Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 60)
Для Теґа було очевидним, що Дункан ухвалив рішення про своє місце в комбінаціях Тарази. Дункан не просто чекав свого часу. Тренував своє тіло, щоб сягнути вершини, яку вибрав сам, і зробив власне судження щодо Бене Ґессерит.
Дункан дав рушнику впасти і якусь мить придивлявся до нього.
— Дозволь мені самому вирішувати, чого ти можеш навчити мене, башаре.
Обернувся і, примруживши очі, глянув на Теґа, що сидів у клітці.
Теґ глибоко вдихнув. Почув слабкий запах озону, що струменів із цього незносимого Харконненівського обладнання, яке цокотіло собі, чекаючи у повній готовності повернення Дункана до дій. Та все перебивав гіркуватий запах поту гхоли.
Дункан чхнув.
Теґ принюхався, розпізнаючи всюдисущу куряву, підняту їхніми рухами. Інколи її легше було відчути на смак, ніж нюхом. Лужний смак. Над усім здіймався запах освіжувачів повітря і регенераторів кисню. У систему вбудовано аромат, виразно квітковий, але Теґ не міг розпізнати квітів. За місяць їхнього перебування тут куля набралася ще й людських запахів, що повільно додавалися до первісного набору — поту, кухні, повторно використовуваних відходів. Ці останні мали надокучливий запах, якого ніяк не вдавалося остаточно позбутися. Чомусь ці нагадування про їхню присутність здавалися Теґові дивно образливими. Він помічав, що принюхується і прислухається, чи не вторгнувся хтось чужий, шукає чогось ще, крім відлуння їхніх кроків і приглушеного металічного брязкання з кухні.
Його думки перебив голос Дункана.
— Ти дивна людина, башаре.
— Про що ти?
— Ця твоя надзвичайна схожість із Герцогом Лето. Таке ж обличчя. Він був трохи нижчим від тебе, але в усьому іншому…
Хитнув головою, думаючи про плани Бене Ґессерит, які приховуються за генетичними маркерами на обличчі Теґа: цей яструбиний вигляд, лінії зморщок і те внутрішнє, певність своєї моральної вищості.
Згідно із записами, які він бачив у Твердині (а Дункан був певний, що їх помістили там навмисно, щоб він їх знайшов), Теґова репутація була ледь не всесвітнім феноменом у всьому людському суспільстві цього віку. Під час битви під Марконом досить було ворогам довідатися, що Теґ особисто їм протистоїть, — і вони негайно ж запросили миру. Чи було це правдою?
Дункан глянув на Теґа у клітці консолі й поставив йому це питання.
— Репутація може бути чудовою зброєю, — промовив Теґ. — Часто запобігає надмірному кровопролиттю.
— А чого ти під Арбело пішов попереду своїх військ? — спитав Дункан.
Теґ здавався здивованим.
— Де ти про це дізнався?
— У Твердині. Ти міг загинути. Чому б це послужило?
Теґ нагадав собі, що в цій молодій плоті перед ним міститься незнана мудрість, яка, напевне, і спрямовує Дункана в пошуках інформації. Теґ здогадувався, що саме цей обшир невідомості робить Дункана особливо цінним для Сестринства.
— За попередні два дні під Арбело ми зазнали значних втрат, — сказав Теґ. — Я не зумів правильно оцінити страх і фанатизм ворогів.
— Але ризик…
— Те, що я йшов попереду, казало моїм людям: «Я ризикую разом із вами».
— Записи Твердині розповідають, що Арбело стало наслідком брудних підступів лицеплясів. Патрін казав мені, що ти наклав вето на пропозицію своїх радників, які умовляли тебе очистити планету, стерилізувати її та…
— Тебе там не було, Дункане.
— Я старався якомога більше довідатися. Тож ти, всупереч усім порадам, пощадив ворогів?
— Крім лицеплясів.
— А потім пройшов беззбройний крізь ворожий стрій ще до того, як вони склали зброю?
— Аби запевнити їх, що з ними не поводитимуться погано.
— Це було дуже небезпечно.
— Справді? Багато з них перейшло до нас, ставши учасниками останньої атаки на Кройнін, де ми розтрощили ворожі Сестринству сили.
Дункан пильно вдивлявся в Теґа. Цей старий башар не лише зовні нагадував Герцога Лето, а й мав таку саму Атрідівську харизму: навіть колишні вороги вважали його легендарною постаттю. Теґ казав, що походить від Ганіми з роду Атрідів, але за цим мусило стояти ще щось. Майстерний генетичний добір, проведений Бене Ґессерит, викликав благоговіння.
— А зараз повертаймося до вправ, — промовив Дункан.
— Не перестарайся.
— Ти забуваєш, башаре. Я пам’ятаю своє тіло так само молодим, як оце. Саме тут, на Ґ’єді Прайм.
— Гамму!
— Назву змінено, як і слід, але моє тіло досі пам’ятає оригінал. Тому мене й прислали сюди. Я це знаю.
Відновивши сили під час короткого перепочинку, Теґ увів до атаки новий елемент і зненацька послав палючий промінь просто в лівий бік Дункана.
Як легко Дункан відбив цю атаку!
Він використовував дивно перемішані варіанти п’яти наборів реакцій, здавалося, відповідь творилася ще до того, як у ній виникала потреба.
— Кожна атака — пірце, що пролітає над нескінченною дорогою, — промовив Дункан. У його голосі не було й натяку на важке зусилля. — Коли пірце наближається, його слід відвернути й усунути.
Кажучи це, він відбив чергову атаку та перейшов у контрнаступ.
Теґова ментатська логіка відстежувала рухи в місцях, які він вважав небезпечними.
Дункан змінив позицію, щоб відбити атаку, випереджаючи її. Робив власні кроки, замість того щоб відповідати на чужі. Теґ був змушений вдатися до своїх максимальних можливостей, тіньові сили палали й мерехтіли, пролітаючи з одного кінця зали в інший. Постать Дункана в рухомій клітці звивалася, ткала дивовижний узор, танцювала у просторі між ними. Жоден із Теґових мисливців-шукачів чи палючих променів не торкнувся рухливої фігури. Дункан був над ними, під ними. Здавалося, він геть не боявся справжнього болю, який могли заподіяти ці знаряддя.
Ось він знову збільшив швидкість атаки.
Спалах болю прошив ліву руку Теґа від долоні, що лежала на керівній консолі, аж по плече.
Різко скрикнувши, Дункан вимкнув устаткування.
— Вибач, башаре. Твоя оборона була чудовою, та, боюся, вік тебе підвів.
Дункан ще раз перетнув залу і став над Теґом.
— Трохи болю, щоб нагадати мені про той біль, який я тобі заподіяв, — промовив Теґ. Потер здерев’яніле плече.
— Винувать у цьому гарячу мить, — сказав Дункан. — Наразі ми вже досить зробили.
— Не зовсім, — заперечив Теґ. — Недостатньо зміцнювати лише м’язи.
При Теґових словах Дункан відчув, як його тіло охопив насторожений неспокій. Наче його торкнулося щось хаотичне, недовершене, щось таке, чого йому не вдалося пробудити.
— Що б ти ще зробив? — спитав Дункан. Його голос звучав хрипко.
— Тут важить твоє виживання, — відповів Теґ. — Це все має на меті зберегти тебе й перевезти на Ракіс.
— З причин Бене Ґессерит, а ти кажеш, що не знаєш їх.
— Я не знаю їх, Дункане.
— Але ж ти ментат!
— Ментати потребують даних для творення проєкцій.
— Думаєш, Люцілла знає?
— Я не маю певності, але дозволь ще раз застерегти тебе щодо неї. Їй наказано забрати тебе на Ракіс
— Мушу? — Дункан хитнув головою. — Хіба ж я не особистість, яка має право на власний вибір? Кого ти, думаєш, пробудив тут? Клятого лицепляса, спроможного лише виконувати накази?