Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 61)

— Хочеш сказати, що не поїдеш на Ракіс?

— Хочу сказати, що вирішу сам, коли знатиму, що я маю зробити. Я не найманий убивця.

— Думаєш, я ним є, Дункане?

— Думаю, що ти людина честі й гідний захоплення. Дозволь мені керуватися власними стандартами обов’язків і честі.

— Тобі дали ще один шанс на життя і…

— Але ти не мій батько, а Люцілла не моя мати. Імпринтерка? До чого вона має мене приготувати?

— Вона може й не знати цього, Дункане. Як і я, може знати лише частину проєкту. Знаючи, як діє Сестринство, у це можна повірити.

— Тож ви обоє просто повинні мене вишколити й доставити на Арракіс. Ось посилка, яку ви замовили!

— Цей світ дуже відрізняється від того, в якому ти народився, — промовив Теґ. — Як і за ваших часів, ми маємо Велику Конвенцію проти атомної зброї та псевдоатомного зіткнення лазеростріла зі щитом. Продовжуємо стверджувати, що атаки із засідки заборонені. Довкола порозкидувані шматки паперу, на яких проставлені наші імена, і ми…

— Але не-кораблі змінили підстави всіх цих трактатів, — перебив його Дункан. — Думаю, що у Твердині я достатньо добре вивчив історію. Скажи мені, башаре, навіщо син Пола замовляв у тлейлаксу моїх гхол — сотні мене! — впродовж усіх цих тисячоліть?

— Син Пола?

— Записи Твердині називають його Богом-Імператором. Ви називаєте його Тираном.

— Ох. Ми навряд чи знаємо, навіщо він це робив. Може, був самотнім, прагнув когось, хто б…

— Ви повернули мене, щоб я постав перед червом! — промовив Дункан.

«Справді тому?» — замислився Теґ. Він не раз обмірковував таку можливість, але це була тільки здогадка, не проєкція. Попри це, задум Тарази мусив приховувати щось більше. Теґ відчував це кожним нервом свого ментатського вишколу. Чи знала Люцілла? Теґ не плекав ілюзій, що зможе змусити до відвертості повну Превелебну Матір. Ні… йому доведеться тягти час, чекати, придивлятися і прислухатися. Так, очевидно, вирішив і Дункан — на свій лад. Це небезпечний курс, якщо він піде врозріз планам Люцілли!

Теґ хитнув головою.

— Я справді не знаю, Дункане.

— Але ти виконуєш накази.

— Бо я присягав Сестринству.

— Обмани, ошуканства — усе це порожні слова, якщо йдеться про виживання Сестринства, — процитував його Дункан.

— Так, я казав це, — погодився Теґ.

— Тепер я тобі вірю, бо ти це сказав, — промовив Дункан. — Та я не вірю Люціллі.

Теґ опустив підборіддя на груди. Небезпека… небезпека…

Куди повільніше, ніж колись, Теґ викинув зі своєї свідомості такі думки і пройшов процес ментатського очищення, концентруючись на тому, що вимагала від нього Тараза.

«Ти мій башар».

Якусь мить Дункан пильно вивчав башара. На обличчі старого помітні були зморшки втоми. Зненацька Дункан згадав старечий вік Теґа, замислився, чи немає у таких людей, як Теґ, спокуси вдатися до тлейлаксу і стати гхолами. Ймовірно, ні. Знають, що можуть стати тлейлаксанськими маріонетками.

Ця думка настільки заполонила Дунканову свідомість, змусивши його завмерти, що Теґ, здійнявши погляд, одразу це зауважив.

— Щось не так?

— Тлейлаксу щось зі мною зробили, щось таке, що ще не виявилося, — прохрипів Дункан.

— Саме цього ми й боялися! — Це озвалася Люцілла, що стояла у дверях позаду Теґа. Підійшла ближче, зупинилася за два кроки від Дункана. — Я чула. Ви обидва дали мені багато інформації.

Теґ швидко заговорив, сподіваючись так заспокоїти гнів, який відчував у ній.

— Сьогодні він опанував сім наборів реакцій.

— Він ударяє, як полум’я, — промовила Люцілла, — та пам’я­тай, що ми в Сестринстві пливемо, немов вода, і заповнюємо все. — Вона глянула на Теґа. — Чи ти не бачиш, що наш гхола вийшов за межі усталених наборів?

— Ані фіксованої позиції, ані усталеного набору, — сказав Дункан.

Теґ гостро глянув на Дункана, що стояв, здійнявши голову, відповідаючи на його погляд. Гладеньке чоло, ясні очі. Дункан напрочуд виріс за короткий час, відколи розбуджено його первісну пам’ять.

— Будь проклятий, Майлсе, — пробурмотіла Люцілла.

