Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 62)
— Дивно!
— Що вас дивує? — спитав Маттеї.
— Дата під малюнком.
— А саме?
— Більш як за тиждень до вбивства. Грітлі Мозер зустрічала свого вбивцю ще до того дня, як стався злочин, коли ваша гіпотеза слушна, Маттеї. Знаменно, що вона намалювала цю зустріч у казковій формі.
— По-дитячому.
Лохер похитав головою.
— Діти теж нічого не роблять без підстави, — завважив він. — Можливо, великий чорний чоловік заборонив Грітлі розповідати про їх таємне знайомство. Бідне дівча послухалося його і замість правди розповіло казку, інакше-бо хтось міг би що-небудь запідозрити, і дівчинка була б урятована. Сам диявол краще б не вигадав. Чи була вона зґвалтована?
— Ні.
— А дівчаток у кантонах Санкт-Галлен і Швіц кілька років тому вбито так само?
— Точнісінько так.
— Теж бритвою?
— Теж.
Тепер і лікар налив собі коньяку.
— Це не сексуальне вбивство, а, певне, якийсь акт помсти, — мовив Лохер. — Убивця хотів цим вчинком по-мститися жінкам, байдуже, хто він був — крамар чи їжаковий велетень бідолашної Грітлі.
— Дівчинка — це ж не жінка.
— Чоловікові з хворобливою уявою вона може замінити жінку, — заперечив лікар. — Убивця не зважується зачепити жінку, інше діло — дівчинку. І вбиває її замість жінки. Звичайно він обирає собі якийсь певний тип дівчинки. Простежте — і ви побачите, що всі жертви були схожі одна на одну. Не забувайте, що вбивця — натура примітивна, він неспроможний керувати своїми інстинктами, незалежно від того, чи він недоумкуватий зроду, чи став такий по якійсь хворобі. Здатність долати свої інстинкти в такої людини звичайно нижча за норму, їй треба небагато — порушення обміну речовин, переродження якихось клітинок — і людина стає твариною.
— А чим же викликана помста?
Лікар замислився.
— Можливо, сексуальним конфліктом, — пояснив він по хвилі, — а може, цього чоловіка пригнічувала й визискувала якась жінка. Або він був бідний, а дружина багата чи належала до вищого, ніж він, соціального стану.
— До крамаря все це не підходить, — запевнив Маттеї.
Лікар стенув плечима.
— Тоді підійде щось інше. У взаєминах чоловіка з жінкою можливі найабсурдніші речі.
— Якщо справді вбив не крамар, то, мабуть, існує загроза нових злочинів?
— Коли сталося вбивство в кантоні Санкт-Галлен?
— П’ять років тому.
— А в кантоні Швіц?
— Два роки тому.
— Перерви щоразу зменшуються, — зауважив лікар. — Це свідчить, либонь, про посилення хвороби. Опір інстинктам вочевидь дедалі слабне, і хворий може за кілька місяців, ба навіть тижнів вчинити новий злочин, тільки-но випаде нагода.
— А як він поводиться під час цієї перерви?
— Спершу хворому стає начебто легше, — трохи нерішуче сказав лікар. — Та невдовзі ненависть знову скупчиться в ньому, знову його палитиме жага помсти. Попервах він тинятиметься десь поблизу дітей, біля шкіл чи майданчиків. Тоді знов почне їздити на своїй машині, шукаючи нової жертви, а як знайде дівчинку, то заприятелює з нею, аж поки вчинить те ж саме.
Лохер замовк.
Маттеї взяв малюнок, дбайливо загорнув його, поклав до кишені і втупив очі у вікно, за яким уже стояла ніч.
— Побажайте мені щастя в розшуках їжакового велетня, Лохер, — сказав він.
Лікар здивовано глянув на нього і нараз збагнув:
— Їжаковий велетень для вас більше, ніж робоча гіпотеза, еге ж, Маттеї?
— Він для мене реальна особа. Я не маю ніякого сумніву, що він — убивця.
Усе, що він, Лохер, оце казав — тільки абстрактне розумування, гра уяви, позбавлена будь-якої наукової вартості, запевняв лікар, сердитий, що піддався омані й не вчув справжнього наміру Маттеї. Він же навів один приклад із тисячі можливих. У такий спосіб легко будь-кого оскаржити в убивстві. А чого ж! Врешті, кожен абсурд можна собі уявити і більш-менш логічно обґрунтувати, це Маттеї сам добре знає, а він, Лохер, тільки з сердечної простоти підтримав цю вигадку. А тепер Маттеї повинен, як воно й годиться чоловікові, кинути всякі свої гіпотези й мужньо глянути у вічі фактам, що незаперечно доводять крамареву провину. Малюнок дівчинки — тільки витвір дитячої уяви, а може, він розповідає про її зустріч із людиною, яка не була і не могла бути вбивцею.
