Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 27)

— Невже? — спитав старий, відриваючись од своїх паперів. А тоді вигукнув: — Ой!

— Авжеж, — відповів Гунгертобель, — з усього видно. Я цілий ранок даремно намагався тебе збудити.

— Дуже шкодую, — поспівчував комісар.

— Практично це просто неможливо, щоб ти пив спиртне, тобі треба було б тоді і пляшку проковтнути! — розпачливо вигукнув лікар.

— Я теж так гадаю, — посміхнувся старий.

— Ти для мене просто загадка, — сказав Гунгертобель і протер собі окуляри. Так він робив, коли хвилювався.

— Дорогий Самуелю, — мовив комісар, — мабуть, не завжди легко приховати в собі криміналіста, я з цим погоджусь, а підозру, що я затаєний п’яничка, мушу визнати цілком справедливою, і я лиш прошу тебе подзвонити до Цюріха у клініку «Зонненштайн» й передати, що Блеза Крамера, — нехай мене так зватимуть — щойно прооперовано, у нього постільний режим, але він багатий пацієнт.

— Ти хочеш до Емменбергера? — спитав вражений Гунгертобель і сів.

— Звичайно, — відповів Берлах.

— Гансе, я тебе не розумію. Нееле — мертвий.

— Один Нееле мертвий, — поправив старий. — Ми мусимо тепер з’ясувати, який саме.

— Боже мій, хіба ж було двоє Нееле? — спитав, затамувавши подих, лікар.

Берлах узяв у руки свої папери.

— Подумаймо про цей випадок разом, — провадив він спокійно далі, — і розслідуймо те, що при цьому нам впаде в око. Ти побачиш, що майстерність криміналіста — це трохи математики й дуже багато фантазії.

— Нічого не розумію, — простогнав Гунгертобель, — я цілий ранок нічого вже не розумію.

— Я читаю прикмети, — вів далі комісар, — висока худорлява постать, волосся сиве, колись було коричнево-руде, очі зеленкувато-сірі, вуха відстовбурчені, обличчя довгасте й бліде, під очима мішки, зуби здорові. Особлива прикмета: рубець на правій брові.

— Точнісінько він, — сказав Гунгертобель.

— Хто? — спитав Берлах.

— Емменбергер. Я впізнав його з цього опису.

Але ж це описано Нееле, якого в Гамбурзі виявили мертвим, — відповів Берлах, — так записано в протоколах кримінальної поліції.

— Тож немає нічого дивного, що я їх обох переплутав, — задоволено констатував Гунгертобель. — Кожен із нас може бути схожий на того вбивцю. Пояснити те, чого я їх переплутав, простіше простого. Ти мусиш із цим погодитися.

— Це вже висновок, — сказав комісар. — Можливі однак іще й інші висновки, які на перший погляд видаються непереконливими, проте, все треба детально розслідувати, бо й вони «теж можливі». Інший висновок буде такий: не Емменбергер був у Чилі, а Нееле під його прізвищем, тоді як Емменбергер був під прізвищем Нееле у Штутгофі.

— Та це неймовірно, — здивувався Гунгертобель.

— Авжеж, — відповів Берлах, — але припустимо. Нам треба взяти до уваги усі варіанти.

— Боже мій, куди ми так зайдемо! — запротестував лікар. — Тоді в Гамбурзі, виходить, наклав на себе руки Емменбергер, а лікар, який тепер завідує клінікою «Зонненштайн», виходить, Нееле.

— Ти бачив Емменбергера після того, як він повернувся з Чилі? — спитав старий.

— Лише мимохідь, — відповів Гунгертобель, нараз збентежився і занепокоєно схопився за голову. Та окуляри були на місці.

— Бачиш, такий варіант можливий! — провадив далі комісар. — Можливим був би і такий: мертвий у Гамбурзі — це Нееле, що повернувся із Чилі, а Емменбергер повернувся у Швейцарію із Штутгофа, де він був під прізвищем Нееле.

— Тоді нам довелося б припустити, що там був скоєний злочин, — сказав Гунгертобель, похитавши головою, — аби якось відстояти цю дивну тезу.

— Правильно, Самуелю! — кивнув головою комісар. — Нам довелося б припустити, що Емменбергер убив Нееле.

— Точнісінько так ми можемо припустити й протилежне: Нееле убив Емменбергера. Твоя фантазія справді не знає меж.

— І ця теза теж правильна, — сказав Берлах. — І таке ми можемо припустити, принаймні на нинішній стадії наших абстрактних міркувань.

— Все це безглуздя, — розсердився старий лікар.

— Можливо, — незворушно відповів Берлах. Гунгертобель енергійно боронився.

— Так примітивно, як ти, комісаре, ставлячись до фактів, дуже легко можна довести що завгодно. Тоді взагалі треба все брати під сумнів, — сказав він.

