Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 29)

— Навести порядок у транспорті! — вигукнув Фортшіг писклявим голосом. — Гаразд. Це приємно чути. Але ж для цього не треба ніякої спеціальної транспортної поліції, для цього передовсім потрібно більше вірити в порядність людини. Увесь Берн перетворився у своєрідний табір поліцейських-транспортників, і не диво, що тут кожний, хто користується транспортбм, шаленіє. Але Берн був завжди похмурим кублом поліцейських, мерзенна диктатура здавна гніздилася в цьому місті. Ще Лессінг хотів написати трагедію про Берн, коли його сповістили про сумну смерть бідного Генці. Який жаль, що він її не написав! П’ятдесят років я живу вже в цьому кублі, яке зветься столицею, а про те, що значить для словесника ледь животіти в цьому сонному, оспалому місті (одержати тут можна хіба що літературний тижневик «Бунд»), я не хочу писати. Це жахливо, просто жахливо! П’ятдесят років заплющував я очі, коли ходив вулицями Берна, ще в дитячому візку я так робив, бо не хотів бачити це місто нещасть, де загинув мій батько, бувши ад’юнктом, а тепер, коли розплющую очі, що я бачу? Поліцейських-транспортників, скрізь поліцейських-транспортників.

— Фортшіг, — рішуче сказав старий, — нам треба поговорити зараз не про транспортну поліцію, — й він суворо глянув на нужденного чоловічка, що так занепав духом і тілом, а той уже сидів на стільці й, жалюгідно здригаючись, водив туди-сюди своїми великими совиними очима.

— Я навіть не знаю, що з вами сталося, — провадив далі старий. — До дідька, Фортшіг, у вас же є якийсь вихід, адже ви були справжнім молодчиною, а газета «Апфельшус»[12] яку ви видавали, була непогана, дарма що невеличка; але ж тепер ви її забиваєте такими зайвими речами, як транспортна поліція, тролейбус, собаки, філателісти, кулькові ручки, радіопрогравачі, театральні плітки, трамвайні квитки, кінореклама, федеральна рада та гра в ясе[13]. Енергія й пафос, з якими ви нападаєте на такі речі, — у вас завжди все це відбувається так, як у драмі Шиллера «Вільгельм Телль», — гідні іншої, важливішої справи, Бог цьому свідок.

— Комісере, — крикнув відвідувач, — комісере! Не грішіть на письменника, на людину, що пише, яку весь час переслідують самі невдачі, бо вона змушена жити в Швейцарії, і — а це ще в десять разів гірше, — змушена жити з тої Швейцарії.

— Ну, ну, — спробував заспокоїти його Берлах, але Фортшіг шаленів дедалі дужче.

— Ну, ну! — крикнув він і схопився зі стільця, підбіг до вікна, тоді до дверей, і так гасав увесь час, ніби маятник. — Ну, ну, це легко сказати. А що це «ну, ну» міняє? Нічого! Їй-бо, нічого! Хай так, я став посміховиськом, майже таким, як наші Габакуке, Теобальде, Ойстахе і Мустахе, чи як там вони ще воліють називатися, оті, що забивають шпальти наших любих нудних газет своїми пригодами, які їм довелося пережити із запонками, заміжніми жінками й лезами для самобрийок, — все це, звісно, під рискою, де друкуються розважальні матеріали; але хто нині не опустився нижче тієї риски в цій країні, де й досі пишуть вірші про шелестіння душі, коли валиться весь світ! Комісере, комісере, хоч як я намагався своєю друкарською машинкою створити собі буття, гідне людини, але не міг заробити навіть того, що заробляє звичайний сільський сірома, усі спроби одна за одною згинули, згинули одна за одною всі надії, найкращі драми, найпалкіші вірші, найшляхетніші оповідання! Картярські будинки, скрізь самі тільки картярські будинки! Швейцарія зробила з мене блазня, дивака, донкіхота, що воює з вітряками й отарами овець. Тут треба обстоювати свободу й справедливість та інші ідеї, які пропонуються на вітчизняних ринках, і шанувати суспільство, що змушує тебе животіти злиденним життям злодюжки й жебрака, як покладаєшся на розум, а не на гендель. Кожен прагне насолоджуватися життям, але не хоче віддати іншому навіть тисячної часточки від тої насолоди, ні крихти, ні дрібочки, і як колись в тисячолітній імперії знімали з запобіжника револьвер, тільки-но десь чулося слово «культура», так у нашій країні ставлять на запобіжник гаман із грішми.