— Дозвольте мені самому спокійно з’ясувати, чи багато вірогідного у ваших міркуваннях, — мовив Маттеї, допиваючи свій коньяк.
Лікар відповів не зразу. Він сидів коло свого старого письмового столу, серед купи книжок і паперів, директор лікарні, що вже давно застаріла, що ніколи не мала доволі коштів і конче потрібних речей, — лікарні, на яку він безнадійно змарнував життя.
— Маттеї, — озвався нарешті Лохер, і в голосі його забриніла втома й гіркота, — ви надумали щось неможливе. Я не хочу вдаватися до бучних слів. Та кожен має свої уподобання, шанолюбство, свою гордість, ніхто не хоче зазнавати поразки. Це мені зрозуміло, я сам такий. Але ви заходжуєтеся шукати вбивцю, якого, за всіма ознаками, і на світі немає, а коли він і є, ви його не знайдете, бо таких чоловіків, як він, чимало і тільки випадково вони не стали вбивцями. Ваш задум викликає тривогу. Ви обрали безумство як метод, обрали сміливо, я охоче це визнаю, сьогодні крайнощі всім імпонують, та якщо цей метод не приведе до мети, боюся, що тоді вам лишиться тільки безумство.
— Бувайте здорові, Лохер, — сказав Маттеї.
Про цю розмову Лохер доповів мені письмово. Як завжди, важко було вчитати його почерк — дрібні, старанно виписані готичні літери. Я покликав Генці, щоб він теж ознайомився з документом. Генці виснував з нього, буцімто лікар сприйняв міркування Маттеї як безпідставну гіпотезу. Я не був такий певний, мені здавалося, що Лохера налякала власна сміливість. Тепер завагався і я. Ми ж не одержали від крамаря ніяких докладних свідчень, які могли б перевірити, він зізнався — і квит. До того ж знаряддя вбивства ще не знайдено, а на жодній бритві в крамаревому коробі не виявлено слідів крові. Знову було над чим замислитися. Звісно, провина з фон Гунтена не спадала, важка підозра тяжіла над ним, але я позбувся спокою. Поведінка Маттеї стала мені тепер куди зрозуміліша, ніж попервах. І, на велику прикрість прокуророві, я звелів ще раз пильно обшукати весь ліс біля Мегендорфа. Та знову даремно. Знаряддя вбивства ми не знайшли. Мабуть, воно лежало десь у яру, як гадав Генці.
— Ну, — сказав він, витягаючи з пачки одну зі своїх бридких, напахчених сигарет, — більше ми в цій справі нічого не можемо зробити. Або Маттеї з глузду зсунувся, або ми. Треба врешті це з’ясувати.
Я показав фотокартки, що їх прислали на моє прохання. Усі три замордовані дівчинки були схожі одна на одну.
— Це також свідчить на користь гіпотези про їжакового велетня.
— Чому? — незворушно проказав Генці. — Такі дівчатка були, мабуть, до вподоби крамареві. — І він засміявся. — Мене щиро дивує поведінка Маттеї. Я не хотів бн опинитися в його шкурі.
— Ви його недооцінюєте, — пробубонів я. — Він здатний на все.
— Навіть знайти вбивцю, якого взагалі немає?
— Можливо, — відповів я і поклав усі три знімки до справи. — Я тільки знаю, що Маттеї не вгамується.
Я мав слушність. Перші відомості я одержав від шефа міської поліції. Після засідання, де знову йшлося про розподіл наших компетенцій, той невдаха, прощаючись, завів мову за Маттеї. Певне, щоб подрочити мене. Я довідався, що Маттеї часто бачать у зоологічному саду і що він купив у гаражі біля майдану Ешер-Віс стару машину марки «неш». Невдовзі я одержав ще одне повідомлення. Воно зовсім збило мене з пантелику. То було — я добре пам’ятаю — в «Кроненгалле», суботнього вечора. Там зібралися всі, хто має в Цюріху популярність, ім’я й апетит. Поміж столиками сновигали меткі кельнерки, парували страви, а знадвору долинав гуркіт машин. Я сидів під картиною Міро, їв юшку з печінковими фрикадельками і навіть гадки не мав про щось ли-хе, аж тут до мене озвався представник великої фірми продажу пального і відразу ж підсів до мого столика. Він був уже трохи напідпитку і поводився грайливо, замовив шампанське, а тоді, сміючись, розповів, що мій колишній обер-лейтенант змінив фах і працює тепер у Граубюндені поблизу Кура на автозаправній станції, яку їхня фірма збиралася закрити через нерентабельність.
Спершу я не хотів вірити тій звістці. Вона здавалася химерною, дурною, безглуздою.
Та представник фірми був іншої думки. Він запевняв, що Маттеї і в новій для нього галузі досяг успіху. Автозаправна станція процвітає. У Маттеї сила-силенна клієнтів, переважно ті люди, з якими він колись мав до діла, тільки в інший спосіб. Мабуть, розійшлася чутка, що Маттеї-кап