Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 31)
Раптом крізь шибку автомобіля, на якій, збігаючи вниз, талий сніг залишав ззовні широкий слід, комісар помітив невеличку постать, що висіла на ґратах вікна ліворуч від під’їзду до лікарні. Спочатку він подумав, що побачив мавпу, але потім здивовано розпізнав, що то був карлик, отакий, якого іноді тримають в цирку для розваги публіки. Маленькі руки й ноги були голі, ними він, ніби мавпа, вхопився за ґрати, а величезну голову тим часом обернув до комісара. Старезне, зморщене личко, ніби обвітрений, зарослий мохом камінь, злякано вирячилося на Берлаха великими темними очима; страшенно почварене, зрите глибокими зморшками, воно, здавалося, було спотворене самою природою. Комісар нахиливсь уперед й притулився обличчям до мокрої шибки, щоб краще роздивитися, та карлик уже зник, плигнув задом наперед у кімнату, як кішка; тепер вікно було порожнє й темне. Відтак повернувся Гунгертобель, за ним ішли дві сестри, білі-білісінькі через цю невгамовну хуртовину. Лікар відчинив дверцята автомашини й злякався, побачивши бліде Берлахове обличчя.
— Що з тобою? — прошепотів він.
— Нічого, — відповів старий. — Мені треба ще звикнути до цієї новітньої споруди. Дійсність завжди трохи інакша, ніж її собі уявляєш.
Гунгертобель відчув, що старий чогось не домовляє, й недовірливо глянув на нього.
— Ну, пора, — знову прошепотів він.
— Чи ти бачив Емменбергера? — теж пошепки спитав комісар.
Гунгертобель відповів, що навіть говорив із ним.
— Не може бути сумніву, Гансе, це він. Я в Асконі не помилився.
Обидва помовчали. Біля машини чекали сестри, їм уже нетерпеливилося.
«Ми ганяємось за привидом, — подумав Гунгертобель. — Емменбергер — некривдний лікар, а ця лікарня — така, як і інші, тільки дорожча».
Ззаду в автомобілі, майже в непроглядній пітьмі, слідів комісар, він добре знав, про що думав Гунгертобель.
— Коли він мене обстежить? — спитав він.
— Негайно, — відповів Гунгертобель.
Лікар відчув, як пожвавішав старий.
— Тоді прощайся зі мною тут, Самуелю, — сказав Берлах, — ти не можеш прикидатись, а знати, що ми друзі, не повинен ніхто. Від цього першого допиту багато залежатиме.
— Допит? — здивувався Гунгертобель.
— А то що ж? — посміхаючись, відповів комісар, — Емменбергер обстежуватиме мене, а я його допитуватиму.
Вони потисли один одному руки.
Підійшли сестри. Їх було вже чотири. Старого поклали на блискучу металеву каталку. Вкладаючись на неї, він ще побачив, як Гунгертобель віддав сестрам валізку. Тоді старий глянув угору, у чорну порожнечу, з якої ніби в тихенькому незбагненному танку опадали, спалахуючи у світлі, сніжинки, щоб на мить мокро й холодно доторкнутися до його обличчя.
«Сніг пролежить недовго», — подумав старий.
Каталку пропхали крізь під’їзд, здаля він ще почув, як рушила Гунгертобелева машина.
«Він поїхав, поїхав», — сказав старий тихенько сам до себе. Над головою в нього звелася біла, блискуча стеля, на ній через певні проміжки виблискували дзеркала, в яких він бачив себе розпластаним та безпорадним; без шуму, рівненько, котився візок таємничими коридорами, не чути було навіть ходи медсестер. На блискотливих стінах з обох боків чорніли наклеєні цифри, у стіну непомітно були вмонтовані двері, в одній із ніш тьмяно виднівся міцний голий торс якоїсь статуї. Берлаха знову поглинула лагідна і водночас жорстока атмосфера лікарні.
А позад себе він побачив червоне, товсте обличчя медсестри, що котила візок.
Старий знову заклав за голову руки.
— Тут є карлик? — спитав він літературною німецькою мовою, бо просив зареєструвати себе як швейцарця, що живе за кордоном.
Медсестра засміялася.
— Але ж, пане Крамер, — сказала вона, — як вам таке спало на думку?
Вона розмовляла літературною німецькою мовою з швейцарським акцентом, і з цього він міг зробити висновок, що вона — бернка. Хоча ця відповідь примусила його насторожитися, однак і в цьому було щось хороше. Він, принаймні, був тут серед бернців.
І він спитав:
— Як же вас звати, сестро?
— Мене звати сестра Клері.
— Ви з Берна, еге ж?
— Із Біглена, пане Крамер.
«Її я зможу обробити», — подумав комісар.
