Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 51)

— Вони там робили й далі роблять речі, яких ми не можемо й уявити. Дикі речі! Вибухове наростання популяції Розсіяння гарантує це.

З-за спини Одраде до кімнати зайшла Мурбелла — босоніж, закутана у м’яку білу нічну одежу. Волосся вогке після душу. Ось куди вона виходила.

— Мати Настоятелько? — голос Мурбелли був сонним.

Одраде заговорила через плече, не повністю обернувшись:

— Всечесні Матрони думають, що можуть передбачити й тримати під контролем будь-яку дикість. Які нісенітниці. Вони не можуть тримати під контролем навіть власну дикість.

Мурбелла підійшла до узніжжя ліжка й питально глянула на Айдаго.

— Схоже, я ввійшла посеред розмови.

— Рівновага — ось ключ, — сказала Одраде.

Айдаго зосередив увагу на Матері Настоятельці.

— Люди вміють утримувати рівновагу на дивних поверхнях, — вела далі Одраде. — Навіть на таких, які годі й передбачити. Це зветься «налаштовуванням». Таке знають великі музиканти. Серфінгісти, яких я дитиною бачила на Гамму, теж це знали. Деякі хвилі можуть тебе скинути, але ти до цього готовий. Знову здіймаєшся і знову мчиш.

Без всякої причини, яку він міг би збагнути, Айдаго подумав про ще одну річ, сказану Одраде: «У нас немає складів на горищі. Ми все використовуємо наново. Рециклінг».

«Рециклінг. Цикл. Циркуль. Коло. Шматочки кола. Шматочки мозаїки».

Він полював навмання і знав краще. Не в ментатському стилі. Хоча Рециклінг — Інша Пам’ять була тоді не складом на горищі, а тим, що вони вважали рециклінгом. Це означало, що вони використовували своє минуле тільки для того, щоб його змінити й відновити.

Налаштування.

Дивна алюзія для когось, хто твердить, наче уникає музики.

Згадуючи це, він відчув ментальну мозаїку. Вона перетворилася на плутанину. Ніщо нікуди не пасувало. Навмання зібрані шматки, які, ймовірно, взагалі не складалися разом.

Але ж складалися!

Голос Матері Настоятельки далі звучав у його пам’яті. Тож було ще щось.

— Люди, які це знають, влучають у саму суть, — казала Одраде. — Ось їхня засторога: не можна думати про те, що робиш. Це прямий шлях до поразки. Просто роби!

«Не думай. Просто роби». Він відчував безвладдя. Її слова відкинули його назад, до ресурсів, відмінних від ментатського вишколу.

«Хитрощі Бене Ґессерит!» Вона зробила це навмисне, знаючи наслідки. Де поділося те почуття, яке — він це відчував — інколи від неї променіло? Чи могла вона дбати про благо того, до кого так ставилася?

Коли Одраде їх покинула (він ледве помітив її відхід), Мурбелла сіла на ліжку й розгладила нічну одежу на колінах.

«Люди вміють утримувати рівновагу на дивних поверхнях». Рух у його розумі: шматочки мозаїки, які намагаються знайти взаємозв’язок.

Він відчув новий сплеск у Всесвіті. Ті двоє дивних людей у його видиві? Були частиною цього. Він знав це, хоча не міг сказати звідки. Що твердили Бене Ґессерит? «Ми змінюємо старі взірці та старі вірування».

— Глянь на мене! — сказала Мурбелла.

Голос? Не зовсім, але тепер він був певний, що вона це спробувала. А не казала ж, що вони навчають її цього відьомства.

Він побачив чужий вираз у її зелених очах. Це підказало йому, що вона думає про своїх колишніх спільниць.

— Ніколи не намагайся перехитрити Бене Ґессерит, Дункане.

«Каже це в комунікатори?»

Він не мав у цьому певності. В її очах з’явився розум, що останнім часом справляв на нього неабияке враження. Він відчував, як цей розум у ній наростає, наче її вчительки вдмухують його, як у надувну кулю. Мурбеллин інтелект розширився так само, як її живіт, де росло нове життя.

Голос! Що вони з нею зробили?

Дурне питання. Він знав, що вони роблять. Забирають її в нього, роблячи з неї Сестру. «Більше не будеш моєю коханою, чарівна моя Мурбелло». Будеш Превелебною Матір’ю, яка відсторонено прораховує все, що робить. Відьмою. Хто міг би кохати відьму.

«Я міг би. І кохатиму завжди».

— Вони хапають тебе, підступивши з твоєї сліпої зони, щоб використати у власних цілях, — сказав він.

Бачив, як вона сприймає його слова. Отямилася в пастці, коли все вже сталося. Бене Ґессерит такі спритні, бодай би їх! Заманили її у пастку, показавши дрібні проблиски речей, так само магнетичних, як сила, що зв’язала її з ним. Усвідомлення цього могло тільки розлютити Всечесну Матрону.

«Ми ловимо інших! Інші не ловлять нас!»

Але Бене Ґессерит це зробили. Вони були в іншій категорії. Майже Сестри. Навіщо це заперечувати? А вона прагнула здобути їхні вміння. Хотіла закінчити цей випробувальний термін і перейти до повного навчання, яке відчувала за стінами корабля. Невже не знала, чому її досі випробовують?

«Знають, що вона далі змагається в їхній пастці».

Мурбелла вислизнула з нічної одежі і вклалася в ліжко поруч із ним. Не торкаючись. Але підтримуючи почуття близькості між їхніми тілами.

— Спершу вони хотіли, щоб я контролював для них Шіану, — сказав він.

— Як контролюєш мене?

— Я контролюю тебе?

— Інколи я думаю, Дункане, що ти комедіант.

— Якщо не зможу сміятися з себе, то я справді пропащий.

— Зі своїх претензій на гумор ти теж смієшся?

— З них перших. — Він обернувся до неї, взяв ліву грудь в долоню, відчуваючи, як твердішає сосок під його дотиком. — Знаєш, що мене ніколи не відлучали від грудей?

— Ніколи у всіх цих…

— Жодного разу.

— Я могла б здогадатися. — На її губах промайнула усмішка, і зненацька вони розреготалися, тулячись одне до одного, не в силах стриматися.

— Прокляття, прокляття, прокляття, — сказала нарешті Мурбелла.

— Кому прокляття? — спитав, коли пересміявся і вони насилу зуміли розділитися.

— Не кому, а чому. Прокляття долі!

— Не думаю, що доля цим переймається.

— Я кохаю тебе, а не повинна цього робити, якщо маю стати путящою Превелебною Матір’ю. Такою, як слід.

Він не терпів цих відступів, надто близьких до жалощів над собою. «Тоді жартуй!»

— Ти ніколи не будеш ніякою путящою. — Він розмасовував її розбухлий від вагітності живіт.

— Я вже путяща!

— Коли тебе творили, це слово пропустили.

Вона відштовхнула його руку, сіла і глянула на нього згори вниз.

— Превелебні Матері не повинні кохати.

— Я це знаю. — «Невже мій біль вийшов назовні?»

Вона була надто поглинута власними клопотами.

— Коли я дійду до Агонії прянощів…

— Моя любове! Мені не подобається думка про агонію, якось пов’язану з тобою.

— Як можна цього уникнути? Я вже почала спускатися зі схилу. Невдовзі мене прискорять. Тоді поїду дуже швидко.