Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 55)

— А що, по-твоєму, я роблю, бодай йому біс?

Дункан стиснув обидва кулаки і грюкнув ними об стіл, аж затанцювала його чашка. Глянув на Теґа. Зненацька на обличчі Дункана з’явився дивний вираз — щось чіпке в очах.

— Хто ти? — прошепотів Дункан.

Ключове питання!

Теґів голос наче шмагнув батогом беззахисну жертву.

— Як гадаєш, хто я?

Вираз абсолютного розпачу викривив риси Дункана. Йому насилу вдалося вистогнати:

— Ти… ти…

— Дункане! Припини ці дурниці! — Теґ стрімко схопився на ноги та глянув униз із вдаваною люттю.

— Ти…

Теґова правиця вистрелила швидкою дугою. Відкрита долоня ляснула Дункана по щоці.

— Як ти смієш не підкорятися мені? — Рвонулася ліва рука, черговий ляпас. — Як ти смієш?

Дункан відреагував так блискавично, що Теґа наче вдарило струмом. Яка швидкість! Хоча Дунканова атака складалася з різних елементів, вони злилися в один неперервний потік: стрибок угору, обидві ноги на кріслі, розгойдування крісла, використання цього руху для рубаного удару правою рукою вниз по вразливих плечових нервах Теґа.

Керуючись завченим інстинктом, Теґ відстрибнув убік і змахнув лівою ногою над столом, цілячись Дунканові в промежину. Влучив, але йому не вдалося уникнути відплати. Основою долоні Дункан завдав удару по маховій нозі Теґа. Нога як задерев’яніла.

Дункан розтягся на столі. Попри те, що копняк відібрав у нього владу над власним тілом, він намагався відповзти назад. Теґ сперся лівою рукою об стіл, а правою рубнув Дункана по основі хребта, по зв’язці, навмисне ослабленій вправами кількох останніх днів.

Паралізований болем, що прошив його тіло, Дункан застогнав. Хтось інший уже лежав би нерухомо та зойкав, проте Дункан лише застогнав і продовжив атаку, намагаючись ухопити Теґа.

Теґ, безжальний з миттєвої необхідності, завдавав своїй жертві дедалі більшого болю, спершу впевнившись, що під час найбільшої муки Дункан бачить обличчя напасника.

«Дивись йому в очі», — перестерігали інструкції. А Беллонда, підкріплюючи цю процедуру, попереджала: «Його очі дивитимуться крізь тебе, але він назве тебе Лето».

Значно пізніше Теґові складно було згадати всі деталі свого послуху процедурі пробудження. Він знав, що діяв згідно з коман­дами, але його пам’ять відступила, давши тілові волю виконувати накази. На подив, ця підступна пам’ять ухопилася за інший акт непослуху: Кербольський Бунт. Він досяг тоді середнього віку, але був уже башаром із грізною репутацією. Одягнув свій найкращий однострій без медалей (це був тонкий натяк) і постав у палючій полуденній спеці на зораному битвою Кербольському полі. Повністю беззбройний, загородив дорогу бунтівникам, що сунули на нього.

Багато бунтівників завдячувало йому життям. Більшість із них колись служила йому з найглибшою вірністю. Але тепер їх охопив насильницький непослух. Теґова присутність на їхньому шляху казала напасникам: «Не носитиму медалей, які розповідають, що я вчинив для вас, коли ми були товаришами. Не покажу нічим, що я один із вас. Маю лише однострій, з якого видно, що я й досі башар. Убийте мене, якщо так далеко зайде ваш непослух».

Тоді більшість напасників кинула зброю і пішла вперед, частина їхніх командирів схилила коліна перед своїм давнім башаром, а він запротестував: «Ви ніколи не мусили кланятися мені чи ставати навколішки! Ваші нові лідери навчили вас поганих звичаїв».

Пізніше сказав бунтівникам, що вважає справедливими деякі їхні скарги. На Керболі були недобрі зловживання. Але й перестеріг їх: «Однією з найнебезпечніших речей у Всесвіті є невігласи зі справжньою причиною для скарг. Та куди небезпечнішим є поінформоване й інтелігентне суспільство з причиною для скарг. Не можете й уявити собі злодіянь, на які спроможний мстивий розум. Тиран здавався б доброзичливим батьком порівняно з тим, що ви ледь не накоїли!»

Це, звичайно, було правдою, але в контексті Бене Ґессерит, і не надто допомагало зробити з Дунканом Айдаго те, що було наказано: завдати психічної та фізичної муки майже беззахисній жертві.

Найлегше було згадати вираз Дунканових очей. Вони не змінювали фокуса, а дивилися Теґові просто в обличчя, навіть у мить фінального пронизливого крику.

— Прокляття, Лето! Що ти робиш?

«Він назвав мене Лето».

Теґ, кульгаючи, відступив на два кроки. По лівій нозі наче повзли мурашки, вона боліла в місці удару Дункана. Теґ зрозумів, що ледь дихає і що його резерви вичерпані. Був надто старим для подібних зусиль, а через те, що зробив щойно, почувався брудним. Але процедура пробудження була міцно закарбована в його свідомості. Знав, що колись гхол пробуджували, вдаючись до підсвідомого кондиціонування — змушували вбити того, кого вони любили. Психіка гхоли, розтрощена й змушена до повторного об’єднання, назавжди зоставалася пошрамованою. Ця нова техніка залишала шрами на людині, що вела процес.

