Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 50)
— Вона пробувала це і зі мною.
— І що ти сказав?
—
Вона припіднялася, оперлася на лікоть і глянула на нього згори вниз.
— Що це за мова?
— Дуже стара. Колись Лето змусив мене її вивчити.
— Переклади. — Категоричний наказ. Її давнє «я» Всечесної Матрони.
— Я ненавиджу її і люблю. Мучуся[14].
— Ти справді мене ненавидиш? — Недовірливо.
— Я ненавиджу бути зв’язаним, як зараз, а не належати
— Ти покинув би мене, якби міг?
— Я хочу мати змогу ухвалювати рішення будь-якої миті. Хочу, щоб це було у моїй владі.
— Це гра, в якій не можна переставити один зі шматочків.
Ось воно! Її слова.
Згадуючи, Айдаго відчував не піднесення, а неначе його очі зненацька розплющилися після довгого сну.
Але в тій розмові було ще щось.
— Корабель — це наша власна спеціальна школа, — сказала Мурбелла.
Він міг лише погодитися. Сестринство посилило його ментатські здібності просіювати дані й виявляти те, що ще не минуло. Збагнув, куди це може привести, і відчув свинцевий тягар страху.
Переспрямовуєш свої реакції в те небезпечне річище, від якого застерігали кожного ментата. «Можеш там загубити себе».
Учням показували людей-овочів, «ментатів, які зазнали невдачі». Їх тримали при житті, щоб демонструвати небезпеку.
А все-таки як це спокусливо. У цьому річищі можеш відчути силу.
Він іще не переборов цього страху, як Мурбелла повернулася до нього на ліжку. Сексуальна напруга між ними ось-ось мала перетворитися на вибух.
Хтось із них іще щось сказав. Що? Він думав про обмеження логіки як про спосіб виявити мотиви Сестринства.
— Ти часто намагаєшся їх аналізувати? — спитала Мурбелла.
Мурашки йшли поза шкірою від того, як вона це робила. Відповідала на його невимовлені думки. А при цьому заперечувала, що читає їх. «Я просто читаю тебе, мій гхоло. Ти мій, знаєш це».
— І навпаки.
— Теж правда.
Майже жартівлива суперечка, але за цим приховувалося щось глибше й складніше.
У кожному аналізі людської психіки чаїлася пастка, і він це сказав.
— Думка, наче ти знаєш, чому поводишся так, а не інакше, дає тобі багато виправдань незвичайної поведінки.
Мурбеллин голос здавався задумливим.
— Припускаю, що ти можеш раціонально пояснити майже все, підставивши туди якусь травму.
— Раціонально пояснити такі речі, як спалення цілих планет?
— У цьому є різновид брутальної рішучості.
— Ментат не твій. — Його голосу бракує сили.
Мурбелла засміялася і знову опустилася на подушку.
— Знаєш, чого хочуть від нас Сестри, мій ментате?
— Хочуть наших дітей.
— Ох, значно більше. Хочуть, щоб ми добровільно стали учасниками їхньої мрії.
Та хто, крім Бене Ґессерит, знав цю мрію? Сестри були акторками, під час своїх виступів завжди стежили, щоб небагато дійсного виглянуло з-під маски. Справжня особистість приховувалася за стінами, відмірялася скупо й лише за потреби.
— Чого вона тримає цю стару картину? — спитала Мурбелла.
Айдаго відчув, як його шлунок стискається. Одраде принесла йому голографічний запис картини, яку тримала у своєму спальному покої.
— Ти питав, що пов’язує мене з людством? Ось воно. — Тицьнула голограму перед його затуманеними зі сну очима. Він сів і вдивлявся в картину, намагаючись збагнути. Що з нею не так? Голос Одраде звучав так схвильовано.
Віддала йому голограму та ввімкнула все світло, надавши формам кімнати суворості та різкості. Усе здавалося неясно механічним, як і слід очікувати на не-кораблі. Де це Мурбелла? Вони лягали спати разом.
Він зосередився на голограмі, що якимсь незбагненним чином його зачепила, поєднуючи з Одраде. Пов’язує її з людством? Голограма холодила йому долоні. Одраде забрала її в нього і, сперши об стіну, поставила на бічний столик. Він дивився, а вона тим часом знайшла крісло і сіла біля його узголів’я. Сіла? Щось змушувало її триматися поблизу нього!
— Її намалював безумець на Старій Террі, — сказала вона, наблизившись щокою до його щоки, і вони разом дивилися на копію картини. — Глянь на неї! Закрита в оболонці людська мить.
Він вдивлявся в голограму.
— Більшість сучасних художників сміялася б з того, як він це створив, — промовила Одраде.
— Людська істота як найкращий пристрій запису, — сказала Одраде. — Людська рука, людське око, людська суть у фокусі свідомості одної особи, що випробовувала межі.
— Ван Гог зробив це за допомогою найпростіших матеріалів і знарядь. — Її голос звучав наче напідпитку. — Пігменти, які розпізнав би мешканець печери! Намальовано на тканині, яку він міг би зіткати власноруч. Сам міг зробити пензлі з хутра і диких гілок.
Вона торкнулася поверхні голограми, її палець відкидав тінь на високі дерева.
— За нашими мірками, культурний рівень був примітивним, та бачиш, що він створив?
Айдаго відчував, що повинен щось сказати, але слова не приходили. Де це Мурбелла? Чому її немає?
Одраде відсахнулася, а її дальші слова закарбувалися в пам’яті:
— Ця картина каже, що не можна придушити дикість, унікальність, яка постає між людьми, хоч як би ми намагалися цього уникнути.
Айдаго відірвався від голограми й глянув на вуста Одраде, що промовляли ці слова.
— Вінсент розповів нам щось важливе про наших одноплемінників із Розсіяння.