Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 58)

— На узліссі, — сказав крамар і глянув на Генці недовірливо і втомлено.

Лейтенант вимкнув настільну лампу. Тепер тільки вгорі крізь серпанок диму тьмяно світилася люстра.

— Щойно, фон Гунтен, я одержав відомості з інституту судової медицини, — співчутливо пояснив Генці. — Дівчинку там розітнули і в шлунку виявили шоколад.

Тепер уже і я переконався в провині крамаря. Рано чи пізно він зізнається. Я кивнув Генці й вийшов з кабінету.

Я не помилився. Наступного дня, в суботу, Генці зателефонував до мене о сьомій годині ранку. Крамар зізнався. О восьмій я вже приїхав на службу. Генці й досі був у колишньому кабінеті Маттеї. Він стояв біля розчиненого вікна, і, коли я ввійшов, стомлено обернувся до мене й привітався. На підлозі — ціла купа пляшок з-під пива, попільнички вщерть повні недопалків. Крім Генці, в кімнаті нікого не було.

— Зізнання вичерпне? — спитав я.

— Це ще попереду. Головне, що крамар зізнався в убивстві на сексуальному ґрунті.

— Сподіваюся, допитували його коректно?

— Допит тривав понад двадцять годин. Цього, звичайно, не дозволено: але ж поліція не може дотримуватися усіх приписів. Більш ні до чого недозволеного ми не вдавалися, — запевнив Генці.

Я пішов у свою «boutique», наказавши привести крамаря. Фон Гунтен ледве стояв на ногах, і поліцейський підтримував його. Але він не сів, хоч я і запрошував його.

— Фон Гунтен, я чув, що ви зізналися в убивстві малої Грітлі Мозер, — сказав я, та в голосі моєму мимоволі забриніла приязна нота.

— Я вбив дівчинку, — не зводячи на мене погляду, відповів крамар так тихо, що я ледве почув. — Дайте мені тепер спокій.

— Підіть поспіть, фон Гунтен, — мовив я, — а потім ми поговоримо.

Крамаря вивели. У дверях він зіткнувся з Маттеї і прикипів до місця. Важко дихаючи, він розтулив рота, наче хотів щось сказати, але промовчав. Тільки глянув на Маттеї, і той якось збентежено відступився з дороги.

— Йди! — сказав поліцейський і повів фон Гунтена.

Маттеї зайшов у «boutique» і замкнув за собою двері. Я закурив свою «Баянос».

— Ну, Маттеї, що ви скажете на це?

— Бідолаху допитували понад двадцять годин?

— Цього методу Генці навчився у вас, під час допитів ви теж виявляли неабияку впертість, — відказав я. — Але зі своїм першим самостійним завданням він добре впорався, чи не так?

Маттеї не відповів.

Я звелів принести дві чашки кави з вершками й печиво.

Нас обох мучило сумління. І гаряча кава не поліпшила нам настрою.

— Я передчуваю, — озвався нарешті Маттеї, — що фон Гунтен відмовиться від свого-зізнання.

— Можливо, — похмуро відказав я, — тоді доведеться ще до нього братися.

— Ви гадаєте, що він винен?

— А ви ні? — і собі спитав я.

Маттеї помовчав, а тоді якось непевно відповів:

— Власне, я також.

У вікно тьмяним сріблом сіявся ранок. Від Зільської набережної долинав вуличний гамір, з казарми, карбуючи крок, ішли солдати.

Зненацька ввійшов, не постукавши, Генці.

— Фон Гунтен повісився, — доповів він.

Камера була в кінці довгого коридора. Ми кинулися туди. Двоє чоловіків уже метушилися біля крамаря, що лежав на підлозі. Йому роздерли сорочку, та волохаті груди були вже не рухомі. А на вікні ще теліпалися шлейки.

— Уже нічого не поможе, — сказав один поліцейський. — Він мертвий.

Я запалив свою пригаслу «Баянос», закурив і Генці.

— На цьому можна закрити справу про вбивство Грітлі Мозер, — сказав я і стомлено рушив нескінченним коридором до свого кабінету. — А вам, Маттеї, бажаю приємної подорожі до Йорданії.

Та коли о другій годині по обіді Феллер востаннє приїхав службовою машиною до «Урбана», щоб відвезти Маттеї на аеродром, і коли вже поклали в машину валізи, комісар нараз заявив: часу ще багато, можна завернути до Мегендорфа. Феллер слухняно поїхав лісом.

Вони прибули до села саме тоді, як на майдан вийшов погребальний провід — довжелезна юрба мовчазних людей. На похорон зійшлося безліч жителів навколишніх сіл і навіть городяни. Газети вже повідомили про смерть фон Гунтена, і всі полегшено відітхнули. Справедливість перемогла.

