Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 57)

Служниця його Пророка.

Одраде скоса глянула на дівчинку, що слухняно йшла поруч із нею. Ось справжній важіль, що має надати цим подіям обрису згідно із задумом Бене Ґессерит.

Прорив Сестринства в реальність, приховану за поведінкою тлейлаксу, наповнював Одраде піднесенням. Фанатична «істинна віра» Ваффа набувала форми з кожною його новою відповіддю. Відчувала, що їй поталанило вивчати релігійні налаштування Пана тлейлаксу. Навіть скрегіт піску під Ваффовими ногами виявляв поведінку, яку її навчили розпізнавати.

«Ми мали б здогадатися, — думала Одраде. — Маніпуляції нашої власної Міссіонарії Протектіви повинні були підказати нам, як це зробили тлейлаксу. Трималися разом, блокуючи всі вторгнення ззовні, упродовж усіх цих тяжкоплинних тисячоліть».

Вони, схоже, не скопіювали структуру Бене Ґессерит. А яка ж інша сила могла вчинити щось таке? Це була релігія. Велика Віра!

«Хіба що тлейлаксу використовують свою систему гхол як різновид безсмертя».

Тараза може мати рацію. Перевтілені Пани тлейлаксу не були такими, як Превелебні Матері. Без Інших Пам’ятей, лише власні спогади. Але наскільки тривалі!

«Як це збуджує!»

Одраде глянула вперед, на Ваффову спину. Тяжкоплинність. Це, здавалося, прийшло до нього як природна риса. Вона згадала, як він назвав Шіану. «Аляма». Ще одна змога зазирнути у Велику Віру Ваффа, цього разу лінгвістичного характеру, що підтверджує здогади. Це слово означає «Благословенна». Тлейлаксу зберегли древню мову не лише живою, а й незмінною.

Чи знав Вафф, що на це спроможні тільки могутні сили, такі як релігії?

«Ми дісталися коріння твоєї одержимості, Ваффе! Вона не надто відрізняється від дечого, створеного нами самими. Знаємо, як маніпулювати такими речами для власної мети».

У свідомості Одраде палало Таразине повідомлення: «План тлейлаксу прозорий: возвеличення. Людський Усесвіт мусить бути перетворений на тлейлаксанський Усесвіт. Вони не можуть сподіватися здобути таку мету без допомоги Розсіяння. Отже…»

Годі було заперечити міркування Матері Настоятельки. З цим погодилася навіть опозиція, та глибока схизма, що загрожувала Сестринству розколом. Та думка про людські маси в Розсіянні, їхню чисельність, що наростала по експоненті, викликала в Одраде почуття розпачу.

«Нас так мало порівняно з ними».

Шіана схилилася, підняла камінець. Якусь мить придивлялася до нього, а тоді метнула в огорожу поруч із ними. Камінець пролетів крізь вічка, не торкаючись сітки.

Одраде зібралася з силами, щоб міцніше себе опанувати. Звуки їхніх кроків по надмах піску, що засипав цю маловживану дорогу, зненацька здалися надто гучними. При кінці цієї вузької дороги, за двісті чи й менше кроків перед ними, лежала крута гребля, що вела через кільцевий канат і захисний рів довкола Дар-ес-Балята.

— Я роблю, що ти наказала, Мати, — заговорила Шіана. — Та й досі не знаю навіщо.

«Бо це тигель, в якому ми випробовуємо Ваффа, а за його посередництвом переформовуємо тлейлаксу!»

— Це демонстрація, — промовила Одраде.

Це була правда. Не вся правда, але достатня її частина.

Шіана йшла, опустивши голову й пильно дивлячись, куди ступає. «Вона завжди так підходила до свого Шайтана? — міркувала Одраде. — Обдумано та відсторонено?»

Одраде почула над собою тихе лопотіння. Це летіли сторожові орнітоптери. Трималися на відстані, але багато очей стежило за цією демонстрацією.

— Я затанцюю, — сказала Шіана. — Це зазвичай прикликає великого.

Одраде відчула, що її серцебиття прискорилося. Чи коритиметься той «великий» Шіані, попри присутність двох її супутників?

«Це самогубче божевілля!»

Та це слід було зробити: розпорядження Тарази.

Одраде глянула на огороджений склад прянощів біля них. Місце здавалося дивно знайомим. Більше ніж дежавю. Внутрішня впевненість, передана їй Іншими Пам’ятями, сповіщала, що це місце майже не змінилося від древніх часів. Конструкція баків для прянощів на цьому дворищі була такою ж старою, як Ракіс: овальні контейнери на високих ніжках, металево-пласкляні комахи чекають на ногах-ходулях, щоб кинутися на здобич. Вона здогадувалася, що це підсвідоме послання первісних проєктантів: меланж — це і благо, і отрута.

Під баками розкинулося піщане пустище, де не сміла виткнутися жодна рослина. Лише глинобитні будівлі, амебоподібний виступ Дар-ес-Балята, що майже сягав краю каната. Довго приховувана не-куля Тирана дала життя релігійній спільноті, яка прикривала більшу частину своєї діяльності за безвіконними стінами та під землею.

«Таємна робота наших несвідомих прагнень!»

Шіана заговорила знову:

— Туек змінився.

