Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 28)
— Чи немає якогось іншого знімка, крім надрукованого в часописі «Лайф»? — спитав Гунгертобель.
— Ось три фото гамбурзької кримінальної поліції, — відповів комісар, дістав із протоколів знімки й подав їх своєму другові. — На них знято покійника.
— Не дуже тут щось і впізнаєш, — розчаровано сказав через деякий час Гунгертобель. Голос в нього тремтів. — Тут є, можливо, й велика схожість, авжеж, можу собі уявити, що мертвий Емменбергер мав би теж такий вигляд. А як саме Нееле заподіяв собі смерть?
Старий задумано, ніби чогось очікуючи, дивився на лікаря, який розгублено сидів у білому халаті біля його ліжка й про все забув, про Берлахову пиятику й про пацієнтів, що на нього чекали.
— Синильною кислотою, — нарешті відповів комісар. — Як і більшість нацистів.
— Яким чином?
— Він розкусив капсулу й проковтнув її.
— Натщесерце?
— Таким був висновок експертизи.
— Отже, отрута подіяла негайно. А коли придивитися до цих знімків, то можна подумати, ніби Нееле перед смертю побачив щось жахливе.
Обидва трохи помовчали.
Нарешті комісар мовив:
— Підемо далі, хоча смерть Нееле теж якась загадкова; та нам ще треба розібратися в інших підозрілих моментах.
— Не розумію, як ти можеш говорити про якісь інші підозрілі моменти, — сказав Гунгертобель, здивований і водночас пригнічений. — Це вже занадто.
— Та ні, — відказав Берлах. — Я маю на увазі минуле, коли ти був іще студентом. Згадаю про нього лиш побіжно. Це допоможе мені тим, що я матиму психологічну відправну точку для пояснень, чому Емменбергер при певних обставинах був би здатний на злочини, скоєні ним, як ми це припускаємо, у Штутгофі. Однак звернуся до іншого, важливішого факту: у мене тут під рукою деякі відомості з життя того, кого ми знаємо під прізвищем Нееле. Походження в нього якесь темне. Народився в 1890 році, тобто він на три роки молодший за Емменбергера. Берлінець. Батько — невідь-хто, мати — служниця, що покинула свого хлопця-безбатченка в діда з бабою, а сама кудись повіялася, згодом потрапила до виправного будинку, а тоді зовсім щезла. Дід працював на заводах Борзіга, був теж позашлюбною дитиною, в юнацькі роки перебрався з Баварії до Берліна. Бабуня — полька. Нееле ходив у народну школу, в чотирнадцятому році подався до війська, рік прослужив у піхоті, а тоді його перевели в санітари, зроблено було це за клопотанням якогось офіцера медичної служби. Тут у нього, здається, і прокинувся нездоланний потяг до медицини; його нагородили Залізним хрестом, бо він успішно робив складні операції. Після першої світової війни працював фельдшером у різних будинках для божевільних і в лікарнях, у вільний час готувався до екзаменів на атестат зрілості, щоб мати можливість вчитися на лікаря, однак два рази провалювався: не склав екзаменів з класичних мов і з математики. Цей чоловік був здібний, здається, лише до медицини. Потім він став гомеопатом, зцілите-лем-шарлатаном, до якого зверталися люди з усіх верств населення, вступив у конфлікт із законом, на нього був накладений не вельми великий штраф, бо, як визнав суд, «його знання з медицини гідні подиву». За нього почали клопотатися, навіть заступалися газети. Та дарма. Згодом усе те заглухло. Він знову й знову брався за старе, та урядовці дивилися на нього крізь пальці. Він лікував людей у Сілезії, Вестфалії, в Баварії і в Гессені. І от через двадцять років настає велика зміна: у тридцять восьмому він складає екзамени на атестат зрілості. (У тридцять сьомому Емменбергер перебрався з Німеччини до Чилі). Успіхи Нееле з класичних мов і з математики були блискучі. В університеті спеціальним наказом його звільняють від занять, він блискуче, як і екзамени на атестат зрілості, складає випускний екзамен, одержує державний диплом і на загальний подив влаштовується лікарем у концентраційний табір.
— Лишенько, — вигукнув Гунгертобель, — який ти з цього хочеш зробити висновок?
— Дуже простий, — відповів Берлах не без іронії, — вдаймося тепер до статей, які друкував Емменбергер у «Швейцарському медичному тижневику», надсилаючи їх із Чилі. І вони теж є фактом, яким ми не можемо знехтувати й повинні розслідувати. Ці статті з наукового погляду заслуговують на увагу. Хочу цьому вірити. Але в те, що вони написані людиною, яка начебто вирізнялася літературним хистом, як ти охарактеризував Емменбергера, я повірити не можу. Навряд чи можна висловлюватися більш неоковирно, ніж автор цих статей.
— Наукова праця — це зовсім не поезія, — заперечив лікар. — Кант, зрештою, теж незграбно писав.