Маттеї вийшов з машини і разом із Феллером став серед натовпу дітей біля церкви. Труна, вся обкладена білими трояндами, стояла на катафалку, що його везла пара коней. За катафалком ішли сільські діти з пастором, учителькою та вчителем, — дівчатка в білих сукенках по двоє несли вінки. За ними простували дві чорні постаті — батьки Грітлі Мозер. Мати спинилась і глянула на комісара. Обличчя в неї нічого не промовляло, очі були порожні.

— Ви дотримали своєї обіцянки, — тихо сказала вона, але так виразно, що комісар добре почув. — Щиро дякую. — І пішла далі, тримаючись рівно й гордо обіч згорбленого, враз постарілого чоловіка.

Комісар зачекав, поки його проминув увесь погребальний провід: голова громади, представники влади, селяни, робітники, господині, дівчата, — всі в найкращому, урочистому вбранні. Все завмерло під промінням призахідного сонця, тихо було і в юрбі глядачів, тільки здалеку лунав церковний дзвін, гуркотів катафалк і тупотіла сила-силенна ніг по бруківці сільської вулиці.

— До Клотена, — сказав Маттеї, знову сідаючи в машину.

Маттеї попрощався з Феллером, відбув паспортний контроль і в залі чекання купив «Нойєцюрхер цайтунг». Там був надрукований портрет фон Гунтена як убивці Грітлі Мозер і портрет самого Маттеї з невеличкою поміткою про його почесне призначення. Про Маттеї мовилося як про людину, що зробила велику кар’єру.

Та вже йдучи до літака, з плащем у руці, Маттеї помітив дітей: на терасі аеровокзалу їх було повно-повнісінько. То прийшли на екскурсію до аеропорту школярі — дівчатка й хлопчики в барвистому літньому одязі; вони махали прапорцями й хусточками, бурхливо виявляючи свою радість, коли злітали або сідали велетенські срібні машини.

Комісар уражено спинився, та за мить знову рушив до літака авіакомпанії «Свісс-Ер», що чекав на людей. Коли Маттеї підійшов до нього, всі пасажири вже були в салоні. Стюардеса, яка впускала їх до літака, простягла руку по квиток Маттеї, але той обернувся до дітей, що весело й заздрісно махали руками літакові, готовому до старту.

 — Даруйте, я не полечу, — сказав Маттеї, повернувся до аеровокзалу і пішов попід терасою, повною дітлашні, до виходу.

Я прийняв Маттеї аж у неділю вранці, і не в «boutique», а в офіційному кабінеті, звідки відкривався такий самий офіційний краєвид на Зільську набережну. На стінах висіли картини Гублера, Моргенталера, Гунцікера, визначних цюріхських художників. Я був не в гуморі через усілякі неприємності: мені телефонував з політичного департаменту один пан, що вперто говорив тільки французькою мовою; йорданське посольство оголосило протест, і уряд зажадав пояснень, яких я не міг дати, бо сам не розумів поведінки мого колишнього підлеглого.

— Сідайте, пане Маттеї, — мовив я.

Мій офіційний тон його трохи засмутив. Ми сіли. Я не курив і не збирався курити. Це вочевидь збентежило його.

— Федеральний уряд, — почав я, — уклав угоду з Йорданією про відрядження до неї співробітника поліції, доброго фахівця. Ви, докторе Маттеї, вже підписали особисту угоду з йорданським урядом, але не поїхали і цим порушили обидві угоди. Я говорю з вами, як юрист з юристом, тож, мабуть, пояснювати немає потреби?

— Звичайно.

— Тоді я прошу вас якнайшвидше виїхати до Йорданії.

— Я не поїду, — відказав Маттеї.

— Чого?

— Бо ще не знайдено вбивці малої Грітлі Мозер.

— Ви гадаєте, що крамар — не вбивця?

— Ні, не вбивця.

— Але ж він зізнався.

— Мабуть, його нерви не витримали. Довгий допит, відчай, почуття безпорадності... В цьому винен і я, — тихо додав Маттеї. — Крамар звернувся до мене, а я не допоміг йому. Мені хотілося до Йорданії.

Ситуація була якась дивна. Ще напередодні ми невимушено розмовляли один з одним, а тепер сиділи офіційні, скуті, обидва вишукано вбрані.

— Прошу вас знов передати мені цю справу, — сказав Маттеї.

— Я не можу це зробити ні за яких обставин; ви вже не працюєте в нас, докторе Маттеї.

Він здивовано звів очі:

— Мене звільнено?

— Ви пішли з кантональної поліції, бо надумали обійняти посаду в Йорданії, — спокійно пояснив я. — Та коли ми знову приймемо вас, це означатиме, що ми схвалюємо ваш вчинок. Зрозумійте, це неможливо.

— Он як. Розумію.