Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 63)

Я не знав, що відповісти. Представник фірми попрощався, але тепер обід мені уже не смакував, я тільки трохи попоїв і замовив пива. Згодом, як завше, прийшов Генці із своєю Готтінгер — у похмурому настрої, бо десь проголосували не так, як він бажав. Вислухавши новину, Генці сказав, що Маттеї таки зсунувся з глузду, він, мовляв, давно пророкував такий кінець. Настрій у Генці зразу покращав, він з’їв два біфштекси, а уроджена Готтінгер без упину розповідала про театр. У неї там є навіть знайомі!

Через кілька днів задзвонив телефон. Саме під час наради — звичайно, знову з міською поліцією. Телефонувала начальниця сирітського притулку. Стара панна схвильовано розповіла мені, що до них з’явився Маттеї, вбраний по-святковому, весь у чорному, очевидно, щоб справити найкраще враження, і спитав, чи можна йому взяти собі якусь дівчинку з-поміж її вихованок, як вона висловилася. Йому завжди хотілося мати дитину, і тепер, господарюючи на автозаправній станції в Граубюндені, він може її виховувати.

Вона, звісно, відмовила зухвальцеві, відмовила чемно, посилаючись на статут притулку; але мій колишній обер-лейтенант справив на неї таке дивне враження, що вона вважала за свій обов’язок повідомити мене. По тому вона повісила трубку.

Це було справді щось дивовижне. Я спантеличено курив свою «Баянос». Та вже зовсім неможливою здалася нам, на Казарменій вулиці, дальша витівка Маттеї.

Якось ми викликали до себе одного надзвичайно непевного суб’єкта. Неофіційно — сутенер, офіційно — жіночий перукар, він зручно влаштувавсь у великій віллі над озером, у місцевості, оспіваній багатьма поетами. Таксі й приватні машини сновигали без упину туди й сюди. Тільки-но я почав його допитувати, як він одразу пішов з козиря, аж сяючи з радості, що втре нам носа своєю новиною. Маттеї живе на автозаправній станції з відомою нам Геллер! Я відразу ж з’єднався з Куром, далі — з поліційним постом, що здійснював нагляд за тим районом; там підтвердили звістку. Вона одібрала мені мову. Перукар переможно сидів біля мого письмового столу і жував гумку. Я капітулював і звелів відпустити старого гріховоду з богом. Він обіграв нас.

Випадок був кричущий. Я збентежився, Генці голосно обурювався, прокурор гидливо кривився, а в Урядовій раді, де вже прочули новину, казали, що то ганьба. Геллер якось уже побувала в нас на Казарменій вулиці. Хтось убив її колегу, — ну, теж добре відому всім дамочку. Ми мали підозру, що Геллер знає про ту справу більше, ніж розповіла нам; недовго думаючи, її вислали з кантону Цюріх, хоча, крім її ремесла, ми нічого не могли їй закинути. Та серед начальства завжди є люди з якимись упередженнями.

Тепер я надумав утрутитись і поїхати до Маттеї. Я відчував, що його поведінка якось пов’язана з Грітлі Мозер, та не міг збагнути, як саме. Через те я злостився, почуваючи свою безпорадність, але водночас з’явилася й професійна цікавість. Як людина порядку, я поклав довідатися, що ж там скоїлося.

Я поїхав сам, на своїй машині. Знову була неділя,; і, коли я оглядаюся назад, мені впадає в око, що все найважливіше в цій історії вібувалося саме по неділях. Скрізь лунає церковний передзвін, здається, гуде й дзвенить уся земля. До того ж у кантоні Швіц я попав у якусь процесію. На вулиці — машина за машиною, по радіо — проповідь за Проповіддю. Та ще в кожному селі — стрілянина, свист, тріскотнява і галас біля тирів. Все було перейняте потворною, безглуздою метушнею, ніби Східну Швейцарію закрутило в нестримному вирі; десь відбувалися автомобільні перегони, безліч машин напхалося з Західної Швейцарії; їхали цілими родинами, ба навіть цілими громадами, і коли я нарешті добувся до автозаправної станції, яку ви оце бачили, то геть знесилився від галасливої благодаті божого дня. Я огледівся. Станція тоді ще не була така занехаяна, як тепер. Виглядала вона куди привітніше, скрізь чисто, на вікнах калачики у вазонах. Пивнички тоді ще не було. В усьому відчувався міщанський добробут, а надто в порозкидуваних скрізь речах, що засвідчували присутність дитини, — гойдалці, великому ляльковому будинку на лавці, ляльковому візку, конику-качалці.

Маттеї саме обслуговував клієнта, але той, завваживши, що я виходжу з «опеля», мерщій подався геть на своєму «фольксвагені». Біля Маттеї стояла дівчинка, років семи-восьми, з лялькою в руках. Білява, у червоній сукенці, вона видалася мені начебто знайомою, я не міг тільки збагнути — чому, адже на Геллер вона аж ніяк не була схожа.

— То ж рудий Майєр, — мовив я, показуючи на «фольксваген», що вже від’їхав. — Його звільнено рік тому.

— Бензину? — байдуже спитав Маттеї.

На ньому був синій комбінезон.

— Суперу.

Маттеї наповнив бак, протер вікна.

— Чотирнадцять тридцять.

Я дав йому п’ятнадцять, він простяг здачу.

— Не треба, — сказав я і спаленів по самі вуха. — Даруйте, Маттеї, це якось вихопилося в мене.

— Байдуже, я вже звик, — відказав він, ховаючи гроші.

Я зніяковів і знову глянув на дівчинку.

— Гарненьке дівча.

— Щасливої дороги, — мовив Маттеї, розчиняючи дверцята моєї машини.

— Гм, — промовив я. — Власне, мені хотілося поговорити з вами. До бісового дідька, Маттеї, що все це означає?

— Я обіцяв більше не докучати вам зі справою Грітлі Мозер, майоре. Тож і ви дайте мені спокій, — відказав він і повернувся до мене спиною.

— Ми ж не хлопчаки, Маттеї.

Він мовчав. Зненацька десь засвистіло, застрекотіло. Либонь, поблизу теж був тир. Годинник показував одинадцяту. Я стояв і дивився, як Маттеї обслуговує машину марки «альфа-ромео».

— Цей також відсидів свої три з половиною роки, — зауважив я, коли машина поїхала. — Чи не можна зайти всередину? Ця стрілянина діє на нерви. Мені вже несила її чути.

Маттеї повів мене до будинку. В коридорі нам зустрілася Геллер; вона несла з льоху картоплю. Жінка була й досі гарна, і я, поліційний чиновник, відчув докори сумління. Вона запитливо глянула на нас, трохи начебто збентежилась, але приязно привіталася до мене. І взагалі справила приємне враження.

— Це її дитина? — спитав я, коли жінка зникла в кухні.

Маттеї кивнув.

— А де ви розшукали Геллер?

— Та недалеко. Вона працювала на цегельні.

— І нащо вона тут?

— Треба ж комусь вести господарство.

Я похитав головою.

— Мені хотілося б поговорити з вами сам на сам.

— Піди до кухні, Аннемарі, — звелів Маттеї.

Дівчинка вийшла.

Кімната була бідна, але охайна. Ми сіли до столу біля вікна. Надворі не переставали бабахкати постріли.

— Маттеї, що це все означає? — знову спитав я.

— Нічого особливого, майоре. Я рибалю.

— Що ви хочете цим сказати?

— Працюю як детектив, майоре.

Спересердя запаливши сигару, я відказав:

— Я не початківець, але нічогісінько не розумію.

— Дайте й мені закурити.

— Прошу, — і я простяг йому портсигар.

Маттеї поставив на стіл вишнівку. Ми сиділи на осонні, біля прочиненого вікна; надворі, за калачиками, був гарний червневий день і лунала тріскотнява. Коли під’їздила машина — тепер, у полудень, їх стало менше, — обслуговувала її Геллер.

— Звісно, Лохер доповів про нашу розмову, — сказав Маттеї, старанно розкурюючи сигару.

— Вона нічого нового нам не додала.

— А мені додала.

— Що саме?

— Що дитячий малюнок відповідає дійсності.

— Он як! А що ж означають їжачки?

— Цього я ще не знаю. Але я дізнався, що означає звір з чудернацькими рогами.

— Що?

— Це козерог, гірський баран, — спокійно пояснив Маттеї, затягся сигарою й випустив дим під стелю.

— Того ви й ходили до зоопарку?

— Цілими днями сидів там. А ще просив дітей малювати гірських баранів. Те, що вони малювали, було дуже схоже на звіра Грітлі Мозер.

Я збагнув.

— Козерог — геральдичний звір Граубюндена, — сказав я. — Герб цього кантону.

Маттеї кивнув.

— Герб на табличці з номером машини впав в око Грітлі.

Яка проста розгадка!

— Аби ж ми були зразу над цим замислилися, — промурмотів я.

Маттеї роздивлявся на свою сигару, на попілець, що поволі наростав на ній, на тоненьку цівку диму. А тоді спокійно сказав: