Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 56)

— Атріди, — сказав він. — Прокляття, які ви всі схожі!

— Не всі, — відповів Теґ.

— Я не про зовнішній вигляд, башаре. — Його очі розосере­дилися. — Я питав про свій вік. — Настала довга тиша, тоді: — Підземні боги! Скільки часу минуло!

Теґ промовив те, що значилося в інструкціях:

— Сестринство тебе потребує.

— У цьому незрілому тілі? Що я маю зробити?

— Я справді не знаю, Дункане. Тіло дозріє, і думаю, що Превелебна Мати пояснить тобі все.

— Люцілла?

Дункан несподівано глянув угору, на оздоблену стелю, тоді перевів погляд на нішу та бароковий годинник. Згадав, що дістався сюди з Теґом і Люціллою. Це місце було таким самим, але й іншим.

— Харконнени, — прошепотів він. — Знаєш, скількох із моєї сім’ї Харконнени катували і вбили?

— Одна з Таразиних архівісток передала мені звіт.

— Звіт? Думаєш, це можна передати словами?

— Ні. Але це все, що я можу відповісти на твоє питання.

— Прокляття, башаре! Чого ви, Атріди, завжди мусите бути такими правдомовними й чесними?

— Думаю, це в нас природжене.

— Так і є. — Це був голос Люцілли, він долинув з-за Теґа.

Теґ не обернувся. Що вона чула? Чи довго там була?

Люцілла стала поруч із Теґом, але її увага була зосере­джена на Дунканові.

— Бачу, ти зробив це, Майлсе.

— Це буквальні розпорядження Тарази.

— Ти виявився дуже хитрим, Майлсе, — зауважила вона. — Куди хитрішим, ніж я здогадувалася. Твою матір слід було суворо покарати за те, чого вона тебе навчила.

— Ах, Люцілла-спокусниця, — промовив Дункан. Глянув на Теґа, знову зосередився на Люціллі. — Так, тепер можу відповісти на своє друге питання — що вона мала зі мною зробити.

— Вони звуться імпринтерками, — сказав Теґ.

— Майлсе, — заговорила Люцілла, — якщо ти ускладнив моє завдання настільки, що я не зможу виконати віддані мені накази, то я спечу тебе на рожні.

Її голос був таким беземоційним, що Теґа пройняло дрижанням. Знав, що ця погроза метафорична, але її наслідки цілком реальні.

— Каральна учта, — прокоментував Дункан. — Як мило!

Теґ звернувся до Дункана:

— Дункане, у тому, що ми з тобою зробили, немає нічого романтичного. Я допомагав Бене Ґессерит не в одному завданні, яке змушувало мене почуватися брудним, та ніколи не почувався бруднішим, ніж зараз.

— Тихо, — наказала Люцілла. У цій команді була вся сила Голосу.

Теґ дозволив цьому наказові пропливти крізь нього і витекти назовні, як навчала його мати, тоді заговорив:

— Ті з нас, хто по-справжньому вірний Сестринству, мають єдину турботу: виживання Бене Ґессерит. Не виживання певної особистості, а самого Сестринства. Обмани, ошуканства — усе це порожні слова, якщо йдеться про виживання Сестринства.

— Прокляття твоїй матері, Майлсе! — Насправді Люцілла зробила йому комплімент, не стримавши своєї люті.

Дункан глянув на Люціллу. Ким вона була? Люцілла? Відчув, що його спогади розворушилися самі собою. Люцілла була іншою особою… геть іншою, а все ж… фрагменти й часточки були такими ж. Її голос. Її риси. Зненацька він знову побачив жіноче обличчя, що з’явилося йому колись на стіні Твердині.

«Дункане, мій любий Дункане».

Сльози потекли Дункану з очей. Його рідна мати — ще одна жертва Харконненів. Катована… і хтозна, що ще? «Любий Дункан» ніколи більше її не побачив.

— Боги, хотів би я мати одного з них, щоб убити просто зараз, — простогнав Дункан.

Знову зосередився на Люціллі. Через сльози її риси розпливлися, і це полегшило порівняння. Обличчя Люцілли злилося з обличчям леді Джессіки, коханої Лето Атріда. Дункан глянув на Теґа, тоді знову на Люціллу. Змахнув цим порухом сльози з очей. Обличчя зі спогадів розчинилися в обличчі справжньої Люцілли, що стояла перед ним. Схожа… та не та сама. І ніколи такою не буде.

Імпринтерка.

Він розгадав, що це означає. Чисте шаленство Дункана Айдаго здійнялося в ньому.

— Це моє дитя хочеш ти мати у своєму лоні, імпринтерко? Знаю, що вас недаремно називають матерями.