Повільно, переборюючи лемент мускулів і нервів, приголом­шених мукою, Дункан відсунувся назад, сповз зі стола і став, спершись на крісло, тремтячи і вдивляючись у Теґа.

Теґові інструкції наказували: «Мусиш стояти дуже тихо. Не рухайся. Хай надивиться на тебе вдосталь».

Теґ стояв непорушно, як його проінструктовано. Спогад про Кербольський Бунт покинув його думки: він знав, що зробив тоді і що тепер. На якийсь лад, ці два часи були схожими. Він не казав тоді бунтівникам абсолютних істин (якщо такі існують); досить було повернути їх назад до загорожі. Біль та його передбачувані наслідки: «Це все для твого ж блага».

Чи справді є благом те, що вони зробили з цим гхолою Дунканом Айдаго?

Теґ намагався здогадатися, що діється зараз у Дункановій свідомості. Йому виклали все, що було відомо про ці хвилини, та він бачив, що словами це не передати. В очах і обличчі Дункана читалися численні ознаки внутрішнього сум’яття — потворне викривлення губ і щік, погляд, спрямований то в один бік, то в інший.

Повільно, ніжно у своїй повільності, обличчя Дункана розслабилося. Його тіло постійно здригалося. Відчував пульсування власного тіла як щось відокремлене, муку та пронизливий біль, пережиті кимось іншим. Та він був тут, у цій теперішній миті — хай чим би це було й коли. Зненацька він почувся не на своєму місці в цьому тілі. Воно надто молоде, не пасує до його передгхолівського існування. Метання та вирування свідомості повністю заполонили його зсередини.

Теґові інструктори казали: «Він накладе гхолівські фільтри на догхолівські спогади. Частина його первісних спогадів наплине відразу, наче повінь. Інші повертатимуться повільніше. Але вони не зіллються, доки він не згадає миті своєї смерті». Беллонда виклала Теґу подробиці цього фатального моменту.

— Сардаукари, — прошепотів Дункан. Озирнувся довкола, пробіг очима по Харконненівських символах, яких повно було в не-кулі. — Імператорські штурмові війська, перевдягнені в Харконненівські мундири. Якими ж ненависними мали бути їм ті мундири!

Теґ мовчки дивився.

— Вони мене вбили, — промовив Дункан. Це було цілковито спокійне, беземоційне твердження, і тому від нього ще дужче обсипало морозом. Тілом Дункана пробігло сильне тремтіння, тоді припинилося. — Їх було не менш як дюжина в тому маленькому приміщенні. — Він прямо глянув на Теґа. — Один із них розрубав мене, як м’ясний тесак. Розполовинив мені голову. — Він завагався, його горло конвульсивно сковтувало. Не зводив погляду з Теґа. — Я виграв для Пола достатньо часу для втечі?

«Відповідай на всі його питання правдиво».

— Він утік.

Вони дісталися миті випробування. Звідки тлейлаксу взяли клітини Айдаго? Тести Сестринства підтвердили їхню оригінальність, та зоставалися підозри. Тлейлаксу вклали у цього гхолу щось своє. Його спогади можуть виявитися цінною вказівкою.

— Але Харконнени… — розпочав Дункан. Тут його спогади Твердині зчепилися з первісними. — О так! О так! — Ним струснув шалений сміх. Послав давно мертвому барону Владіміру ревіння на знак перемоги. — Я відплатив тобі, бароне! Відплатив за всіх, кого ти знищив!

— Пам’ятаєш Твердиню і те, чого ми тебе навчали? — спитав Теґ.

На чолі Дункана з’явилися глибокі зморшки здивування. Емоційний біль змагався в ньому з фізичним. Кивнув у відповідь на Теґове питання. Було два життя: одне відгороджене аксолотлевими резервуарами, а друге… друге… Дункан почувався неповним. Щось усередині нього зоставалося придушеним. Пробудження не завершилося. Він сердито глянув на Теґа. Що ще? Теґ був жорстоким. Це необхідна жорстокість? Саме так слід відновлювати гхолу?

— Я… — Дункан хитав головою з боку в бік, наче велика поранена тварина перед мисливцем.

— Маєш усі свої спогади? — наполягав Теґ.

— Усі? О так. Пам’ятаю Гамму, коли вона була Ґ’єді Прайм, — насичена, просякнута кров’ю пекельна діра Імперії! Та справді, башаре. Я був твоїм сумлінним учнем. Командир полку! — Він знову засміявся, відкинувши голову назад. Дивно доросла поза для цього юного тіла.

Теґа раптом охопило розслаблення, що принесло глибоке задоволення, куди глибше, ніж просто полегша. Усе відбулося так, як йому казали.

— Ти мене ненавидиш? — спитав він.

— Ненавиджу? Хіба ж я не казав, що буду тобі вдячним?

Зненацька Дункан здійняв руки і глянув на них. Перевів погляд униз, на своє юначе тіло. Пробурмотів:

— Яка спокуса, — опустив руки, зосередився на Теґовому обличчі, прослідковуючи ідентичні риси.