіння, хіба лиш тихе невдоволення, що вона так мішає все докупи: а я куняв собі і часом аж скидався зі сну. — Не забувайте, що треба соборуватися, розповідайте, розповідайте.

Та все намарне. Жіночка теревенила, лежачи на смертному одрі, теревенила невтомно, без упину, дарма що в горлі їй свистіло, а під ковдрою було повно рурок; теревенила, перестрибуючи з одного на інше.

Я гадав, наскільки взагалі ще міг гадати, що почую якусь незначну історію про послужливого поліцейського, а потім стара повідомить про дарчу на кілька тисяч франків — аби подрочити свою дев’яностодев’ятилітню сестру; я вже подумки приготував навіть слово подяки, рішуче здолав неймовірне бажання покурити і, щоб зовсім не впасти у відчай, наперед тішився тим, як мені смакуватиме аперитив і традиційний обід із дружиною й дочкою в «Кроненгалле».

Одразу по смерті чоловіка, покійного Галюзера, теревенила тим часом стара далі, вона побралася зі Шротом, тепер теж покійним. Тоді він був у них за шофера й садівника і взагалі порав усю роботу, яку в великому старому домі найкраще справувати чоловікові, приміром, топив груби, лагодив віконниці тощо, і хоч сестра начебто не заперечувала і навіть приїхала в Кур на весілля, та, звісно, той шлюб її обурював, вона знає напевне, але сестра й знаку не подала, знов-таки їй на злість. Отак вона стала пані Шрот.

Стара зітхнула. Десь у коридорі медичні сестри співали різдвяних пісень. Трохи послухавши їх, стара заговорила знову:

— Так, у нас із моїм любим небіжчиком був справді гармонійний шлюб, хоча йому, може, й важче було, ніж я собі уявляю. Покійний Альбертик мав двадцять три роки, коли ми побралися, він народивсь якраз у дев’ятисотому році, — а мені вже сповнилося п’ятдесят п’ять. Та для нього, сироти, то була найкраща рада; мати в нього була... та я не хочу й казати про неї, а батька ніхто не знав, навіть на ім’я. Свого часу мій перший чоловік узяв Альбертика шістнадцятирічним хлопцем, у школі йому велося важко, ніяк не міг навчитися читати й писати. Одруження все розв’язало в найкращий спосіб, про вдовицю ж завжди щось плетуть язиками, хоч у мене з любим покійним Альбертиком ніколи нічого не було, навіть як ми побралися, воно й зрозуміло при такій різниці в роках; але коштів я мала небагато, треба було заощаджувати, щоб прожити на орендну платню з моїх будинків у Цюріху й Курі; а хіба ж покійний Альбертик, не дуже меткий на розум, міг би витримати сувору боротьбу за місце в житті? Він би загинув, а треба ж жити за Христовими заповідями. Тож ми з ним і жили, як годиться; він порався в хаті і в саду, такий великий, ставний і дужий чоловік — це вже я похизуюся, — тримався гідно і завше був чепурненько зодягнений; мені не доводилося червоніти за нього, хоч він майже нічого не говорив, хіба: «Добре, мамуню, авжеж, мамуню», зате був. слухняний і пив мало, а їсти любив, особливо локшину, взагалі всякі борошнясті страви й шоколад. Шоколад він страх як любив. А взагалі він був добрий чоловік і все життя був добрий, принаймні слухняніший і миліший, аніж той шофер, що з ним через чотири роки одружилася моя сестра, забувши про свого полковника, а шоферові сповнилося тоді тільки тридцять років.