— Криміналіст зобов’язаний брати факти під сумнів, — відповів старий. — Це вже так заведено. В таких випадках нам неодмінно треба діяти так, як діють філософи, що керуються правилом — спочатку все ставити під сумнів, перш ніж братися до роботи й поринати в прекрасні абстрактні роздуми про мистецтво вмирати і про життя після смерті. Ми, мабуть, менш придатні до цього, ніж вони. Ми з тобою висунули різні тези. Всі вони можливі. Це перший крок. Наступний полягатиме в тому, що ми з-поміж усіх можливих тез виділимо ймовірні. Можливе і ймовірне — це не одне і те саме; можливе не завжди стає ймовірним. Тож ми мусимо визначити ступінь імовірності наших тез. Ми маємо справу з двома людьми, двома лікарями: з одного боку — Нееле, злочинець, а з іншого — твій знайомий з часів молодості Емменбергер, завідувач клінікою «Зонненштайн» у Цюріху. Отже, ми маємо дві тези, обидві вони можливі. Їхні ступені ймовірності на перший погляд різні. Одна теза стверджує, що між Нееле і Емменбергером не існує ніякого зв’язку, і вона ймовірна, друга припускає зв’язок між ними і вона менш імовірна.

— Власне, — урвав Гунгертобель старого, — я це завжди казав.

— Любий Самуелю, — відповів Берлах, — я, на жаль, криміналіст і зобов’язаний вишукувати у людському суспільстві злочини. Перша теза, яка не припускає між Нееле і Емменбергером ніякого зв’язку, мене не цікавить. Нееле мертвий, а проти Емменбергера немає ніяких доказів. І знову моя професія вимагає від мене, щоб я детальніше розслідував другу, менш імовірну тезу. Що цікавого у цій тезі! Вона припускає, ніби Нееле і Емменбергер помінялися ролями, ніби Емменбергер був у Штутгофі під прізвищем Нееле й проводив там на в’язнях операції без наркозу; далі, ніби Нееле перебував у ролі Емменбергера в Чилі й звідти висилав статті й наукові розробки до медичних часописів; про дальші події, про смерть Нееле в Гамбурзі й нинішнє перебування Емменбергера в Цюріху поки що не будемо говорити. Ця теза невірогідна, з цим ми спокійно погоджуємося. Можливою вона є у тій мірі, що обидва, Емменбергер і Нееле, не лише лікарі, а ще й схожі один на одного. Таким чином, це перший пункт, на якому нам треба зосередитись. Це перший факт, що випливає на поверхню з наших абстрактних міркувань, з хаосу можливого та ймовірного. Тож розслідуймо цей факт. Наскільки вони схожі? Схожість Ми подибуємо часто, велику схожість — рідше, а найрідше, мабуть, зустрічається схожість, коли збігаються випадкові деталі, прикмети, які пояснюються не природою, а є наслідком якогось певного випадку. Саме це маємо тут. В обох це лише однаковий колір волосся й очей, схожі риси обличчя, однакова будова тіла тощо, але й однаковий, своєрідний рубець на правій брові.

— Ну, це випадковість, — сказав лікар.

— Або майстерність, — додав старий. — Це ж ти робив Емменбергерові операцію на правій брові. Що ж там у нього було?

— Рубець — то наслідок операції, яку доводиться робити при гострому фронтиті, — відповів Гунгертобель. — Розтин роблять на брові, щоб рубець був менше видний. Тоді, у випадку з Емменбергером, мені це, мабуть, не дуже добре вдалося. Закон підлості тут, очевидно, зіграв свою неабияку роль, бо завжди я оперую вправно. Рубець вийшов більший, ніж це годиться робити доброму хірургові, і, крім того, після операції бракувало частини брови, — сказав він.

Комісар поцікавився, чи часто роблять такі операції.

— Ну, — відповів Гунгертобель, — часто — це не те слово. Лікарі намагаються не допускати прогресування гнійного фронтиту, щоб не було потреби негайного оперативного втручання.

— Бачиш, — сказав Берлах, — в тому й полягає загадковість: ця не дуже часта операція була зроблена і в Нееле, в нього теж бракує частини брови, в тому ж самому місці, як ось тут зазначено в протоколах: труп у Гамбурзі було піддано детальній медичній експертизі. А чи був у Емменбергера на лівому передпліччі слід опіку завширшки з долоню?

— Чому ти про це питаєш? — здивувався Гунгертобель. — Справді, під час проведення хімічного досліду з Емменбергером трапився нещасний випадок.

— На трупі в Гамбурзі теж знайшли такий рубець, — задоволено сказав Берлах. — А чи є в Емменбергера ті прикмети ще й сьогодні? Дуже важливо було б це знати, але ти кажеш, що бачив його лише мимохідь. На жаль.

— Я бачив його останнього літа в Асконі, — відповів лікар, — тоді в нього були ще обидва рубці, це мені відразу впало в око. Емменбергер залишився таким, як був колись, він зробив мені кілька злих зауважень, зрештою, він ледве мене впізнав.

— Он як, — сказав комісар, — він ледве тебе впізнав. Бачиш, схожість така велика, що важко сказати, хто є хто. Нам доведеться повірити або в якусь рідкісну надзвичайну випадковість, або в чиюсь майстерність. Можливо, що схожість між обома була не такою вже й великою, як ми тепер уявляємо. Того, що здається схожим в офіційних документах і в паспорті, не досить, щоб так легко їх обох переплутати; однак якщо схожість виявляється ще й у таких випадкових прикметах, то шанс, що один чоловік може підмінити іншого, збільшується. Майстерність невеликої операції та вправно підтасованого нещасного випадку були б тільки тоді доцільні, якби схожість треба було перетворити в ідентичність. Хоча в цій стадії розслідування ми можемо висловлювати лише припущення, але ти мусиш погодитися, що ця схожість робить нашу тезу більш імовірною.