Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 60)

Тут теж нікого не було видно, тільки звідкілясь чувся жалібний голос, високий, благальний, що проказував одне й те саме слово, без упину одне й те саме. Маттеї знов розгублено спинився, опанований незбагненним смутком.

Зроду він не почувався таким безпорадним, як тепер. Він натис клямку парадних дверей, потрісканих і потертих, але вони не відчинилися. А жалібний голос лунав знов і знов. Наче вві сні, Маттеї подався бічною галереєю. У великих кам’яних вазах стояли червоні тюльпани, в інших — жовті. Нарешті почулася хода: високий літній чоловік, гідно ступаючи, йшов подвір’ям з таким виглядом, ніби все тут йому чуже й дивне. Старого вела сестра.

— Добридень, — привітався комісар. — Я б хотів бачити професора Лохера.

— Вам призначено? — спитала сестра.

— На мене чекають.

— Зайдіть до салону, — сестра показала на двійчасті двері. — Зараз хтось вийде.

І рушила далі, тримаючи під руку старого, що немовби дрімав у напівзабутті, відчинила якісь двері, й обоє зникли за ними. А голос і досі лунав без упину.

Маттеї зайшов до салону. То була велика кімната із старовинними меблями: фотелі, величезна канапа, над нею — у важкій золотій рамі портрет якогось чоловіка, мабуть, засновника лікарні. Далі стіни прикрашали пейзажі тропічних країв, можливо, Бразилії. Маттеї здалося, що він упізнає околиці Ріо-де-Жанейро. Він підійшов до двійчастих дверей, що вели до тераси. На кам’яному поруччі стояли великі вазони з кактусами. Але парку вже не було видно, його геть оповив туман. Зір Маттеї сприйняв тільки щось невиразне, колихке, з якимось пам’ятником чи надгробком посередині й сріблястою тополею, що височіла, мов грізний привид.

Комісарові урвався терпець. Він запалив сигарету, й ця нова звичка заспокоїла його. Повернувшись до кімнати, він сів на канапу, перед якою стояв старовинний круглий стіл із старовинними томами «Флора Франції, Швейцарії та Бельгії» Гастона Боньє. Маттеї погортав їх: старанно видрукувані малюнки квітів і трав, дуже гарні, заспокійливі, не зацікавили його. Він закурив ще одну сигарету. Нарешті прийшла сестра, невеличка енергійна особа в окулярах без оправи.

— Пан Маттеї? — спитала вона.

— Так.

Сестра роздивилася по кімнаті.

— Ви без речей?

Маттеї похитав головою, здивований цим питанням.

— Я б хотів тільки дещо спитати в пана професора, — пояснив він.

— Прошу сюди, — показала сестра на невисокі двері.

Він увійшов до невеличкої і, на його подив, бідно умебльованої кімнати. Ніщо не нагадувало в ній про лікаря. На стінах — такі самі пейзажі, як і в салоні, та ще портрети вчених мужів з бородами і в окулярах без оправи — якісь потворні писки. Мабуть, попередники. На письмовому столі й на стільцях — купи книжок, тільки старий, оббитий шкірою фотель був вільний.

Лікар у білому халаті сидів над своїми паперами — худорлявий, схожий на птаха чоловічок. Він теж мав окуляри без оправи, як сестра й бородані на стінах. Ці окуляри правили тут, мабуть, за якусь неодмінну прикмету, ба навіть за ознаку належності до таємничого ордену, як тонзура в ченців.

Сестра пішла. Лохер підвівся і привітався з Маттеї.

— Ласкаво просимо, — трохи знічено сказав він. — Сідайте, тут вам буде зручніше. У нас не дуже розкішно, ми ж добродійна установа, і з коштами буває сутужно.

Маттеї сів у фотель. Лікар ввімкнув настільну лампу, бо в кімнаті вже посутеніло.

— Дозвольте закурити? — спитав Маттеї.

Лохер здивувався.

— Прошу, — сказав він, розглядаючи Маттеї крізь свої тьмаві окуляри. — Але ж ви раніше не курили?

— Ні.

Лікар узяв аркуш паперу й заходився щось карлючити, певне, якісь нотатки. Маттеї чекав.

— Ви народилися одинадцятого листопада 1903 року, чи не так? — спитав він, пишучи собі й далі.

— Саме так.

— Ви ще живете в готелі «Урбан»?

— Ні, тепер у «Рексі».