Одраде побачила, що Ваффова голова різко шарпнулася вгору. Він почув. Чи можемо ми приховати щось від посланниці Пророка?

«Надто багато людей уже знає, що під личиною Туека чаїться лицепляс», — подумала Одраде. Священнича кліка, звичайно, вірила, що наставила на тлейлаксу досить сітей, аби піймати не лише Бене Тлейлакс, а й Сестринство.

Одраде відчула гризький запах хімікатів, які використовували для знищення диких рослин на дворищі складу прянощів. Ці запахи повернули її до дійсності. Не сміла давати собі волю, пускаючись у ментальні мандри! Сестринство легко могло потрапити у власну пастку.

Шіана спотикнулася і тихо скрикнула, більше від роздратування, ніж від болю. Вафф різко повернув голову і глянув на Шіану, тоді знову перевів увагу на дорогу. Побачив, що дитина просто спіткнулася на нерівній поверхні дороги. Навіяний пісок приховував місця розколин.

Але ельфійська гребля перед ними здавалася непошкодженою. Не настільки міцною, щоб витримати одного з потомків Пророка, та цілком достатньою, аби благальник міг перейти нею до пустелі.

Вафф думав про себе переважно як про благальника.

«Приходжу як жебрак до землі Твого Посланця, Господи».

Він мав підозри щодо Одраде. Превелебна Мати привела його сюди, аби вичерпати його знання, перш ніж убити. Та з Божою поміччю він ще може її здивувати. Знав, що його тіло невразливе на Іксіанський Зонд, хоч вона, вочевидь, не мала при собі такого громіздкого знаряддя. Проте Ваффа заспокоїло не це, а сила власної волі та віра в Боже милосердя.

«Що, як рука, яку вони нам простягли, простягнута щиро?»

Це теж було б діянням Бога.

Союз із Бене Ґессерит, надійний контроль над Ракісом — яка ж це мрія! Нарешті запанує Шаріат, а бене-ґессеритки стануть його місіонерками.

Коли Шіана знову втратила рівновагу і ще раз тихо й жалібно скрикнула, Одраде сказала:

— Годі скаржитися, дитино!

Одраде побачила, що Ваффові плечі напружилися. Йому не подобалося, що «Благословенній» так суворо наказують. Цей малий чоловічок мав внутрішній стрижень. Одраде розпізнала в ньому силу фанатизму. Навіть якщо черв прийде його вбити, Вафф не тікатиме. Віра в Божу волю поведе його просто до смерті, якщо тільки він не втратить своєї релігійної певності.

Одраде придушила усмішку. Могла простежити процес його мислення. «Бог невдовзі виявить Свою Ціль».

Але Вафф думав про свої клітини, що повільно ростуть у Бандалонгу. Хай там що станеться, його клітини вціліють для Бене Тлейлакс… і для Бога — серійний Вафф завжди служить Великій Вірі.

— Знаєш, я відчуваю запах Шайтана, — промовила Шіана.

— Просто зараз? — Одраде глянула на греблю перед ними. Вафф був уже за кілька кроків від її аркоподібної поверхні.

— Ні, коли він наближається, — відповіла Шіана.

— Звичайно, відчуваєш, дитино. Кожен це відчуває.

— Я відчуваю його запах здалеку.

Одраде глибоко втягла повітря, відділяючи запахи від усюдисущого тла — паленого кременю: легенький аромат меланжу… озон… щось виразно терпке. Кивнула Шіані, щоб та першою вийшла на греблю, де можна було йти лише поодинці. Вафф далі тримався на двадцять кроків попереду. Гребля опускалася в пустелю метрів за шістдесят від них.

«За першої ж нагоди спробую пісок на смак, — подумала Одраде. — Це мені багато розповість».

Переходячи по греблі рів із водою, глянула на південний захід — там на небокраї виднівся невисокий бар’єр. Зненацька вона зіткнулася з нездоланною Іншою Пам’яттю. У ній не було гостроти справжнього видіння, але Одраде розпізнала її — мішанину образів із найглибших внутрішніх джерел.

«Прокляття! — подумала вона. — Не зараз!»

Годі було втекти. Такі вторгнення мали свою мету: це було неуникною вимогою, зверненою до її свідомості.

Пересторога!

Примруживши очі, глянула на небокрай, дозволивши Іншій Пам’яті вийти на передній план: дуже давно, високий бар’єр там удалині… люди, що рухаються по його верхівці. У цій віддаленій пам’яті був ельфійський міст, нематеріальний і прекрасний. Сполучав одну частину цього зниклого бар’єра з другою, а вона, і не бачивши, знала, що під цим давно зниклим мостом протікає річка. Річка Айдаго! Ось на цьому накладеному образі розпочався рух: якісь об’єкти падають із мосту. Були надто далеко, щоб їх розгледіти, але зараз вона мала потрібні мітки й могла поєднати їх із проєктованим образом. З почуттям жаху та піднесення Одраде розпізнала цю сцену.

Ельфійський міст розвалився! Впав у річку.

Побачене у видінні руйнування не було випадком. Це було класичне насилля, закарбоване в численних спогадах, які перейшли до неї в мить Агонії прянощів. Одраде могла класифікувати тонко узгоджені компоненти цього образу: тисячі її предків бачили цю сцену в мисленій реконструкції. Не справж­ня візуальна пам’ять, а набір точних звітів.