Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 69)

Де ці жінки зустрічаються в кеглі, щоб відчути Божу Присутність? Якби вони справді говорили Мовою Бога, то вже знали б те, чого вимагають від нього у цих грубих переговорах.

Коли вони піднімалися останнім схилом, що вів до бруку Централі, Скителі покликав Бога на поміч. «До чого дійшов Бене Тлейлакс? Чому Ти наклав на нас це випробування? Ми — останні вірні Шаріату, а я, останній Пан мого народу, мушу шукати відповіді в Тебе, Боже, коли Ти більше не можеш розмовляти зі мною в кеглі».

Таким же бездоганним ісламіятом, як і досі, Одраде промовила:

— Вас зрадили власні люди, ті, кого ви послали в Розсіяння. Не маєш більше братів-маліків, лише сестер.

«То де ж ваш покій сагра, повіндська ошуканко? Де підземна безвіконна кімната, куди можуть увійти тільки брати?»

— Це для мене щось нове, — сказав він. — Сестри-маліки? Ці два слова завжди заперечували одне одного. Сестри не можуть бути маліками.

— Вафф, твій покійний Махаї та Абдл, мав із цим клопоти. І довів ваш народ майже до повної загибелі.

— Майже? Знаєш когось, хто вижив? — Він не міг стримати хвилювання в голосі.

— Жодного Пана… але ми чули про кількох домелів. Усі вони в руках Всечесних Матрон.

Одраде зупинилася там, де за кілька кроків від них ріг будинку затулив їм вид на призахідне сонце. Тією ж таємною мовою тлейлаксу вона сказала:

— Сонце — не Бог.

«Поклик Махаї при сході та заході сонця!»

Входячи слідом за нею до аркоподібного пасажу між двома приземкуватими будівлями, Скителі відчув, що його віра хитається. Її слова були належними, та лише Махаї й Абдли мали право їх промовляти. У притьмареному переході, під звуки кроків охорони позаду, Одраде геть його збентежила, кажучи:

— Чого ти не промовив належних слів? Хіба ж ти не останній Пан? Хіба це не робить тебе Махаї та Абдлом?

— Мене не обирали для цього брати-маліки. — Навіть для його власних вух це звучало непереконливо.

Одраде викликала ліфт і зупинилася біля вильоту труби. Між деталями Інших Пам’ятей вона розшукала кегл і його право на гуфран — слова, які шепотіли вночі коханці давно мертвих жінок. «А тоді ми…» «І коли ми промовляємо ці священні слова…» Гуфран! Виправдання та повторне прийняття того, хто зважився вийти між повінд і повернувся, вимолюючи прощення за контакт із чужинськими гріхами, яких годі й уявити. «Машейхи зустрілися в кеглі та відчули присутність свого Бога!»

Виліт труби відкрився. Одраде кивнула Скителі та двом охоронницям, пропускаючи їх уперед. Коли він проходив, вона подумала: «Невдовзі щось мусить статися. Не можемо тягти цю маленьку гру до того кінця, якого він прагне».

Тамелейн стояла біля еркерного вікна спиною до дверей, крізь які Одраде та Скителі ввійшли до кабінету. Промені призахідного сонця різко падали на дахи. Блиск зник, залишивши по собі відчуття контрасту: через це останнє сяйво на обрії ніч здавалася темнішою.

У туманній напівтемряві Одраде помахом руки відіслала охоронниць. Помітила їх невдоволення. Беллонда, вочевидь, наказала їм залишатися, але вони не опиралися наказу Матері Настоятельки. Вона вказала на слідокрісло навпроти себе й почекала, доки Скителі сяде. Перш ніж сісти в крісло, він підозріло глянув на Тамелейн, але приховав це за словами:

— Чому немає світла?

— Це відпочинкова інтерлюдія, — сказала вона. «І я знаю, що темрява тебе тривожить».

Якусь мить вона стояла за столом, розпізнаючи у напівтемряві яскраві латки, блиск артефактів довкола, що мали налаштовувати атмосферу під її смак: погруддя давно мертвої Ченоа в ніші біля вікна, на стіні праворуч від неї ідилічний пейзаж часів перших людських подорожей у космос, стос аркушів рідуліанського кристалічного паперу на столі, срібне відображення її світлопису, що зосереджував слабке освітлення з вікон.

«Його вже достатньо потримали на вогні».

Одраде торкнулася пластини на своїй консолі. Ожили світлокулі, стратегічно розміщені на стінах та під стелею. На цей сигнал обернулася Тамелейн, навмисне шелеснувши одежею. Стала за два кроки від Скителі — істинний образ зловісної містерії Бене Ґессерит.

Від руху Тамелейн Скителі злегка здригнувся, але зараз сидів тихо. Слідокрісло було для нього трохи завеликим, він виглядав там майже по-дитячому. Одраде заговорила:

— Сестри, які тебе врятували, казали, що ти командував не-кораблем на Перехресті, готуючись до першого стрибка крізь Простороскладку, коли атакували Всечесні Матрони. Вони казали, що ти підлітав до вашого корабля в одномісному скейтері і розвернувся буквально за мить до вибухів. Ти розпізнав нападників?