— Дай спокій Кантові! — буркнув старий. — Він писав важкою мовою, але непогано. Однак автор цих статей із Чилі пише не лише важкою мовою, але й граматично неправильно. Той чоловік, здається, не розрізняє давального відмінка від знахідного, що характерне берлінцям, які навіть замість «тебе» кажуть «тобі». Впадає в око й те, що він часто пише грецькі слова як латинські, ніби не має й уявлення про ці мови, так, наприклад, у п’ятнадцятому номері часопису за сорок другий рік чи то грецькою мовою, чи то латиною написано слово «гастроліз».
У палаті запала мертва тиша.
На кілька хвилин.
А тоді Гунгертобель закурив свою «Літл роуз оф Суматра».
— Виходить, ти думаєш, ніби цю наукову працю написав Нееле? — спитав він нарешті.
— Не виключено, — спокійно відповів комісар.
— Не можу тобі нічим заперечити, — похнюпився лікар.
— Але нам треба знати міру, — сказав старий і закрив папку, що лежала в нього на покривалі. — Я довів тобі тільки ймовірність моїх тез. Але ймовірне — це ще не дійсне. Коли я скажу, що завтра, ймовірно, йтиме дощ, то це ще не означає, що він неодмінно йтиме. У світі, де ми живемо, думка й істина — не ідентичні. Наскільки нам тоді було б легше, Самуелю. Між здогадом і дійсністю завжди стоїть авантюрність цього буття, і нам, бачиш, випало ще з нею позмагатися.
— Та це ж нерозумно, — простогнав Гунгертобель й безпорадно глянув на свого друга, що, й досі заклавши за голову руки, нерухомо лежав у своєму ліжку.
— Ти наражаєшся на страшну небезпеку, якщо підтвердяться твої здогади, бо Емменбергер — це сущий диявол! — сказав він.
— Я знаю, — кивнув комісар.
— Та це ж нерозумно, — повторив лікар іще раз, тихо, майже пошепки.
— Справедливість завжди розумна, — наполягав на своєму Берлах. — Зателефонуй про мене Емменбергерові. Хочу завтра туди поїхати.
— Напередодні Нового року? — Гунгертобель схопився з місця.
— Авжеж, — відповів старий, — у Щедрий вечір. — І очі в нього єхидно заблищали. — Ти приніс мені Емменбергерів трактат про астрологію?
— Звичайно, — промимрив лікар.
Берлах засміявся.
— То дай його сюди, цікаво, що там написано про мою зірку. Можливо, я маю ще якийсь шанс.
Ще один відвідувач
Надокучливий старий, який всю другу половину дня витратив на те, що старанно списав цілісінький аркуш паперу, а потім по телефону зв’язався з кантональним банком і нотаріусом, цей начебто байдужий, загадковий хворий, до якого дедалі з більшою осторогою заходили медсестри, у незворушному спокої, ніби велетенський павук, плів своє мереживо, впевнено пов’язуючи один кінець з іншим. Під вечір, одразу після того, як Гунгертобель повідомив, що напередодні Нового року він може переїхати до клініки «Зонненштайн», старого відвідав іще один гість, і ніхто не знав, чи прийшов той з власної волі, чи, може, комісар його покликав. На ньому висів незастебнутий дощовик, кишені якого були напхом набиті газетами. Під дощовиком виднівся подертий сірий костюм у коричневу смужку, з його кишень теж стирчали газети; брудна шия була обмотана засмальцьованим лимонно-жовтим шовковим шарфом, до лисої голови ніби прилип берет. Під кущастими бровами виблискували очі, грубий закарлючений ніс, був вочевидь завеликий для цього чоловіка, а рот під ним страшно запався, бо там не було жодного зуба. Він голосно щось сам до себе говорив, начебто якісь вірші, а поміж ними, ніби острівці на морі, виринали окремі слова, такі як: тролейбус, транспортна поліція — через які він, не знати чого, страшенно злостився. До такого жалюгідного вбрання аж ніяк не пасував елегантний чорний ціпок зі срібним держаком, що вже зовсім вийшов із моди, бо походив, очевидно, з іншого століття; тим ціпком чоловік розмахував де треба й де не треба. Вже біля головного входу він мало не наскочив на медсестру, вклонився їй, пишномовно вибачився, затинаючись, після цього кудись збочив і несподівано потрапив у пологове відділення, увірвався майже до родильного залу, де все йшло повним ходом, якийсь лікар нагнав його звідти, він спіткнувся, перечепившись за вазу з гвоздиками, яких там безліч стояло перед дверима; нарешті його завели в новий корпус (зловили ніби сполоханого звіра), однак, перш ніж він зайшов у палату до старого, між ногами в нього заплутався ціпок, вирвався, пролетів поковзом з півкоридора й ляснув у двері, за якими лежав тяжкохворий.
— Ця транспортна поліція! — вигукнув гість, коли вже стояв, нарешті, біля Берлахового ліжка. («Слава Богу», — подумала медсестра-практикантка, що його супроводжувала). — І скрізь її повно-повнісінько. Все місто аж кишить від поліцейських-транспортників!
— Атож, — відповів обережний комісар, лагідно погоджуючись зі схвильованим відвідувачем, — така транспортна поліція тепер необхідна, Фортшіг. На транспорті повинен бути порядок, інакше матимемо ще більше жертв, ніж досі.