Допит
Сестра вкотила Берлаха у скляну залу, що розкрила перед ним свої світлі лискучі нутрощі, так йому видалося на перший погляд, а тоді він помітив дві постаті; одна з них трохи сутула й сухорлява — попри лікарський халат, видно було, що це світська людина, — в окулярах у товстій роговій оправі, яка проте не могла закрити рубець на правій брові, — доктор Фріц Емменбергер. Спочатку старий лиш мигцем глянув на лікаря; він більше приглядався до жінки, що стояла біля чоловіка, на якого впала його підозра. Жінки завжди цікавили комісара. Він розглядав її недовірливо. Як у щирого бернця, «вчені» жінки викликали у нього відразу. Але ця жінка була вродлива, він мусив це визнати, а як старий холостяк він відчував до неї подвійну прихильність; вона була шляхетною, це одразу впадало в очі, надто скромно й поважно стояла в своєму білому лікарському халаті біля Емменбергера (який, зрештою, міг виявитися вбивцею), у порівнянні з ним вона була куди шляхетнішою. «Її можна було б одразу поставити на п’єдестал», — з досадою подумав комісар.
— Вітаю вас, — сказав він бернським діалектом, забувши про літературну мову, якою тільки-но розмовляв із сестрою Клері. — Радий познайомитися з таким відомим лікарем.
— То ви розмовляєте й бернською говіркою, — відказав лікар теж діалектом.
— Хоч я й живу за кордоном, — буркнув старий, — але, мабуть, ще можу говорити рідною мовою.
— Ну, це я вже помітив, — засміявся Емменбергер. — Добре володіння діалектом — це наче пароль для бернця.
«Гунгертобель має рацію, — подумав Берлах. — Він не Нееле. Берлінець зроду не спромігся б так розмовляти бернською говіркою».
Берлах знову глянув на жінку.
— Моя асистентка, пані доктор Марлок, — відрекомендував її лікар.
— Щиро радий познайомитися, — сухо сказав старий. А тоді несподівано, трохи повернувши до лікаря голову, спитав: — Чи ви жили в Німеччині, докторе Емменбергер?
— Багато років тому, — відповів лікар, — але в основному я жив у Сантьяго в Чилі.
Його обличчя не виказувало того, що він міг думати й чи схвилювало його це запитання.
— В Чилі, в Чилі, — мовив старий, а тоді знову повторив: — В Чилі, в Чилі.
Емменбергер запалив сигарету й підійшов до пульта управління; залу поглинула напівтемрява, лише над комісаром ледь-ледь світилася невеличка синя лампа. Видно було тільки операційний стіл і обличчя двох людей у білому, що стояли перед ним; старий помітив також, що зала закінчувалася вікном, крізь яке іззовні проривалися до нього далекі вогники. Червона цяточка сигарети, яку палив Емменбергер, рухалася вгору-вниз.
«У таких залах звичайно не палять, — промайнуло в комісаровій голові. — Я трохи таки вивів його з рівноваги».
— А де ж зупинився Гунгертобель? — спитав лікар.
— Його я відіслав, — пояснив Берлах. — Хочу, щоб ви обстежили мене без нього.
Лікар зсунув на лоб окуляри.
— Гадаю, що ми все-таки можемо довіряти докторові Гунгертобелю?
— Авжеж, — відповів Берлах.
— Ви — хворі, — провадив далі Емменбергер, — операція була небезпечна, й вона не завжди вдається. Гунгертобель сказав мені, що ви це все усвідомлюєте. Гаразд. Нам, лікарям, потрібні мужні пацієнти, яким можна сказати правду. Я щиро б радів, якби Гунгертобель був присутній при обстеженні, й дуже шкодую, що він вас послухався. Ми, медики, повинні співпрацювати, це — вимога науки.
Комісар відповів, що як колега він це добре розуміє.
Емменбергер здивовано спитав, що хворий має на увазі. Наскільки йому відомо, пан Крамер — не лікар.
— Простісінька річ, — засміявся старий. — Ви виявляєте хворобу, а я — воєнних злочинців.
Емменбергер знову запалив сигарету.
— Для приватної особи то, мабуть, не зовсім безпечне заняття, — спокійно сказав він.
— Безперечно, — відповів Берлах, — і ось я саме в розпалі своїх розшуків захворів і попав до вас. Я вважаю невдачею, що лежу ось тут, у «Зонненштайні»; чи може, це — щастя?
Емменбергер відповів, що про перебіг хвороби він ще не може робити ніяких прогнозів. А Гунгертобель, здається, зробив не дуже оптимістичні висновки.
— Ви ж мене ще не обстежували, — зауважив старий. — В цьому, власне, й причина того, чого я не хотів, аби при обстеженні був присутній наш славний Гунгертобель. Ми повинні бути неупереджені, якщо хочемо домогтися якогось успіху. А успіху ми хочемо домогтися: і ви, і я. Немає нічого гіршого, ніж створити собі уяву про злочинця чи й про хворобу ще до того, як вивчив запідозрюваного в його середовищі й ознайомився з його звичками.
— Слушна думка, — погодився лікар. — Хоча я нічого не розумію в криміналістиці, однак це не підлягає сумніву. Сподіваюсь, пане Крамер, що тепер, у «Зонненштайні», ви зможете трохи відпочити від своєї професії.
Потім він запалив третю сигарету й мовив: