Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 65)

Та, поміркувавши, Маттеї казав собі, що нічого цього не буде, бо він надто вочевидь стежить за дівчинкою; мабуть, треба дати дитині більше волі, щоб досягти бажаного наслідку. І він дозволяв Аннемарі йти від дороги, але сам назирці сунув за нею, кидаючи бензоколонку, перед якою нетерпляче сигналили машини. Дівчинка підстрибом бігла до села — іти туди було з півгодини, — гралася з дітьми біля хат чи на узліссі, та щоразу дуже швидко поверталася додому. Вона звикла до самотності і стала відлюдькувата, а діти й собі трималися осторонь від неї.

Тоді Маттеї знову міняв тактику, вигадував інші забавки, інші казки, прихиляв знов Аннемарі до себе. Він чекав і чекав. Незворушно, несхитно. Нічого не пояснюючи. Геллер уже давно помітила, якою увагою ущедрює він дитину. Вона ніколи не йняла віри, що Маттеї з самої лише людяності узяв її за господиню. Їй здавалося, ніби він щось замислив, але тут, у нього, вона чи не вперше в житті знайшла затишний притулок, тож не хотіла цим сушити собі голови; може, вона навіть плекала якісь надії — хто знає, що відчуває така бідолаха; увагу Маттеї до її дитини вона згодом почала вважати за щиру прихильність, хоч іноді знов прокидалася її звична недовіра і тверезий погляд на життя.

— Пане Маттеї, — якось почала вона, — це, звісно, не моє діло, але начальник кантональної поліції приїздив сюди через мене?

— Та ні, чого б то?

— У селі балакають про нас.

— Яке це має значення!

— Пане Маттеї, — вела вона далі, — те, що ви осіли тут, якось пов’язане з Аннемарі?

— Дурниці! — засміявся він. — Я просто люблю дитину, оце і все, пані Геллер.

— Ви дуже ласкаві до мене й Аннемарі. Якби я тільки знала чому!

Шкільні канікули скінчилися, заходило на осінь, ландшафт — червоний і жовтий — став напрочуд виразний, як під велетенською лупою. Маттеї здавалося, що втрачено слушний час, і все-таки він чекав. Уперто, запекло. Дівчинка ходила до школи пішки, в обід і ввечері він звичайно зустрічав її і привозив додому в своїй машині. Його план ставав дедалі безглуздіший, просто неможливий, шанси на успіх — ще мізерніші, він добре це розумів; скільки вже разів, певне, убивця проїздив повз бензостанцію, може, навіть щодня, принаймні щотижня, а він нічого не виявив, він ще блукає в темряві і не знаходить, на що спертися, жодного підозрілого факту, тільки автомобілісти під’їздять, часом заводять з дівчинкою звичайнісіньку розмову про се, про те, нічим себе не виказуючи, і їдуть собі далі. Хто ж був той, кого Маттеї шукає, і чи взагалі він є серед них?

Може, Маттеї тому зазнавав невдачі, що багато хто пам’ятав його колишню посаду; та цього він не міг і не сподівався приховати. І він правив своєї, чекав і чекав. Відступати не було куди, лишалося тільки чекати, хоч це й висотувало йому нерви і він був часом не від того, щоб поскладати валізи і втекти, виїхати хай навіть і до Йорданії; іноді він боявся збожеволіти. А тоді наставали години чи навіть дні, коли він робився байдужий, цинічний і, не втручаючись до подій, сидів на лавці перед бензоколонкою, пив чарку за чаркою, кидав недокурки сигарет собі під ноги і безтямно дивився просто себе. Тоді нараз схоплювався з місця, але швидко знову поринав у свою дрімоту, у байдужість і згаював дні, тижні на безглузде, страшне чекання. Замучена, безнадійна людина — і все-таки повна надії.

Якось сидячи отак, неголений, втомлений, у засмальцьованому одязі, він раптом злякався. До його свідомості дійшло, що Аннемарі ще не повернулася зі школи. Він кинувся пішки їй назустріч. Курна, негудронована дорога за будинком поволі спиналася вгору, тоді збігала додолу, вела через випалену рівнину і перетинала ліс, а з узлісся вже здалека було видно село, присадкувату церкву і старі хатки з блакитними цівками диму над коминами. Можна було перебігти очима всю дорогу, якою ходила Аннемарі, та дівчинки і слід запався.

Маттеї знов повернувся до лісу і миттю став чуйний, насторожений. Невисокі ялинки, дрібний чагарник, червоне й руде листя, що шурхотить на землі, стукіт дятла в хащах, де високі смереки прагнуть до неба, а крізь них ледве прохоплюється скісне сонячне проміння. Маттеї збочив з дороги і став продиратися крізь терник, кущі, гілки, що шмагали його по обличчю. Нарешті він вийшов на галявину і уважно перебіг її очима: він зроду ще тут не бував. З того боку лісу сюди вела широка дорога, нею, мабуть, селяни вивозили всяке сміття, бо на галявині виросла аж гора покидьків. Тут валялися консервні бляшанки, шматки іржавого дроту та інший мотлох; і вся ця купа сміття сповзала до струмка, що дзюркотів посеред галявини.

Тільки тепер Маттеї завважив дівчинку. Вона сиділа на березі сріблястого струмка, поклавши обіч себе ляльку і шкільний ранець.

— Аннемарі! — гукнув Маттеї.

— Іду, — відповіла дівчинка, але не рушила з місця.

Маттеї обережно переліз через смітник і став перед дитиною.

— Що ти тут робиш?

— Чекаю.

— На кого?

— На чарівника.

У дівчинки в голові не було нічого, крім казок; то вона чекала на якусь фею, то на якогось чарівника — наче глузуючи з невпинного чекання Маттеї. Того знову пойняв розпач, свідомість, що всі його зусилля марні, і разом з тим болюча певність, що попри все він мусить чекати, іншої ради немає, треба чекати й чекати.

— Ходімо вже, — спокійно сказав він, узяв дівчинку за руку і пішов з нею назад через ліс, знову сів на свою лавку і знову втупився очима просто себе. Посутеніло, тоді споночіло, та йому все було байдуже; він сидів, курив, чекав і чекав, як автомат, нечуло, вперто і тільки часом, сам того не помічаючи, шепотів, наче закляття: «Та Прийди ж, прийди, прийди, прийди!»; сидів незрушно в блідому місячному світлі і нараз заснув; прокинувся, задубівши з холоду, коли вже на світ зайнялося, і поплентався в ліжко.

Наступного дня Аннемарі повернулася зі школи трохи раніше, ніж звичайно. Маттеї саме підвівся з лавки йти їй назустріч, аж вона вже вийшла з лісу, з ранцем за плечима, тихенько щось наспівуючи та перестрибуючи з ноги на ногу. В руці вона недбало тримала ляльку, і ляльчині ноги волочилися по землі.

— Уроки задали? — спитав Маттеї.

Аннемарі похитала головою, співаючи «Марія сиділа на камені», і пішла до хати. Маттеї не затримував її — надто він був розгублений, безпорадний, втомлений, щоб розповідати їй нові казки, вабити її новими іграми.

Та коли Геллер повернулася додому, вона одразу спитала:

— Чи Аннемарі слухалася?

— Та вона ж була в школі, — відказав Маттеї.

Геллер здивовано глянула на нього.

— У школі? Сьогодні діти були вільні через якусь там учительську конференцію.

Маттеї насторожився. Зневіра останніх тижнів раптом щезла. Він відчув, що ось-ось справдяться його надії, настане кінець його нестямному чеканню. Він насилу перемігся, більше нічого не питав у Геллер, не розпитував дівчинки.

Та наступного дня по обіді він поїхав у село і поставив машину в провулку. Йому хотілося потай подивитися, що робитиме дівчинка. Було близько четвертої. З вікон школи почувся спів, тоді галас, вибігли діти, зчинили метушню, хлопці завелися битись, полетіли камінці, дівчатка пішли під ручку одна з одною; Аннемарі серед них не було. Вийшла вчителька, дуже стримана, суворо глянула на Маттеї і сказала, що Аннемарі не було в школі, — чи вона не хвора? Ще позавчора по обіді вона не прийшла і навіть записки від матері не принесла. Маттеї відповів, що дівчинка справді хвора, попрощався і, наче не в собі, помчав до лісу. Кинувся до галявини, але там нікого не було. Стомлений, важко дихаючи, подряпавшись до крові терням, він сів у машину й подався до бензостанції, та, перш ніж доїхав, побачив дівчинку, що підстрибом бігла по узбіччю. Він спинив машину.

— Сідай, Аннемарі, — ласкаво гукнув він, відчинивши дверцята.

Маттеї простягнув дівчинці руку, і вона влізла в машину. Він занімів. Долоня в дівчинки була липка. І коли він глянув на власну руку, то завважив на ній сліди шоколаду.

— Хто тобі дав шоколад? — спитав Маттеї.

— Одна дівчинка.

— У школі?

Аннемарі кивнула. Маттеї не сказав ані слова. Він спинив машину перед будинком, дівчинка вилізла і всілася на лавці біля бензоколонки. Маттеї непомітно стежив за нею. Дівчинка щось поклала до рота й почала жувати. Тоді він неквапом підійшов до неї.

— Покажи-но, — сказав він і обережно розтулив дівчинці легко затиснені пальці. На долоні лежала надкусана шпичаста шоколадна грудочка. Трюфель.

— У тебе їх багато? — спитав Маттеї.

Дівчинка похитала головою.

Комісар засунув руку в кишеню її сукенки, витяг хусточку й розгорнув її; там лежало ще два трюфелі.

Дівчинка мовчала.

Мовчав і комісар. Його пойняло неймовірне щастя. Він сів коло дитини на лавку. Нарешті, обережно тримаючи на долоні шпичасті шоколадні грудочки, він спитав тремтячим голосом:

— Аннемарі, їх дав тобі чарівник?

Дівчинка мовчала.

— Він заборонив розповідати про себе?

Ніякої відповіді.

— То й не розповідай, — лагідно сказав Маттеї. — Це добрий чарівник. Піди завтра до нього знову.

Обличчя в дівчинки враз зайнялося радістю. Вона обняла Маттеї, сяючи зі щастя, а тоді метнулася нагору, до своєї кімнати.

Другого ранку, о восьмій, тільки-но я зайшов до свого кабінету, Маттеї, збуджений, ледве привітавшись, поклав мені на письмовий стіл трюфелі. Він був у своєму давньому костюмі, але без краватки й неголений. Я простиг йому коробку з сигарами, він узяв одну й відразу за-тягся.