— Фортшіг, — суворо сказав Берлах, — це добре, що ви заговорили про донкіхотів, це, власне кажучи, моя улюблена тема. Донкіхотами, очевидно, ми повинні бути всі, якщо в душі у нас збереглося хоч трохи людяності, а в голові — дрібка розуму. Але не треба боротися з вітряками, як той старий, убогий лицар у бляшаному об-ладунку, сьогодні, друже, нам треба виступити проти небезпечних велетнів: проти чудовиська, наймення якому — жорстокість і лукавство, та проти справжніх велетенських ящерів, що споконвіку мають мозок не більший від мозку горобця: усі ці страховидла живуть не в збірниках казок чи в нашій фантазії, а в реальному світі. Тож наше завдання — долати жорстокість у будь-якій формі та за будь-яких обставин. Але важливо й те, як саме ми боротимемося і чи стане нам для цього розуму. Боротьба зі злом не повинна перетворитися на гру з вогнем. Однак саме ви, Фортшіг, граєтеся з вогнем, бо нерозумно ведете справедливу боротьбу, ви — ніби той пожежник, що ллє у вогонь замість води олію. Коли читаєш нікчемну газетку, яку ви видаєте, то одразу виникає думка, що всю Швейцарію треба ліквідувати. Правда, в цій країні багато, дуже багато безладу, це я й на собі зазнав, тож, зрештою, і трохи посивів; але зразу всього зректися, ніби довкола нас содом і гоморра, це неправильно та й не зовсім ґречно. Ви ж поводитеся майже так, ніби соромитесь, що взагалі ще любите цю країну. Це мені не до вподоби, Фортшіг. Своєї любові не треба соромитись, бо любов до батьківщини була і є благородною любов’ю, тільки вона мусить бути суворою й критичною, інакше то буде сліпа любов. Треба, мабуть, братися за віник і щітку, якщо побачив у батьківщини забруднені місця й плями, так само, як це зробив Геракл, очищаючи від гною Авгієві стайні — це, як на мене, найкращий з усіх дванадцяти його подвигів, — а зносити зразу весь дім — недоречно й нерозумно, бо в цьому бідному, зіпсованому світі важко збудувати новий дім, для цього потрібне не одне покоління, а якщо він, нарешті, вже й буде зведений, то не стане кращим за старий. Важливо, що можна говорити правду й що можна за неї боротися, а не відразу потрапляти до в’язниці Віцвіль. Такі речі в Швейцарії можливі, ми спокійно повинні в цьому зізнатися й маємо дякувати за те, що нам нема чого боятися якогось урядового чи федерального радника, хоч би як там ті радники звалися. Звичайно, дехто мусить ходити у лахмітті й жити як доведеться й де доведеться. Я згоден, що це — неподобство. Але ж справжній донкіхот пишається своїм вбогим обладунком. Боротьба з людською глупотою й егоїзмом споконвіку була важка і збиткова, пов’язана зі злиднями та зневагою, але це священна боротьба, й витримати її треба до кінця, не лементуючи, а з гідністю. Ви ж кричите, і добрим бернцям уже вуха болять від вашого лихослів’я про те, яка несправедлива до вас доля і як ви заклинаєте, щоб наступного разу хвіст комети перетворив наше давнє місто в руїни. Фортшіг, Фортшіг, ви обґрунтовуєте свою боротьбу дріб’язковими мотивами. Навіщо створювати в когось таке враження, ніби ви маєте на увазі лише хліб насущний, коли заводите мову про справедливість? Облиште свої злидні й свої зношені штани, які вам, власне, ще носити й носити, облиште, на ласку Божу, цю дріб’язкову війну нікчемними засобами, на світі йдеться про щось важливіше, ніж транспортна поліція.

Жалюгідна постать знову вмостилася на стільці, Фортшіг втяг свою довгу жовту шию й підібгав ноги. Берет упав під стілець, а лимонно-жовтий шарф журливо звисав чоловікові на запалі груди.

— Комісере, — сказав він плаксиво, — ви суворий зі мною, як Мойсей чи Ісайя з народом Ізраїлю, а я знаю, що ви, слушно кажете, але вже чотири дні я не їв нічого гарячого і не маю грошей навіть на цигарки.

— Хіба ви вже не харчуєтесь у Ляйбундгутів? — раптом зніяковівши, спитав старий і насупився.

— Я посперечався з пані Ляйбундгут про «Фауста» Гете. Їй до вподоби друга частина, а мені — навпаки, перша. То вона мене вже більше й не запрошувала. А директор мені написав, що друга частина «Фауста» для його дружини — це святиня, і, на жаль, він нічого не може тепер для мене зробити, — проскімлив письменник.

Берлахові стало шкода бідолашного. Він подумав, що повівся з ним надто суворо, і, зніяковівши, нарешті буркнув, що дружина директора шоколадної фабрики не має нічого спільного з Гете.

— Кого ж тепер запрошують Ляйбундгути? — поцікавився він. — Знову тенісного тренера?

— Ні, Бетцінгера, — тихенько відповів Фортшіг.

— То він принаймні кілька місяців кожного третього дня їстиме щось добре, — сказав трохи примирливо старий. — Він непоганий музикант. Правда, його музичні твори слухати важко, хоча до нестерпних шумів я звик іще в Константинополі. Але це вже з іншої галузі. Тільки відчуваю, що Бетцінгер незабаром посперечається з пані Ляйбундгут про Дев’яту симфонію Бетховена. А тоді вона знову запросить тенісного тренера. Такі, як він, духовно їм куди ближчі. А вас, Фортшіг, я хочу порекомендувати Гролльбахам з фірми готового одягу «Гролльбах-Кюне», вони добре куховарять, хоча страви у них трохи жирні. Гадаю, вам буде там краще, ніж у Ляйбундгутів. Гролльбах до літератури байдужий, він не цікавиться ані «Фаустом», ані Гете.