Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 30)

— А дружина? — боязко спитав Фортшіг.

— Глуха, як тетеря, — заспокоїв його комісар. — Це щасливий випадок для вас, Фортшіг. І візьміть собі маленьку коричневу сигару, що лежить ось на столі. Це — «Літл роуз», доктор Гунгертобель навмисне її тут залишив, у цій палаті можете спокійно курити.

Фортшіг церемонно запалив собі «Літл роуз».

— А ви не бажаєте з’їздити на десять днів до Парижа? — спитав, ніби між іншим, старий.

— До Парижа?! — вигукнув чоловічок і схопився зі стільця. — З усією душею, якщо вона в мене є! До Парижа? Я ж поважаю французьку літературу, як ніхто інший! Наступним поїздом!

З несподіванки й радості Фортшігу забракло повітря.

— П’ятсот франків та квиток для вас уже лежать у нотаріуса Бутца на Бундесгасе, — спокійно сказав Берлах. — Подорож вам піде на користь. Париж — гарне місто, найгарніше з усіх міст, за винятком Константинополя, а французи, здається мені, Фортшіг, французи — то найкращі й найкультурніші хлопці. Жоден справжній турок не йде з ними ні в яке порівняння.

— До Парижа, до Парижа! — жебонів бідолаха.

— Але насамперед ви мені потрібні для одної справи, вона вже в печінках мені сидить, — сказав Берлах й пильно глянув на чоловічка. — То жахлива справа.

— Злочин? — затремтів гість.

— Навпаки, треба злочин викрити, — відповів комісар.

Фортшіг повільно поклав сигару біля себе на попільницю.

— Те, що я маю зробити, небезпечно? — тихо спитав він, вирячивши очі.

— Ні, — відповів старий. — Ніякої небезпеки тут немає. Я й посилаю вас до Парижа, щоб усунути найменшу можливість небезпеки. Але ви повинні мене слухатися. Коли виходить наступний номер газети «Апфельшус»?

— Не знаю. Як матиму гроші.

— Коли ви зможете розіслати випуск? — спитав комісар.

— Хоч зараз.

Берлах поцікавився, чи Фортшіг сам робить газету.

— Сам. За допомогою друкарської машинки й старого гектографа.

— У скількох примірниках?

— У сорока п’яти. Це ж зовсім маленька газета, — тихо почулося зі стільця. — Більше п’ятнадцяти примірників її зроду не передплачували.

Комісар на хвилину замислився.

— Наступний номер вашої газети повинен вийти величезним, як для неї тиражем. У триста примірників. Я сплачую вам увесь тираж. Нічого від вас не вимагаю, тільки написати певну статтю для цього номера газети; що ви схочете там надрукувати, то ваша справа. У цій статті піде мова про те, що я ось тут занотував (він простиг йому аркуш), але напишіть це у своєму стилі, Фортшіг, якнайкраще, так, як ви писали у добрі для вас часи. Більше, ніж я написав, вам не треба знати, навіть того, хто цей лікар, проти якого спрямовано цей памфлет. Нехай мої твердження вас не бентежать, а що вони достовірні, можете мені повірити, за них я ручуся. У статті, яку ви розішлете в усі лікарні, буде тільки одна неправда, це те, власне, що ніби у ваших руках, Фортшіг, є докази ваших тверджень і що ви знаєте прізвище того лікаря. Це найнебезпечніше місце. Тож, віднісши газету на пошту, ви повинні негайно виїхати до Парижа. Ще тієї ж ночі.

— Я напишу й поїду, — запевнив письменник, тримаючи в руці аркуш паперу, який йому передав старий.

Він став зовсім іншою людиною й радісно застрибав з ноги на ногу.

— Про свою подорож не кажіть жодній людині, — звелів Берлах.

— Жодній людині. Жодній, жодній людині! — запевнив Фортшіг.

— Скільки коштуватиме випуск цього номера?

— Чотириста франків, — зажадав чоловічок, виблискуючи очима, гордий з того, що нарешті трохи розживеться.

Комісар кивнув.

— Гроші можете одержати у мого доброго Бутца. Якщо не гаятимете часу, то він вам видасть їх ще сьогодні, я з ним говорив по телефону. Тож ви поїдете відразу, тільки-но вийде газета? — спитав старий ще раз, відчувши раптом страшенне недовір’я.

— Відразу! — поклявся бідолаха й підняв догори три пальці. — Тієї ж самої ночі. До Парижа.

Фортшіг пішов, а старий іще довго не міг заспокоїтися. Письменник видався йому набагато ненадійнішим, ніж будь-коли. Він подумав, чи не попросити Лютца простежити за Фортшігом. «Дурниці, — сказав він сам собі. — Вони ж мене звільнили. З Емменбергером я впораюся сам. Фортшіг напише статтю проти Емменбергера і відразу ж поїде, як обіцяв, тож нема чого мені так цим перейматися. Навіть Гунгертобелю не потрібно про це знати. Він ось-ось має прийти. От коли б він приніс сигару!»

