Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 52)
Він хотів відвернутися, та її очі втримали його.
— Справді, Дункане. Я це відчуваю. У певному сенсі це як вагітність. Наближається момент, коли переривання вагітності стає надто небезпечним. Мусиш крізь це пройти.
— Ми ж кохаємо одне одного! — Змусив свої думки перейти від однієї небезпеки до іншої.
— А вони забороняють.
Він глянув на комунікатори.
— Сторожові пси стежать за нами, а в них є ікла.
— Я знаю. Я саме зараз із ними розмовляю. Моя любов до тебе — це не вада. Вада — це їхній холод. Вони як Всечесні Матрони!
Йому закортіло вигукнути це, але слухачі по той бік комунікаторів почули б більше, ніж він би сказав. Мурбелла мала рацію. Небезпечно було думати, що можна обманути Превелебних Матерів.
Вона глянула на нього — її очі немов затуляв серпанок.
— Як дивно ти щойно виглядала. — Він розпізнав Превелебну Матір, якою могла стати Мурбелла.
Час від часу її змушували відволікатися думки про незвичайність його спогадів. Вона припускала, що попередні втілення уподібнюють його до Превелебної Матері.
— Я так багато разів помирав.
— Ти це пам’ятаєш? — Щоразу те саме питання.
Він труснув головою, не зважуючись сказати щось таке, що могли б витлумачити сторожові пси.
Притупилися через повторення. Інколи він навіть не завдавав собі клопоту скинути це все в таємне звалище даних. Ні… там зберігалися унікальні зіткнення з іншими людьми, довга низка розпізнавань.
Шіана запевняла, що саме цього вона хоче від нього. «Інтимні дрібнички повсякдення. Цього прагнуть усі митці».
Шіана не знала, чого просить. Усі ці живі зіткнення створили нові сенси. Схеми всередині схем. Дрібнички набули гостроти, якою він розпачливо не хотів ділитися ні з ким… навіть із Мурбеллою.
Безліч буденних речей. Знайомий голос каже: «Я просто хочу задерти ноги і завалитися на ніч. Не кажи мені рухатися».
Усі вони стали його часткою. Були пов’язані з його характером. Життя нерозривно їх зцементувало, і він нікому не міг цього пояснити.
Мурбелла говорила, не дивлячись на нього.
— У твоїх життях було багато жінок.
— Я ніколи їх не лічив.
— Ти кохав їх?
— Вони мертві, Мурбелло. Можу лише поклястися, що в моєму минулому немає ревнивих духів.
Мурбелла погасила світлокулю. Він заплющив очі й відчув наближення темряви, а вона тим часом прослизнула в його обійми. Він міцно її тримав, знаючи, що вона цього потребує, але його думки котилися з власної волі.
Давній спогад воскресив слова вчителя-ментата:
Він не відчував радості.
Усі його серійні життя тривали в ньому всупереч ментатським настановам. Кожну мить свого всесвіту ментат має зустрічати з відчуттям свіжості. Нічого старого, нічого нового, нічого налиплого з давнини, нічого справді відомого. Ти — невід, існуєш лише для того, щоб перевірити улов.
Таким був ментатський погляд. Але тлейлаксу не могли використати всі клітини гхол Айдаго, щоб відтворити його. У серійній колекції його клітин мусили існувати прогалини. Він розпізнав багато таких прогалин.
Він був неводом, мережею, сплетеною поза Часом.
Він знав, що має більшість шматочків мозаїки, та вони й далі не складалися разом у цей —
***
Найкраще мистецтво нездоланним чином наслідує життя. Якщо наслідує сон, це мусить бути сон життя. Інакше немає місця, де ми могли б з’єднатися. Наші втички не пасують до розеток.
Їдучи раннім пополудням на південь до пустелі, Одраде виявила, що від часу її попередньої інспекції три місяці тому околиця навкруги тривожно змінилася. Вона відчула, що вибір наземного транспорту був виправданим. Краєвиди, обрамлені товстим пласом, що захищав її від куряви, видавали більше подробиць, ніж це було можливим на іншому рівні.
Її найближча групка розмістилася у відносно легкому автомобілі — лише п’ятнадцять пасажирів і водій. Силові підвіски й хитромудрий реактивний двигун там, де не діяв аеродинамічний ефект. Швидкість — триста кілометрів на годину по рівній дорозі. Супровід Одраде (надто численний через надмірну старанність Тамелейн) їхав автобусом, що заодно перевозив змінний одяг, їжу та напої для зупинок у дорозі.
Стреггі, що сиділа позаду Одраде і водія, сказала:
— Не могли б ми влаштувати тут дощик, Мати Настоятелько?
Губи Одраде стиснулися. Мовчання було найкращою відповіддю.
Вони вирушили пізно. Усі зібралися на відправному майданчику і були готові виїжджати, аж раптом останньої миті надійшла звістка від Беллонди. Ще одне повідомлення про катастрофу, яке вимагало особистої уваги Матері Настоятельки!
Це був один із тих моментів, коли Одраде відчувала, що єдина можлива для неї роль — виклад офіційної інтерпретації. Підійти до краю сцени й виголосити всім, що означає ця звістка: «Сестри, сьогодні ми довідалися, що Всечесні Матрони зруйнували ще чотири наші планети. Нас стало значно менше».
Одраде відчула, що під нею розверзлася прірва.
Беллонда дістала розпорядження зберігати ці погані новини до більш відповідної миті.
Одраде виглянула крізь вікно, біля якого сиділа. Яка мить може бути відповідною для таких новин?
Вони їхали на південь трохи довше трьох годин, а вигладжена пальником, наче скло, дорога перед ним була мов зелена ріка. Цей коридор вів їх крізь зарослі корковими дубами пагорби, що тяглися аж до зубчастого гірського хребта на обрії. Дубам, схожим на низьких і кремезних гномів, дозволено було рости не так впорядковано, як садам. Їхні ряди меандрами звивалися по узбіччях. Початково плантацію розбили на тодішніх контурах, напівтерасах, тепер закритих високою коричневою травою.
— Там ми вирощуємо трюфелі, — сказала Одраде.
Стреггі мала більше поганих новин.
— Мені сказали, що з трюфелями проблема, Мати Настоятелько. Бракує дощу.
Вона озирнулася на своїх помічників. Три ряди, по четверо в кожному ряду. Спеціалісти, що мають поширити її спостережні можливості та виконувати накази. І глянь на той автобус, що їде за ними слідом! Один із найбільших транспортників такого типу в Капітулі. Щонайменше триста метрів завдовжки! Набитий людьми! Під ним і довкола нього вирувала курява.
За наказом Одраде Тамелейн їхала позаду. Усі знали, що Мати Настоятелька може відсипати перцю, коли розійдеться. Там взяла з собою надто багато людей, але Одраде дізналася про це, коли вже було запізно щось міняти.