— А, в «Рексі». На Виноградній вулиці. Отже, любий Маттеї, ви й досі тиняєтеся по готелях?

— Це вас дивує?

Лікар звів очі від паперів.

— Чоловіче, ви живете у Цюріху тридцять років. Інші вже мають родину, дітей, дбають про своє майбутнє. Чи у вас взагалі немає особистого життя? Даруйте, що я про це питаю.

— Зрозуміло, — мовив Маттеї, який нараз усе збагнув і питання сестри про речі також. — Майор уже встиг вас повідомити.

Лікар обережно поклав авторучку.

— Що ви хочете цим сказати, шановний?

— Вам доручили обстежити мене, — переконано сказав Маттеї й погасив сигарету. — Бо кантональній поліції я здаюся... несповна розуму.

Обидва замовкли. За вікном стояв суцільний туман і сірим невиразним смерком заповзав до маленької кімнати, повної книжок і паперів; було холодно, тхнуло застояним повітрям і якимись ліками.

Маттеї звівся, підійшов до дверей і розчинив їх. За порогом стояли, склавши руки, двоє чоловіків у білих халатах. Маттеї знов причинив двері.

— Двоє санітарів... На випадок, якщо я чинитиму опір.

Лохера не так легко було збентежити.

— Послухайте, Маттеї, — сказав він. — Я хочу поговорити з вами як лікар.

— Коли ваша ласка, — мовив Маттеї і сів.

Йому стало відомо, почав лікар, знову беручи авторучку, буцім останнім часом Маттеї поводиться не так, як усі нормальні люди. Тож їм треба поговорити відверто. У Маттеї суворий фах, через те він суворо ставиться й до людей, що мають з ним до діла, то хай Маттеї пробачить і йому, лікареві, коли він висловиться напрямки, бо фах теж зробив його суворим. І недовірливим. Отже, в поведінці Маттеї дуже й дуже дивує, що він знехтував таку незвичайну нагоду. — Йорданію, несподівано для всіх, ні сіло ні впало. Та ще вроїлося йому в голову знайти вбивцю, якого вже знайдено; далі — це раптове бажання курити і така ж раптова хіть до чарки. Випити самому чотири подвійні порції коньяку після літра «Резерв дю патрон»! Людино добра, такі раптові зміни в характері до біса нагадують симптоми тяжкого захворювання. Заради самого себе Маттеї повинен пройти докладне обстеження, щоб вони одержали повну картину, як клінічну, так і психічну, тому він пропонує Маттеї перебути кілька днів у Ретені.

Лікар замовк, схилився над своїми паперами і знову взявся щось карлючити.

— Чи підвищується у вас іноді температура?

— Ні.

— Чи порушується мова?

— Теж ні.

— А голосів часом не чуєте?

— Дурниці кажете!

— Чи пітнієте?

Маттеї похитав головою. Присмерк та лікарева балаканина дратували його. Він навпомацки пошукав сигарети. Нарешті знайшов їх, і, коли взяв у лікаря запаленого сірника, рука йому затремтіла. Зі злості. Яке безглуздя, він же міг це передбачити й піти до іншого психіатра. Та він любив цього лікаря, саме з почуття симпатії він часом запрошував його на Казармену вулицю як експерта. Маттеї вірив Лохерові, хоч інші лікарі не дуже його шанували, маючи за дивака і мрійника.

— Хвилюєтесь, — мало не радісно зауважив лікар. — Може, гукнути сестру? Коли ви підете до своєї палати...

— І не подумаю, — урвав його Маттеї. — Чи є у вас коньяк?

— Краще вам випити заспокійливих ліків, — мовив Лохер, підводячись.

— Мені треба не заспокійливих ліків, а коньяку, — гостро відказав комісар.

Мабуть, лікар натис на сховану кнопку сигналізації, бо на дверях став санітар.

— Принесіть з моєї кімнати пляшку коньяку й дві чарки, — загадав лікар, потираючи собі руки, либонь, від холоду. — Тільки притьмом.

Санітар щез.

— Справді ж бо, Маттеї, вам треба негайно лікуватися. А то вас чекає цілковитий психічний і фізичний крах. А ми ж хочемо його уникнути, правда? Отже, трохи полікуємось, і все буде гаразд.

На це Маттеї не відказав нічого. Замовк і лікар. Тільки як хтось зателефонував, Лохер зняв трубку і сказав:

— Я зайнятий.

За вікном уже стало геть темно, так швидко цього вечора споночіло.