Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 67)

Ця драматична картина захопила його.

— Земля задрижала. — Її очі наче заглянули всередину, у спогади. — Вибухи. Коли все затихло, ми виглянули. Весь куток, де був мій дім, перетворився на яму.

— Ти зосталася сиротою?

— Я пам’ятаю своїх батьків. Батько був великим і дужим чоловіком. Мама, здається, була десь служницею. Служниці носили уніформи, а я пам’ятаю її в такій уніформі.

— Як ти можеш бути певна, що твоїх батьків убили?

— То була зачистка — це все, що я знаю. Але зачистки зав­жди однакові. Крик, люди тікали. Ми перелякалися.

— Чому ти думаєш, що зачистка була заради тебе?

— Вони таке роблять.

«Вони». Яку перемогу розгледять спостерігачі в цьому одному слові.

Мурбелла глибоко поринула в спогади.

— Думаю, мій батько не захотів скоритися Всечесній Матроні. Таке завжди вважалося небезпечним. Великий гарний чоловік… сильний.

— То ти їх ненавидиш?

— Чому? — Його питання її справді здивувало. — Інакше я ніколи не стала б Всечесною Матроною.

Ця черствість його вразила.

— То воно цього всього вартувало!

— Коханий, чому ти обурюєшся тим, що привело мене до тебе?

«Туше!»

— Хіба ти не хотіла б, щоб це сталося інакше?

— Це вже сталося.

Який глибокий фаталізм. Ніколи не підозрював у ній такого. Це наслідок кондиціонування Всечесних Матрон чи якоїсь дії Бене Ґессерит?

— Ти стала цінним доповненням їхніх конюшень.

— Справді. Звабниці — так нас називали. Ми вербували вартісних чоловіків.

— І ти це робила.

— Я багатократно окупила вкладені в мене кошти.

— Ти усвідомлюєш, як це витлумачать Сестри?

— Не перебільшуй.

— То ти готова попрацювати над Скителі?

— Я цього не казала. Всечесні Матрони маніпулювали мною без моєї згоди. Сестри мене потребують і хочуть використати так само. Моя ціна може виявитися надто високою.

Йому на мить пересохло в горлі.

— Ціна? — насилу сказав він.

Вона глянула на нього.

— Ти. Ти — лише частина моєї ціни. Жодної роботи над Скителі. І більше їхньої знаменитої щирості щодо того, навіщо я їм потрібна!

— Обережно, кохана. Вони можуть і сказати.

Вона кинула на нього майже бене-ґессеритський погляд.

— Як ти зможеш повернути пам’ять Теґа без болю?

Прокляття! Саме тоді, коли він думав, що їм вдалося оминути слизьке місце. Виходу немає. З її очей він бачив, що вона здогадалася.

Мурбелла підтвердила:

— Оскільки я б не погодилася, то, безсумнівно, ви обговорили це з Шіаною.

Він міг лише кивнути. Його Мурбелла зайшла в Сестринстві далі, ніж він припускав. І знала, що його множинна гхолівська пам’ять відновилася завдяки її імпринтингу. Зненацька побачив у ній Превелебну Матір і ледь не закричав, протестуючи.

— Чим ти відрізняєшся від Одраде? — спитала вона.

— Шіану вишколили як імпринтерку. — Його слова здавалися порожніми навіть тоді, коли він їх промовляв.

— Це якось відрізняється від мого вишколу? — У тоні чулося звинувачення.

Він спалахнув гнівом.

— Ти прагнеш болю? Як Белл?

— Ти прагнеш поразки Бене Ґессерит? — Голос ніжний, як крем.

Він почув у її інтонації відстороненість, наче вона вже віддалилася, прибравши холодної пози спостерігачки Сестринства. Вони заморозили його любу Мурбеллу! Та в ній досі було стільки життєвої сили. Це розривало йому душу. Мурбелла випромінювала здоров’я, надто під час вагітності. Снага і безмежна радість життя. Вона світилася ними. Сестри знайдуть можливість пригасити це світло.

Під його пильним поглядом вона затихла.

Він розпачливо міркував, що здатен зробити.

— Я сподівалася, що ми будемо відвертішими одне з одним, — сказала вона. Ще одне бене-ґессеритське зондування.

— Я не погоджуюся з багатьма їхніми діями, але не сумніваюся у мотивах, — сказав він.

— Знатиму їхні мотиви, якщо переживу Агонію.

Він завмер, раптом збагнувши, що вона може не вижити. Жити без Мурбелли? Зіяння порожнечі, глибшої за все, що він міг собі уявити. Ніщо у його численних життях не могло зрівнятися з цим. Він мимоволі простяг руку і попестив її по спині. Шкіра така м’яка, а водночас пружна.

— Я надто сильно кохаю тебе, Мурбелло. Це моя Агонія.

Вона затремтіла під його дотиком.

Він поринув у сентименталізм, творячи образ туги, аж доки не згадав слів учителя-ментата про «емоційні запої».

«Різницю між сентиментом і сентименталізмом, чуттям і чуттєвістю легко розгледіти. Якщо ти збочуєш зі швидкісної дороги, щоб не вбити чиєсь улюблене звіря, це сентимент. Якщо ж, об’їжджаючи звіря, ти вбиваєш пішоходів, це сентименталізм».

Вона взяла його долоню і притисла до своїх вуст.

— Слова плюс тіло — це більше, ніж кожне з них окремо, — прошепотів він.

Його слова знову викликали в неї жах, але тепер вона по­мстилася, зрозумівши, що слова — це знаряддя. Цей досвід переповнював її задоволенням, охотою сміятися з себе самої.

А коли прогнала цей жах, їй спало на думку: вона ніколи не бачила, щоб Всечесна Матрона сміялася з себе самої.

Тримаючи Дункана за руку, вона дивилася на нього згори вниз. Ментат кліпав очима. Він розумів, що вона тільки-но пережила? Звільнення! Більше не йшлося про те, як її через минуле ув’язнили й загнали в канали, яких годі уникнути. Уперше, відколи прийняла можливість стати Превелебною Матір’ю, збагнула, що це може означати. Відчула благоговіння і шок.

«Немає нічого важливішого за Сестринство?»

Вони говорили про клятву, про щось більш таємниче, ніж слова Прокторки під час ініціації аколітки.

«Моя клятва Всечесним Матронам — лише слова. Клятва Бене Ґессерит не може бути чимось більшим».

Мурбелла згадала, як Беллонда бурмотіла, що дипломатів відбирають залежно від вміння брехати. «Хочеш стати черговим дипломатом, Мурбелло?»