Безодня

І от комісар, вмостивши в автомашині під ноги кілька подушок, у п’ятницю, в останній день року, вже на доброму смерку дістався до міста Цюріха. Гунгертобель сам сидів за кермом, він тривожився за друга й тому їхав обережніше, ніж звичайно. Місто засяяло їм назустріч могутніми каскадами світла. Гунгертобель потрапив у щільний потік автомобілів, що з усіх боків вливалися у цю повінь світла, роз’їжджалися по провулках й розкривали свої нутрощі, з яких виходили чоловіки, жінки, всі жадібно чекаючи цієї ночі, кінця цього року, всі напоготові почати новий рік і жити далі. Старий сидів на задньому сидінні автомобіля нерухомо, загубившись у темряві маленького опуклого салону. Він попросив Гунгертобеля не їхати найпрямішою дорогою, і нетерпляче вдивлявся у невпинний вир вулиць. Місто Цюріх йому не дуже подобалося, чотириста тисяч швейцарців на такому клаптику — це, він вважав, трохи забагато; Вокзальну вулицю, якою вони саме їхали, він ненавидів, однак під час цієї таємної подорожі до невідомої й загрозливої мети — подорожі за реальними фактами, як він казав Гунгертобелю — це місто його зачарувало. З матово-чорного неба спершу почав падати дощ, потім сніг, а тоді в сяйві ліхтарів дощ знову став прясти срібні нитки. Скрізь люди! З обох боків вулиці, за сніговою й дощовою завісою, пливли все нові й нові юрми людей. Трамваї були переповнені. За їхніми вікнами виникали обличчя, руки, що тримали газети, все це у срібному світлі виглядало фантастично, все пропливало, зникало в пітьмі. Вперше, відколи він хворів, Берлах думав про те, що час його вже минувся, що битву зі смертю, цю фатальну битву, він програв. Причина, яка так рішуче гнала його до Цюріха, ця, зіткана з такою енергією, однак випадково народжена в повільних хвилях недуги підозра здавалася йому дріб’язковою й нікчемною: навіщо ж так побиватися, для чого, в ім’я чого? Йому дуже хотілося впасти в забуття, заснути нескінченним сном без марень і сновидінь. Гунгертобель в душі лаявся, відчував: старий позаду вже вгамувався, — і лікар докоряв собі за те, що погодився на таку авантюру. Безмежна гладінь нічного озера хвилювалася, воно немов линуло їм назустріч, автомобіль повільно плив через міст. Раптом де й узявся поліцейський-регулювальник, він, ніби автомат, механічно рухав руками й ногами. Берлах мимохідь подумав про Фортшіга (про бідолашного Фортшіга, який тепер у Берні, в брудній кімнаті на горищі, гарячково пише памфлет), потім знову занепав духом. Він відкинувся назад і заплющив очі. Марення і втоми він уже не міг здолати.

«Вмирають усі, — думав він, — кожному колись треба вмерти, коли прийде час, вмирають навіть міста, народи й континенти. Усі сконають — ось як треба сказати: сконають, а земля, як і раніше, обертатиметься навколо сонця, тією ж самою траєкторією, з непомітними відхиленнями, вперто й невблаганно, обертатиметься шалено й водночас спокійно, і так завжди, завжди. Яка різниця, чи ось це місто житиме, чи все — будинки, башти, оці вогні, людей, — закриє сіра, позбавлена життя водяна гладінь, а може, то свинцеві хвилі Мертвого моря, хвилі, які я бачив крізь темряву з дощу і снігу, коли ми їхали через місто?»

Йому зробилося холодно. Холоднеча всесвіту, ця страшенна крижана холоднеча з незвіданої далечини оповила його, залишивши після себе скороминучий слід, на хвилину, на вічність.

Він розплющив очі й знову втупився у вікно автомашини. Виринув і знову щез будинок драматичного театру. Старий побачив спереду свого друга; лікарів спокій, цей лагідний спокій благодійно вплинув на нього (він і не догадувався, що той почувався зле). Відчувши на собі подих небуття, комісар нараз прокинувся, посміливішав. Біля університету вони повернули праворуч, вулиця спиналася вгору, стала темнішою, один закрут закінчувався — починався інший. Старий вирішив — свідомо, все зваживши, незворушно: хай буде, що буде!

Карлик

Гунгертобелів автомобіль зупинився в парку, який своїми ялинами — здалося Берлахові — непомітно зрісся з лісом, бо він міг лише здогадуватися, де було узлісся, що затуляло обрій. Тут, нагорі, падали лапаті чисті сніжинки; крізь завісу з цих сніжинок старий ледве роздивився довжелезний фасад лікарні. Яскраво освітлена брама, поблизу якої стояв автомобіль, була глибоко вбудована у фасад, обабіч брами виднілося по вікну, кожне майстерно заґратоване, й звідти, як гадав комісар, можна було спостерігати за під’їздом. Гунгертобель мовчки запалив свою «Літл-роуз», вийшов з машини й зник у брамі. Старий залишився сам. Він нахилився наперед і, наскільки дозволяла темрява, оглянув будинок. «Зонненштайн», — подумав він, — насправді». Сніг пішов густіше, жодне з багатьох вікон не світилося, тільки де-не-де крізь густий снігопад невиразно миготів якийсь вогник; білий, скляний, по-сучасному збудований комплекс лежав перед комісаром ніби мертвий. Старий занепокоївся, Гунгертобель, здавалося, не хотів повертатися; він глянув на годинник, однак не збігло, мабуть, ще й хвилини. «Я нервуюся», — подумав він, відхилився назад і майже заплющив очі.