Але Теґову увагу повністю привернув Дункан. Усе юначе тіло, здавалося, струменіло новим різновидом життєвої енергії. Було в ньому те, чого не було раніше, — врівноваженість.

Дункан перевів погляд на Люціллу.

— Думаєш, що провалиш своє завдання?

— Звичайно, ні, — відповіла вона. — Ти й досі мужчина.

І подумала: «Так, у цьому юному тілі мусять пропливати гарячі соки, що спонукають до продовження роду. Справді, гормональні пальники неушкоджені та вразливі на збудження». Однак його постава в цю мить, те, як він на неї дивився, змусили її перевести свідомість на новий, енергозатратніший рівень.

— Що зробили з тобою тлейлаксу? — зажадала вона.

Дункан відповів із легковажністю, якої насправді не відчував.

— О Велика Імпринтерко, якби я знав, то сказав би тобі.

— Думаєш, ми в ігри граємо? — з натиском спитала вона.

— Я не знаю, у що ми граємо!

— Багато хто знає, що ми не втекли на Ракіс, як від нас сподівалися, — промовила Люцілла.

— А Гамму роїться від людей, які повернулися з Розсіяння, — сказав Теґ. — Їх достатньо, щоб перевірити всі можливості тут.

— Хто запідозрить існування загубленої не-кулі з Харконненівських часів? — спитав Дункан.

— Кожен, хто подумки зіставить Ракіс і Дар-ес-Балят, — відповів Теґ.

— Якщо вважаєш це грою, поміркуй про нагальність цієї гри, — промовила Люцілла. Обернулася на одній нозі, пильно глянула на Теґа. — А ти не послухався Тарази!

— Ти помиляєшся! Я зробив достеменно те, що вона мені наказала. Я її башар, і ти забуваєш, як добре вона мене знає.

Із різкістю, яка шокувала її та змусила замовкнути, у свідомості Люцілли закарбувалася витонченість Таразиних маневрів…

Ми пішаки!

Яку делікатність завжди виявляла Тараза, пересуваючи своїх пішаків. Люцілла не почувалася приниженою через усвідомлення того, що є пішаком. Це знання мали всі Превелебні Матері Сестринства завдяки народженню та вихованню. Навіть Теґ це знав. Не принижена, ні. Усе довкола неї стало більш значущим. Теґові слова викликали у неї благоговіння. Яким плитким був її дотеперішній погляд на сили, що оповили їх, зробивши своєю частиною. Наче досі бачила тільки поверхню збуреної ріки і лише час від часу зблиски підводних течій. Та зараз відчула потік і бентежне усвідомлення.

Пішаки — це витратні фігури.

***

Своєю вірою у сингулярність, у гранульовані абсолюти ви заперечуєте рух, навіть еволюційний рух! Дозволивши гранульованому Всесвіту утвердитися у вашій свідомості, стаєте сліпими на рух. Коли щось змінюється, ваш абсолютний Усесвіт зникає, перестає бути доступним вашим самообмеженим чуттям. Усесвіт виходить поза вашу досяжність.

Тараза притулила долоні до скронь, рівні пальці перед вухами, та стиснула їх. У просторі між долонями була втома, яку відчували навіть пучки пальців. Коротке здригання повік — і вона занурилася у релаксаційний транс. Долоні при голові були єдиними осередками тілесної свідомості.

Сто ударів серця.

Вона повторювала цю вправу регулярно, відколи вивчила її в дитинстві, — це було одне з перших її бене-ґессеритських умінь. Точно сто ударів серця. Після стількох років вправлянь її тіло могло відміряти їх автоматично, як підсвідомий метроном.

Коли Тараза розплющила очі, долічивши до ста, у голові прояснилося. Сподівалася, що зможе попрацювати ще не менш як дві години, перш ніж утома знову її здолає. Ці сто ударів серця додали до її життя кілька років діяльності.

А все ж цієї ночі думки про старий трюк змусили її пам’ять повернутися у давнину. Вона опинилася у своєму дитинстві, у спальні, де Сестра-прокторка походжала вночі, аби впевнитися, що всі сплять у своїх ліжках.

Сестра Барам, нічна прокторка.

Тараза багато років не згадувала цього імені. Сестра Барам була низькою і огрядною, вона не проходила випробувань і не стала Превелебною Матір’ю. Начебто й не було видимих перепон, але Сестри-медички та сукійські лікарі щось знайшли. Барам не допустили до Агонії прянощів. Вона не приховувала того, що знала про свій ґандж. Це відкрилося, коли вона була ще підлітком: періодичне нервове тремтіння, що виникало, тільки-но вона починала засинати. Симптом чогось глибшого, що змусило піддати її стерилізації. Через це тремтіння Барам не могла спати вночі. Логічно було використати її для нічного патрулювання.