Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 61)
— Може, ввімкнути горішнє світло? — спитав лікар, аби щось сказати.
— Ні.
Маттеї знову заспокоївся. Коли санітар приніс коньяк, він налив собі чарку, випив і налив ще одну.
— Лохер, — сказав він, — киньте ви ці фіглі-міглі з «чоловіче добрий», «притьмом» і таке інше. Ви — лікар. Чи траплялись у вашій практиці випадки, коли ви не могли зарадити хворому?
Лікар здивовано глянув на Маттеї. Питання заскочило його зненацька, стурбувало, він не знав, до чого воно.
— Здебільшого я не можу зарадити своїм хворим, — нарешті чесно визнав лікар і ту ж мить збагнув, що не мав права так відповідати пацієнтові, а Маттеї ж був як-не-як пацієнт.
— У вас такий фах, що інакше й дивно було б, — сказав Маттеї; глум у його голосі засмутив лікаря.
— Ви прийшли сюди спитати мене про це?
— І про це теж.
— Та що, на ласку божу, з вами сталося? — збентежено спитав лікар. — Ви ж завше були найрозважливіший серед усіх.
— Я й сам не знаю, — розгублено мовив Маттеї. — Ця збита дівчинка...
— Грітлі Мозер?
— Тільки про неї і думаю весь час.
— То це вона не дає вам спокою?
— Чи є у вас діти? — спитав Маттеї.
— Я теж не одружений, — тихо відказав лікар і знову знітився.
— Ага, теж. — Маттеї похмуро замовк. — Послухайте, Лохер, — почав він знову. — Я дивився уважно і не відводив очей, як мій наступник Генці, людина цілком нормальна. На траві лежав знівечений труп, тільки личко зосталося неушкоджене, дитяче личко. Я пильно дивився. В кущах валялася червона сукенка й печиво. Але й це ще не було найжахливіше.
Маттеї знову замовк. Наче злякався. Він належав до тих людей, що ніколи не розповідають про себе, а тепер він змушений був розповідати, бо йому міг допомогти тільки цей невеличкий, схожий на птаха лікар із кумедними окулярами, тож треба було щиро довіритися йому.
— Вас, безперечно, здивувало, — нарешті повів Маттеї далі, — що я й досі тиняюся по готелях. Я не хотів жити, як звичайні люди, я прагнув підкорити їх собі, а не страждати разом із ними, прагнув бути вищим за них, давати собі раду й керувати ними, як технік якоюсь машиною. Мені стало сили дивитися на замордовану дівчинку, та коли я опинився перед батьками, то не витримав, мені захотілося втекти від тієї садиби «На мочарах», яку, мабуть, прокляв Бог, і тоді я пообіцяв батькам знайти вбивцю, присягнувся спасінням своєї душі, аби тільки не бачити їхнього горя; пообіцяв, байдужий до того, що не зможу сповнити обіцянки, бо повинен летіти до Йорданії. А потім я знов опинився в полоні звичної байдужості, Лохер. Як це було бридко! Я не боронив крамаря, не втручався в події. Знов я був той байдужий Маттеї-кап
Лікар відсунув свої нотатки.
— Я повернувся. Далі ви знаєте, — сказав Маттеї.
— А тепер?
— Тепер я прийшов до вас. Бо не вірю в крамареву провину і хочу дотримати своєї обіцянки.
Лікар підвівся, став біля вікна. До кімнати увійшов санітар, за ним другий.
— Ідіть у відділення, ви мені не потрібні, — мовив лікар.
Маттеї налив собі чарку коньяку й засміявся:
— Чудовий «Ремі Мартен».
Лікар і досі стояв біля вікна, втупившись у темряву.
— Чим я можу вам допомогти? Я ж не криміналіст, — збентежено сказав він. І раптом, повернувшись до Маттеї, спитав: — А чому, власне, ви не вірите в крамареву провину?
— Ось гляньте.
Маттеї поклав на стіл перед лікарем аркуш паперу й обережно розгорнув його. То був дитячий малюнок. Унизу праворуч виднівся кострубатий підпис «Грітлі Мозер», а посередині — намальований кольоровими олівцями чоловік, високий, вищий за ялини, що стриміли навколо, наче дивовижні стебла. Він був намальований так, як малюють діти: «Крапка, крапка, кома, риска, а до того ще й кільце, от і маємо лице». Чоловік був у чорному капелюсі і в чорній одежі, а з його правиці — кружала з п’ятьма рисками — падали, наче зірки, шпичасті грудочки на малесеньку дівчинку, ще меншу, ніж ялини. Нагорі, власне, вже на небі, стояла чорна автомашина, а поруч — дивовижний звір з якимись чудернацькими рогами.
