Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 54)

— Мені добре відгукувалися про тебе, Цімпей, — сказала Одраде. — Ти можеш обійтися без нашого втручання. Я аж ніяк не хочу навантажувати тебе клопотами про свій супровід, надмірно численний. — Це останнє так голосно, що всі напевне почули.

— Де ви зупинитесь на ніч, Мати Настоятелько?

— В Елдіо.

— Деякий час я там не була, але чула, що море значно зменшилося.

— Повітряні спостереження підтверджують те, що ти чула. Немає потреби попереджати їх, Цімпей. Уже знають. Ми мусили підготувати їх до такого нашестя.

Розпорядниця садів Фалі зробила маленький крок уперед.

— Мати Настоятелько, якби тільки ми могли…

— Скажи своїм садівникам, Фалі, що у них є вибір. Можуть нарікати й чекати тут, доки з’являться Всечесні Матрони й захоплять їх у рабство, або ж можуть наважитися й вирушити в Розсіяння.

Одраде повернулася до автомобіля і сиділа там, заплющивши очі, доки не відчула, що дверцята зачинилися, а вони вже добре від’їхали. Тоді розплющила очі. Вони виїхали з Пондерілла й перейшли на гладеньку дорогу крізь гладеньке садове кільце. Позаду Одраде панувала напружена тиша. Сестри глибоко задумалися, обмірковуючи недавню поведінку Матері Настоятельки. Ця зустріч нікому не принесла задоволення. Аколіткам, природно, передався цей настрій. Стреггі здавалася похмурою.

Ця погода вимагала уваги. Скарги неможливо було втихомирити словами. Причина була загальновідомою, але зміни зосталися центральною точкою. Видимою. Не можна було нарікати на Матір Настоятельку (без поважної причини!), та можна було ремствувати на погоду.

«Навіщо сьогодні влаштували такий холод? Чому сьогодні, коли я мушу вийти з дому? Коли ми вирушали, було тепло, та гляньте, що тепер. А я не маю належного вбрання!»

Стреггі хотіла порозмовляти. «Що ж, для цього я її й взяла». Та вона зробилася майже балакучою, відколи вимушена близькість зменшила її трепет перед Матір’ю Настоятелькою.

— Мати Настоятелько, я шукала у своїх підручниках пояснення…

— Стережись підручників! — Скільки разів за життя вона чула чи промовляла ці слова? — Підручники творять звички.

Стреггі часто чула повчання про звички. Бене Ґессерит їх мали — речі, збережені в народній мудрості як «Типове для відьом». Але схеми, які дозволяли іншим передбачити їхню поведінку, слід було ретельно виполоти.

— То навіщо ж нам підручники, Мати Настоятелько?

— Головним чином для того, щоб їх спростовувати. Кодекс призначений для новачків та інших тих, хто починає навчання.

— А історія?

— Ніколи не забувай про банальність записаних історій. Ставши Превелебною Матір’ю, щомиті вивчатимеш історію заново.

— Історія — це порожня чашка. — Дуже горда з афоризму, який запам’ятала.

Одраде ледь усміхнулася.

«Стреггі — справжня коштовність».

Ця думка була пересторогою. Деякі коштовні камені можна було розпізнати за їхніми ґанджами. За включеннями, що порушують їхню чистоту. Експерти картографують ці включення. Це як таємний відбиток пальця. Так само й з людьми. Часто їх розпізнають за дефектами. Блискуча поверхня дає обмаль інформації. Для доброї ідентифікації слід заглянути всередину й розгледіти включення. Саме в них найвища цінність особистості. Що вийшло б із ван Гога без його включень?

— Стреггі, це коментарі спостережливих циніків. Речі, які вони кажуть про історію, мають бути твоїми провідниками перед Агонією. Пізніше станеш сама собі циніком і відкриєш власні цінності. Тим часом історія відкриває дати і розповідає те, що сталося. Превелебні Матері шукають те щось, вивчаючи при цьому упередження істориків.

— І це все? — Глибоко ображена. «Навіщо вони марнують на це мій час?»

— Багато історичних праць є значною мірою безвартісними, оскільки вони упереджені, написані, щоб удовольнити певну владну групу. Почекай, моя люба, доки твої очі розплющаться. Ми — найкращі історики. Ми там були.

— І моя думка щоденно змінюватиметься? — Дуже інтро­спективно. Дівчина зазирає всередину себе.

— Це урок, про який нагадав нам башар. Лекція, що має зоставатися живою в нашій свідомості. Минуле необхідно тлумачити через сучасне.

— Я не певна, що мене це втішило б, Мати Настоятелько. Так багато моральних рішень.

Ах, ця коштовність заглянула в саму суть і висловила думку як істинна бене-ґессеритка. Поміж включень Стреггі були блискучі грані.

Одраде краєм ока глянула на замислену аколітку. Сестринство давним-давно вирішило, що кожна Сестра мусить ухвалювати власні моральні рішення. «Ніколи не йди за лідером, не ставлячи йому своїх питань». Тому моральне кондиціонування юних мало такий високий пріоритет.

«Ось чому нам подобається, коли майбутні Сестри приходять до нас такими юними. Можливо, саме тому в душу Шіани вкралася моральна вада. Ми здобули її надто пізно. Про що вони з Дунканом таємно розмовляють мовою рук?»

— Моральні рішення завжди легко розпізнати, — сказала Одраде. — Вони там, де ти відкидаєш власні інтереси.

Стреггі глянула на Одраде з благоговійним острахом.

— Якої відваги це мусить вимагати!

— Не відваги! І навіть не відчаю. Те, що ми робимо, природно — у найосновоположнішому сенсі. Робимо, бо немає іншого вибору.

— Інколи ви змушуєте мене почуватися такою невігласкою, Мати Настоятелько.

— Чудово! Це початок мудрості. Є багато різновидів невігластва, Стреггі. Найгірший із них — іти за своїми бажаннями, не вивчаючи їх. Часом ми робимо це несвідомо. Вигостри свою чутливість. Будь свідомою того, що робиш підсвідомо. Завжди питай: «Що я хотіла здобути, коли робила це?»

Вони проїхали верхівку останнього узгір’я перед Елдіо, й Одраде на мить поринула у думки.

— Там море, — пробурмотів хтось позаду.

— Зупинися тут, — наказала Одраде, коли вони наблизилися до широкого з’їзду на повороті з видом на море. Клербі знав це місце і був до нього готовий. Одраде часто просила його зупинитися тут. Він пригальмував там, де вона хотіла. Автомобіль заскрипів, уповільнюючись. Вони почули, як ззаду під’їжджає автобус. Гучний голос крикнув супутникам:

— Гляньте на це!

Елдіо розкинулося внизу, ліворуч від Одраде: легкі й елегантні будинки, деякі підняті над землею на тонких трубах, під ними і між ними провівав вітер. Місцевість далеко на південь і вниз від вершин Централі, тож значно тепліша. На рогах будинків обертали лопатями вітрячки з вертикальною віссю, на цій відстані вони здавалися іграшковими. Постачали селище енергією. Одраде показала їх Стреггі.

— Ми розглядаємо їх як можливість звільнитися від засилля складних технологій, контрольованих іншими.

Кажучи це, Одраде перевела погляд праворуч. Море! Страхітливо зменшені рештки колись величного простору. Дитя моря ненавиділо те, що бачило.

Над морем здіймалися теплі випари. Притьмарений фіолет сухих узгір’їв рисував розмиту лінію обрію по той бік води. Одраде побачила, що Погодна служба ввела вітер, щоб розпорошити насичене вологою повітря. Результатом була збурена піна хвиль, які билися об гальку під цим оглядовим майданчиком.

Одраде згадала, що тут була низка рибальських селищ. Тепер, коли море так відступило, селища опинилися далеко від нього, на схилах пагорбів. Колись ці селища були барвистою ноткою узбережжя. Більшу частину їхнього населення поглинуло нове Розсіяння. Ті, що зосталися, проклали вузькоколійку, щоб доставляти свої човни до води і від неї.

Вона схвалювала і вболівала за це. Енергозбереження. Уся ця ситуація зненацька здалася їй такою похмурою — наче одна з геріатричних установ Старої Імперії, де люди доживали віку, чекаючи смерті.

Скільки часу промине, доки помре це місце?

— Море таке мале! — Це був голос із задньої частини автомобіля. Одраде пізнала його. Працівниця Архівів. Одна з клятих шпигунок Белл.

Схилившись уперед, Одраде ляснула Клербі по плечі.

— Завези нас на ближній берег, до тієї бухточки, що просто під нами. Я хочу поплавати в нашому морі, Клербі, доки воно ще існує.

Стреггі та дві інші аколітки приєдналися до неї в теплих водах бухточки. Інші проходжувалися берегом чи спостерігали за цією дивною сценою з автомобіля й автобуса.

Мати Настоятелька голою плаває в морі!

Одраде відчула довкола себе життєдайну воду. Плавання було необхідним, бо невдовзі їй доведеться ухвалювати командні рішення.

Яку частку цього останнього великого моря вони можуть дозволити собі утримувати в ці прикінцеві дні помірного життя? Пустеля наближалася — цілковита пустеля, аби дорівнятися тій, що була на втраченій Дюні. «Якщо ворог із сокирою дасть нам час». Загроза була дуже близькою, а прірва — глибокою. «Прокляття цьому дикому таланту! Чому я мушу це знати?»

Дитя моря й погойдування хвиль повільно повернули їй рівновагу. Ця водойма була серйозним ускладненням — куди важливішим, ніж порозкидувані там і сям дрібні моря та озера. Волога здіймалася звідси в значних кількостях. Погодній службі потрібно багато енергії, щоб усувати небажані відхилення у ледве контрольованому керуванні кліматом. Але це море досі живило Капітулу. Було комунікаційним і транс­портним шляхом. Морські перевезення були найдешевшими. В її рішенні кошти енергії мусили бути збалансовані з іншими елементами. Та море має зникнути. Це точно. Усе населення постане перед лицем нових переміщень.

Втрутилися спогади Дитяти моря. Ностальгічні. Вони блокували шляхи слушних рішень. «Як швидко має зникнути море?» Ось питання. Усі неуникні переміщення та переселення чекали цього рішення.