— Так. — З нехіттю в голосі.

— Ти знав, що за твоєю траєкторією вони можуть розшукати не-корабель. Отже, втік, залишивши братів на погибель.

Він відповів з крайньою гіркотою трагічного свідка:

— До цього, покидаючи Тлейлакс, ми бачили початок атаки. Наші вибухи, які мали знищити все цінне для напасників, потім усеспалення космічним вогнем. Тоді ми теж утекли.

— Але не відразу на Перехрестя.

— Усюди, де ми шукали притулку, вони вже нас випере­джали. Їм дістався попіл, а мені — наші таємниці. — «Слід їй нагадати, що я й досі маю дещо цінне для переговорів». Він постукав собі пальцем по голові.

— Ви шукали на Перехресті притулку в Гільдії чи ДАПТ, — сказала вона. — Яке щастя, що наш шпигунський корабель був поблизу і встиг вихопити тебе, перш ніж вороги змогли відреагувати.

— Сестро… — Яке тяжке це слово! — Якщо ти справді моя сестра у кеглі, чому не забезпечиш мене слугами-лицеплясами?

— Нас досі розділяє надто багато таємниць, Скителі. Чому, наприклад, ти покидав Бандалонг, коли з’явилися напасники?

Бандалонг!

Згадка про велике тлейлаксанське місто стисла йому груди, здалося, він відчув пульс нуль-ентропійної капсули. Наче вона прагнула вивільнити свій коштовний вміст. «Утрачений Бандалонг. Ніколи більше не побачити міста під сердоліковим небом, ніколи не відчути присутності братів, терплячих домелів і…»

— Тобі недобре? — спитала Одраде.

— Я хворий через те, що втратив! — Почув шелест тканини позаду, відчув близькість Тамелейн. Як пригнічує це місце. — Чому вона стоїть за мною?

— Я служниця моїх Сестер, а вона тут, щоб стежити за нами обома.

— Ви взяли мої клітини, чи не так? Вирощуєте у своїх контейнерах Скителі на заміну!

— Звісно, що так. Ти ж не думаєш, що Сестри дозволили б останньому Панові тлейлаксу знайти тут свій кінець?

— Жоден гхола не зробить нічого, чого не зробив би я. — «І в нього не буде нуль-ентропійної трубочки!»

— Ми знаємо. — «Та чого ми не знаємо?»

— Так не ведуть переговори, — поскаржився він.

— Ти неправильно мене оцінюєш, Скителі. Ми знаємо, коли ти брешеш і коли щось приховуєш. Маємо чуття, недоступні іншим.

Це правда! Могли це визначити за запахами його тіла, за дрібними мускульними рухами, виразами обличчя, які він не міг придушити.

«Сестри? Ці створіння — повінди! Геть усі!»

— Ти був у лашкарі, — підштовхнула його Одраде.

Лашкар! Як хотів би він прийти сюди з лашкаром. Воїни-лицепляси, помічники-домели, вимели б дочиста це огидне зло! Проте він не посмів брехати. Та, що стояла за ним, імовірно була Правдомовицею. Досвід численних життів підказував йому, що Правдомовиці Бене Ґессерит були найкращими.

— Я командував силами хассадарів. Ми шукали зграї Футарів, щоб використати їх для захисту.

Зграї? Тлейлаксу знали про Футарів дещо таке, про що не знало Сестринство?

— Ви були готові до насилля. Може, Всечесні Матрони довідалися про вашу місію і тому відвернули її? Мені це здається ймовірним.

— Чому ти називаєш їх Всечесними Матронами? — Його голос майже перейшов у писк.

— Бо так вони самі себе називають. — «А зараз вкрай спокійно. Хай він потушкується у власних помилках».

«Її правда! Ми стали жертвами зради! — Гірка думка. Він раз у раз до неї повертався. Міркуючи, як слід відповісти. — Дрібна відвертість? Із цими жінками дрібної відвертості не вийде».

Його груди здригнулися від зітхання. Нуль-ентропійна капсула та її вміст. Його найбільший клопіт. Усе, що завгодно, тільки б здобути доступ до власних аксолотлевих контейнерів.

— Потомки людей, яких ми послали у Розсіяння, повернулися з полоненими Футарами. Гібрид людини й кота, як ви, безсумнівно, знаєте. Але вони не відтворювалися у наших контейнерах. — «Ці зрадники привезли нам лише двох! Ми мали б здогадатися».

— Вони привезли вам небагато Футарів, чи не так? Ви мали б здогадатися, що це приманка.

«Бачиш? Ось що вони роблять з дрібною відвертістю!»

— Чому Футари не полюють на Всечесних Матрон і не вбивають їх на Гамму? — Це було питання Дункана, і воно заслуговувало відповіді.

— Нам казали, що їм не віддано наказів. Вони не вбивають без наказів. — «Вона це знає. Вона мене випробовує».

— Лицепляси теж убивають за наказом, — сказала вона. — Навіть тебе убили б, якби ти наказав. Хіба ні?

— Такий наказ тримаємо в резерві, на крайній випадок. Щоб наші таємниці не потрапили до ворожих рук.

— Тому ти хочеш мати власних лицеплясів? Вважаєш нас ворогами?