— Це малюнок Грітлі Мозер. Я взяв його в школі, — пояснив Маттеї.
— А що це має означати? — спитав лікар, зачудовано розглядаючи малюнок.
— Їжакового велетня.
— Як це зрозуміти?
— Грітлі розповідала, що якийсь велетень дарує їй у лісі їжачків. Ось на малюнку і зображено цю зустріч, — пояснив Маттеї, вказуючи на шпичасті кружальця.
— І ви гадаєте...
— Можливо, що Грітлі Мозер у їжаковому велетні зобразила свого вбивцю. Припущення не цілком безпідставне.
— Таке скажете, Маттеї, — роздратовано заперечив лікар. — Цей малюнок — просто витвір дитячої уяви. Не покладайте на нього великі надії.
Можливо, але ви гляньте, як добре намальовано машину. Я навіть можу сказати, що це давня американська марка, та й велетня зображено дуже виразно.
— Але ж велетнів немає, — нетрепляче зауважив лікар. — Навіщо ви розповідаєте мені казочки?
— Височезний дебелий чоловік легко міг би видатися малій дівчинці велетнем.
Лікар здивовано глянув на Маттеї.
— Ви гадаєте, що вбивця — височезний чоловік?
— Це, звісно, тільки непевний здогад, — ухильно відповів комісар. — Якщо це так, то вбивця роз’їжджає на чорній американській машині давнього випуску.
Лохер посунув окуляри на чоло, узяв малюнок у руки й уважно роздивився його.
— Чого ви чекаєте від мене? — розгублено спитав він.
— Припустімо, я нічого не дізнаюся про вбивцю, тільки матиму цей малюнок — єдиний слід, яким я повинен піти. Але ж він для мене — наче рентгенівський знімок для профана. Я неспроможний його цілком витлумачити.
Лікар похитав головою:
— Цей дитячий малюнок нічого не скаже нам про вбивцю, — відповів він і поклав аркуш знов на письмовий стіл. — Ми можемо тільки дещо сказати про дівчинку, яка його намалювала. Грітлі була, певне, розумна, розвинена й весела дитина. Адже діти малюють не тільки те, що бачать, але й те, що вони при цьому відчувають. Тут поєднується реальність і вигадка. Так і на цьому малюнку: реальне — високий чоловік, автомашина, дівчинка; решта наче зашифрована — їжачки і звір з чудернацькими рогами. Самі загадки. А розгадку Грітлі забрала з собою в могилу. Я медик, а не чаклун, що викликає духів. Заберіть цей малюнок. Нема чого ним сушити собі голову.
— Ви просто не хочете зважитись.
— Я не люблю марнувати час.
— Те, що ви називаєте марнувати час, — це просто давній метод, — зауважив Маттеї. — Ви ж учений і знаєте, що таке робоча гіпотеза. Сприйміть як гіпотезу мій здогад, що на цьому малюнку зображено вбивцю. Поміркуймо разом над цією гіпотезою і побачимо, що з того буде.
Якусь мить Лохер задумано дивився на комісара, а тоді знов узяв малюнок.
Який, власне, був крамар на вигляд?
— Такий собі непоказний.
— Розумний?
— Не дурний, проте ледачий.
— Здається, він уже раз був під судом за порушення законів моралі?
— Щось було в нього з чотирнадцятирічною.
— А як він ставився взагалі до жінок?
— Та як усі мандрівні крамарі. Розважався непогано скрізь.
Лохер зацікавився. Щось тут не пасувало одне до одного.
— Шкода, що цей донжуан зізнався й повісився, — промурмотів лікар. — Він начебто зовсім не схожий на сексуального маніяка. Тож розгляньмо вашу гіпотезу, їжаковий велетень на малюнку куди більше схожий на такого вбивцю. Він великий, огрядний. Ці злочини над дітьми коять переважно люди примітивні, недоумкуваті. Імбецільні й дебільні, як кажемо ми, лікарі. Дужі, схильні до насильства, ці люди в стосунках із жінками слабують або на комплекс неповноцінності, або на імпотенцію.
Він спинився, наче вражений якоюсь думкою.