Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 59)

— На жаль, тут уже нічого не вдієш, — підсумував я.

Ми мовчали.

— Коли дорогою до аеропорту я завернув у Мегендорф, там було повно дітей, — тихо зауважив Маттеї.

— Що ви хочете цим сказати?

— За труною йшли майже самі діти.

— Це природно.

— І в аеропорту були діти, поприїздили цілими класами.

— То й що?

— Припустімо, що я маю слушність і вбивця Грітлі Мозер живий. Хіба ж іншим дітям не загрожує тоді така сама небезпека?

— Безперечно, — спокійно відповів я.

— А коли загрожує, то обов’язок поліції — захистити дітей і запобігти новому злочинові, — переконано відказав Маттеї.

— То ось чого ви не поїхали, — спроквола мовив я. — Щоб захистити дітей!

— Так, — відповів Маттеї.

Я трохи помовчав. Тепер поведінка Маттеї стала мені зрозуміліша. Можливо, сказав я, загроза дітям справді існує. Коли його, Маттеї, припущення слушне, то можна тоді сподіватися, що справжній убивця якось виявить себе або, в гіршому випадку, залишить по наступному злочину потрібні нам сліди. Мої слова звучать цинічно, але насправді вони тільки жорстокі, як жорстоке саме життя. Влада поліції має і повинна мати свої межі. Хоча можливе все, навіть невірогідне, та нам слід виходити з того, що все-таки вірогідне. Ми не можемо твердити, що фон Гунтен винен, у цьому ми не переконані самі; але можемо сказати, що він напевне винен. Ми не знайшли якогось невідомого нам злочинця, і крамар — єдиний, на кого падає підозра. Колись він уже переступив закони моралі, у коробі носив бритви й шоколад, на його одягу виявлено кров, а раніше він торгував у кантонах Швіц і Санкт-Галлен, тобто там, де вчинено два схожих убивства. Нарешті, він сам зізнався і наклав на себе руки. Сумніватися в його провині — це чисте дилетантство. Тверезий розум підказує нам, що фон Гунтен — убивця. Звісно, і розум може помилитися, всі ми люди, — і в цьому наш ризик. Доводиться йти на такий ризик.

Крім того, вбивство Грітлі Мозер — не єдиний злочин, який ми мали розкрити. Щойно оперативна група виїхала до Шлірена. А сьогодні вночі сталися чотири великі крадіжки зі зломом. Ми не маємо змоги дозволити собі таку розкіш — переглядати справу — бодай із чисто технічних причин. Ми зробили все, що могли. А дітям завжди загрожує небезпека. За рік сталося понад двісті злочинних порушень моралі, і то тільки в нашому кантоні. Треба попереджати батьків, застерігати дітей. Ми все це робимо, але створити таку щільну мережу поліції, щоб запобігти будь-якому злочинові, ми неспроможні. Злочин коять завжди і не через те, що мало поліції, а через те саме, чого взагалі поліція існує. Коли в поліції не буде потреби, то вже не буде й злочинів. Ось що слід мати на оці. Ми повинні виконувати свій обов’язок, у цьому він, Маттеї, має слушність, та перший наш обов’язок — не виходити за свої межі, інакше-бо ми кінчимо поліційною державою.

Я замовк.

Знадвору долинув церковний дзвін.

— Я розумію, яке прикре... гм... ваше особисте становище. Ви опинилися поміж двох стільців, — ввічливо зауважив я на закінчення.

— Дякую, пане доктор. Насамперед я займуся справою Грітлі Мозер. Приватно.

— Краще покиньте це, — порадив я.

— О ні!

Я притлумив у собі роздратування.

— Чи можу я тоді просити вашої ласки не турбувати нас у цій справі? — спитав я, підводячись.

— Як вам завгодно.

І ми попрощалися, не простягти один одному руки.

Нелегко було Маттеї, залишаючи порожній будинок поліції, пройти повз свій колишній кабінет, де на дверях уже поміняли табличку. Назустріч йому попався Феллер, який тут крутився навіть у неділю. Феллер зніяковів і ледве привітався, промимривши щось собі під ніс. Маттеї сам собі видався якимсь чужинцем, та найбільше його журило, що не можна користуватися службовою машиною. Він поклав якнайшвидше повернутися до Мегендорфа, однак здійснити цей задум виявилося не так легко: їхати туди було не довго, але складно — спершу восьмим трамваєм, тоді пересідати на автобус.

У трамваї Маттеї побачив Тройлера, той їхав зі своєю дружиною до її батьків; він спантеличено витріщився на комісара, але ні про що не спитав. Маттеї взагалі зустрічав, здавалося, самих знайомих: якогось професора з електротехнічного інституту, якогось художника. Щоразу він недоладно пояснював, чому не поїхав до Йорданії, і щоразу це було нестерпно. Його «підвищення» і від’їзд уже відсвяткували, і він почувався, мов привид з того світу.

У Мегендорфі щойно віддзвонили в церкві. По-недільному вбрані селяни стояли, перемовляючись, на майдані або невеличкими громадками прямували до «Оленям Порівняно до минулих днів трохи похолодало, з заходу насувалися величезні темні хмари. На моріжку хлопці вже ганяли у футбол. Ніщо не нагадувало про страшний злочин, що стався кілька днів тому поблизу села. Всі навкруги веселилися, десь співали пісню «Біля криниці, біля воріт». Перед великою селянською хатою з брусованими стінами й височенним дахом діти гуляли в піжмурки; один хлопчик голосно полічив до десяти, решта кинулася навсібіч. Маттеї не зводив з них очей.