Холодним голосом Люцілла відповіла:

— Поговоримо про це іншим разом.

— Поговоримо про це в належному місці, — промовив Дункан. — Можливо, я заспіваю тобі пісню. Не так добре, як зробив би це старий Ґурні Галлек, але досить добре, щоб приготувати нас до постільних розваг.

— Ти вважаєш це кумедним? — спитала вона.

— Кумедним? Ні, та мені пригадався Ґурні. Скажи, башаре, його ви теж повернули з мертвих?

— Наскільки я знаю, ні, — відповів Теґ.

— Ах, то був співучий чоловік, — промовив Дункан. — Міг тебе вбити, співаючи, а при тому не помилитися в жодній ноті.

Усе ще зберігаючи крижану манеру, Люцілла прокоментувала:

— Ми в Бене Ґессерит навчилися уникати музики. Вона викликає надмір емоцій, а ті стають причиною сум’яття. Пам’ятеемоцій, звичайно.

Це мало змусити його до благоговіння, нагадавши про всі Інші Пам’яті та сили Бене Ґессерит, але Дункан лише голос­ніше засміявся.

— Який сором, — сказав він. — Ви так багато втрачаєте з життя.

І почав наспівувати давній рефрен Галлека:

— Згадайте, друзі, воїнів, що полягли навік…

Та його думки вирували деінде, збагачені новим смаком цих відроджених хвилин, і він знову відчув гострий дотик чогось потужного, що й досі залишалося похованим у ньому. Хай що б це було, воно було насиллям і стосувалося Люцілли, імпринтерки. У своїй уяві він бачив її мертвою, а її тіло залитим кров’ю.

***

Люди завжди мріють про щось більше, ніж безпосередня радість чи глибше почуття, зване щастям. Це одна з таємниць, завдяки яким ми втілюємо наші задуми в життя. Припускається, що це «щось більше» посилює владу над людьми, які не можуть його назвати, до того ж (і це найчастіше) не здогадуються про його існування. Більшість людей реагує на такі приховані сили підсвідомо. Отож досить лише викликати це вирахуване «щось більше» до життя, визначити його та надати форми — і люди підуть за ним.

Одраде та Шіана йшли оброслою бур’янами дорогою повз склад прянощів, а мовчазний Вафф випереджав їх кроків на двадцять. Усі вони мали на собі нові пустельні накидки і блискучі дистикости. Крізь вічка сірої нуль-пласкляної огорожі, що оббігала дворище складу поруч із ними, виглядали пучки трави й коробочки бавовнику. Дивлячись на ці коробочки, Одраде думала про них як про життя, що намагається пробитися, попри людське втручання.

Позаду них смажилися під сонцем раннього пополудня зведені з блоків будівлі, що виросли довкола Дар-ес-Балята. Коли Одраде надто швидко вдихала, гаряче сухе повітря пекло їй горлянку. В голові у неї паморочилося, всередині немов точилася війна. Мучила спрага. Йшла, наче балансуючи на краю прірви. Ситуація, яку вона створила з наказу Тарази, щомиті могла вибухнути.

Яке це все ламке!

Балансували три сили. Вони насправді не підтримували одна одну, але були пов’язані мотивами, що могли миттєво змінитися і повалити весь союз. Військовики, послані Таразою, не заспокоювали Одраде. Де Бурзмалі? Як на те пішло, де гхола? Мав би вже тут бути. Чого їй наказано призупинити дії?

Сьогоднішня вилазка точно призупинить дії! Хоч Тараза дала на неї благословення, Одраде вважала, що подорож до пустелі, де мешкають черви, може призвести до вічної зупинки. Та ще й Вафф. Знайдуться шматочки, які він міг би підібрати, якщо виживе?

Попри найкращі ліки Сестринства, які мали прискорити процес зростання кісток, Вафф казав, що руки й досі болять у місцях, де Одраде їх перебила. Не скаржився, просто сповіщав інформацію. Здавалося, що він схвалює їхній крихкий альянс, навіть ту його модифікацію, яку внесла ракіанська священнича кліка. Без сумніву, Ваффа заспокоювало те, що один із його лицеплясів зайняв лаву Преосвященника під личиною Туека. Тлейлаксу гучно вимагав від Бене Ґессерит «розплідних матерів», під цим претекстом відмовляючись виконувати свою частину угоди.

— Це лише невелика затримка, доки Сестринство перегляне нову умову, — пояснювала Одраде. — Тим часом…

Сьогодні настало «тим часом».

Одраде відігнала побоювання та почала входити в настрій цієї пригоди. Її чарувала поведінка Ваффа, особливо його реакція на зустріч із Шіаною: помітний острах і чимале благоговіння.