— Дядьку, — тихенько гукнув хтось до нього.

Маттеї озирнувся. Між стосом дров і садовим парканом сховалося мале дівча в блакитному платтячку. Карі очі, темні коси. Урзула Фельман.

— Чого тобі? — спитав комісар.

— Станьте переді мною, — прошепотіла дівчинка, — щоб мене не знайшли.

Комісар став перед нею.

— Урзуло! — сказав він.

— Тихше! — прошепотіла вона. — А то почують, що ви з кимось розмовляєте.

— Урзуло! — прошепотів тепер і комісар. — Я не вірю у велетня.

— У що не вірите?

— Що Грітлі Мозер бачила велетня завбільшки з гору.

— А він таки є.

— Хіба ти його бачила?

— Ні, але Грітлі бачила. А тепер стійте тихо.

Рудий веснянкуватий хлопець скрадався попід стіною, шукаючи дітей. Якусь мить він постояв перед комісаром, а тоді майнув крадькома на той бік хати. Дівчинка тихенько засміялася.

— Він мене не помітив.

— Грітлі розповіла тобі казку, — прошепотів комісар.

— Ні, велетень чекав на Грітлі кожного тижня і давав їй їжачків.— А де він чекав?

— В улоговині. І вона намалювала його. Отже, він таки є.насправді. І їжачки також.

— Вона намалювала велетня? — вражено спитав Маттеї.

— Малюнок висить у нашому класі... Ой, відступіться!

Дівчинка проскочила між Маттеї та стосом дров до хати і, радісно галасуючи, затарабанила в одвірок, випередивши веснянкуватого хлопця, що гнав з-за рогу.

Новини, що про них я дізнався в понеділок уранці, були дивні й тривожні. Перший зателефонував голова мегендорфської громади і поскаржився на Маттеї, який пробрався до школи й зняв собі зі стіни малюнок убитої Грітлі Мозер; голова наполягав на тому, щоб кантональна поліція не нишпорила в їхньому селі й дала їм нарешті спокій після всіх тих жахів; наприкінці розмови він не дуже люб’язно попередив мене, що коли Маттеї з’явиться бодай раз у селі, на нього нацькують собак.

На Маттеї поскаржився й Генці: між ними відбулася неприємна розмова, найгірше, що саме в «Кроненгалле»; його колишній начальник був уже напідпитку, але вихилив літр вина «Резерв дю патрон» і замовив іще коньяку, а тоді звинуватив його, Генці, в смерті безневинної людини; дружина Генці, уроджена Готтінгер, страшенно обурилася.

Але це було ще не все. Після ранкового рапорту Феллер повідомив мене — та ще зі слів якогось суб’єкта з міської поліції, — наче Маттеї тиняється по всяких барах і живе тепер у готелі «Рекс». Доповіли також, що Маттеї почав курити. «Паріз’єнн». Чоловік нараз так змінився, ніби його за ніч підмінили. Гадаючи, що це ознаки виснаження нервової системи, я зателефонував психіатрові, до якого ми часто зверталися по консультацію.

На мій подив, лікар відповів, що Маттеї просив прийняти його по обіді. Тоді я розповів лікареві все, що сталося.

Після цього я написав до йорданського посольства, повідомляючи про хворобу Маттеї, попросив для нього відпустку з тим, що за два місяці він уже буде в Аммані.

Приватна лікарня була далеченько від міста, біля села Ретен. Маттеї поїхав поїздом, а тоді пройшов пішки ще чималий шмат дороги. Йому не стало терпіння зачекати поштової машини, та невдовзі вона його перегнала, і він роздратовано подивився їй услід. Маттеї минав невеличкі хуторки, де біля дороги гралися діти, а в полі працювали селяни.

Сріблясті хмари заснували небо. Знову похолодало, хоча до приморозків, на щастя, не дійшло. Маттеї прямував уздовж пагорбів, а за Ретеном завернув на дорогу, що тяглася рівниною до самої лікарні. Йому відразу впала в око жовта будівля з високим комином, що радше скидалася на похмуру фабрику. Та незабаром пейзаж став приємніший. Головний будинок заступали буки й тополі, а серед них Маттеї завважив ще кедри й велетенську веллінгтонію. Він увійшов до парку. Дорога тут розбігалася на дві. Маттеї подався в той бік, куди вказувала табличка з написом: «Дирекція». Крізь дерева й кущі мріло маленьке озерце, а може, пасмо туману. Серед мертвої тиші Маттеї чув тільки шарудіння жорстви в себе під ногами. Трохи згодом почувся шурхіт грабель. Якийсь парубок розгрібав на дорозі жорству. Рухи в нього були повільні й одноманітні. Маттеї розгублено став, не знаючи, куди повертати далі: більше табличок не було.

— Чи не скажете, де тут дирекція? — спитав Маттеї в парубка.

Хлопець не озвався й словом. Він гріб собі далі, одноманітно, спокійно, як машина, наче ніхто його й не питав, наче нікого й не було поблизу. Обличчя його не мало аніякісінького виразу, а кволі руки суперечили вочевидь могутній фізичній силі. Комісара пойняло нараз почуття небезпеки. Здалося, парубок от-от уперіщить його граблями. Маттеї стало моторошно. Він нерішуче подався далі й зайшов на якесь подвір’я. За ним було ще одне подвір’я, більше. Обабіч тяглися галереї, як у монастирі, а кінчалося подвір’я великим будинком, схожим на приміську дачу.