Фредерик Пол – Брама (страница 50)
Я запалюю ще одну цигарку. Це трохи важко, бо в мене трусяться руки.
— Отакої! — говорю я з непідробним захватом. — Шапкую перед тобою, Зіґфріде. Це справді цікаво. Звичайно, — веду далі, раптом відчувши роздратування, — Сьюзі була дитиною, о Господи! А тут я бачу — маю на увазі зараз — що є певна подібність. Але з віком ти не вгадав.
— Робе, — говорить Зіґфрід, — скільки років мала твоя матуся, коли ти був ще маленьким?
— Вона була дуже юна, — додав я через кілька хвилин, — Насправді вона здавалася молодшою від свого віку.
Зіґфрід дає мені подумати, а потім знову махає рукою — і фігура зникає. Натомість несподівано з’являється зображення двох п’ятимісних кораблів, які стикувалися за допомогою посадкових модулів у проміжному просторі, а навколо них… навколо них…
— Господи, Зіґфріде, — простогнав я. Зіґфрід витримує паузу. Як на мене, він може чекати вічно, а я просто не знаю, що сказати. Мені не боляче, але я паралізований. Я не можу ні говорити, ані поворухнутися.
— Це реконструкція двох кораблів із твоєї експедиції недалеко від об’єкта, — дуже м’яко починає Зіґфрід, — Це чорна діра, точніше сингулярність у стані надзвичайно швидкого обертання.
— Зіґфріде, я знаю, що це таке.
— Так, знаєш. Через обертання швидкість прямолінійного руху так званого горизонту події, або розриву Шварцшильда, перевищує швидкість світла, тому діра не зовсім чорна; зокрема її можна побачити внаслідок явища, відомого як «Черенковське випромінювання»[12]. Завдяки даним щодо різних ознак сингулярності, зчитаних за допомогою пристроїв, ти розбагатів, бо ваша експедиція отримала бонус у розмірі десять мільйонів доларів на додачу до узгодженої суми.
— Я теж це знаю, Зіґфріде.
Пауза.
— Можливо, Робе, ти скажеш, що ще про це знаєш?
Пауза.
— Не впевнений, Зіґфріде.
Знову пауза.
Він навіть не заохочує мене спробувати. Він знає, що йому не треба цього робити. А я хочу спробувати і сприймаю його поведінку як натяк. У цьому є щось таке, про що я не можу розмовляти. Боюся навіть думки про це, але довкола основного жаху є дещо, про яке я можу говорити: навколишня дійсність.
— Зіґфріде, я уявлення не маю, що ти знаєш про сингулярність.
— Можливо, ти просто розповіси те, що, на твою думку, мушу знати, Робе.
Я пригашую цигарку і запалюю наступну.
— Ну, — відповідаю я, — ми обидва знаємо, що коли є бажання дізнатися про сингулярність, дані можна відшукати у банках інформації. Там ти знайдеш більш точні та інформативні відомості, аніж дістанеш від мене. Проте… Річ у тім, що чорні діри — це пастки. Вони викривлюють світло та час. Якщо туди втрапити, то вже не повернешся. Але… Але…
За хвильку Зіґфрід пропонує:
— Якщо хочеш, Робе, можеш поплакати. Тут немає нічого страшного.
Раптом я розумію, що саме це я і роблю, тобто плачу.
— Господи, — кажу я, сякаючись в одну із серветок, які постійно лежать поряд із килимком. Зіґфрід чекає.
— Лише я зміг урятуватися, — веду далі я.
Потім Зіґфрід вчинив таке, що вкотре здивувало мене. Він пожартував:
— Ну це очевидно, бо ти зараз тут, — говорить він.
— Зіґфріде, це виснажує, чорт забирай — відповідаю я.
— Робе, я впевнений, що тобі це піде на користь.
— Я б чогось випив.
Клац!
— У шафі позаду тебе, яка щойно відчинилася, — каже Зіґфрід, — є досить непогане шері. На жаль, воно не з винограду; медична служба не схвалює розкошів. Однак не думаю, що ти знаєш, що його роблять із природного газу. А також туди додали порцію тетрагідроканабінолу[13], щоб напій заспокоював нерви.
— Святий Боже! — коментую я, вже не знаючи, як виразити своє здивування. Шері дійсно досить непогане. Я відчуваю, як його тепло розтікається організмом.
— Добре, — кажу, поставивши склянку. — Отже, коли я повернувся до Брами, всіх членів експедиції списали. Корабель повернувся на рік пізніше, аніж очікували, тому що ми ледь не попали за горизонт подій. Ти знаєш, що таке уповільнення часу?.. Ет, не зважай, — я випереджаю Зіґфріда. — Це риторичне питання. Маю на увазі, що явище, яке трапилося, називається уповільненням часу. При наближенні до сингулярності відбувається парадокс часу, тобто те, що у нас там тривало п’ятнадцять хвилин, на Брамі, на Землі чи в будь-якій іншій точці нерелятивістського Всесвіту триватиме рік. А…
Я роблю ковток і сміливо веду далі:
— …Якби ми полетіли далі, то рухалися б чимраз повільніше. А в ході подальшого наближення п’ятнадцять хвилин перетворилися б на десятиріччя, а потім — на століття. Ми були дуже близько, Зіґфріде, і ледь не втрапили до пастки.
Утім, я вибрався.
Мені щось заходить у голову, і я позираю на годинника.
— Про час: я сиджу тут зайвих п’ять хвили, а сеанс триває годину!
— У мене сьогодні ввечері більше немає пацієнтів, Робе.
Я витріщаюся на Зіґфріда.
— Що?
Він ніжненько відповідає:
— Робе, я очистив свій розклад перед твоїм сеансом.
Я не кажу «Святий Боже» ще раз, але, певна річ, думаю це.
— Зіґфріде, ти не залишив мені вибору! — сердито відповідаю я.
— Робе, я не змушую тебе залишатися на позаурочний час. Це якщо маєш охоту.
Я обмірковую пропозицію упродовж кількох секунд.
— Зіґфріде, як на комп’ютер ти досить заплішений здирник, — говорю я. — Гаразд. Розумієш, ми не могли об’єднати наші кораблі в одне ціле. Вони міцно застрягли за точкою невороття й уже не змогли би повернутися додому. Проте Денні А. виявився моторним парубком, який добре тямив у нюансах законів фізики. І ми застрягли як одне ціле.
Але ми не являли собою одне ціле! У нас було два зорельоти, на яких ми прилетіли нарізно. Якби ми могли котримось чином перенести прискорення з однієї частини системи в іншу і, зваж, загнати корабель іще глибше в безодню й водночас виштовхнути другу частину, то одна з них звільнилася б!
Довга пауза.
— Чому б тобі не випити ще, Робе? — великодушно пропонує Зіґфрід. — Я маю на увазі, щойно ти припиниш плакати.
Розділ 30
Страх! Мене пройняв такий жах до самих кісток, що я більше нічого не відчував; усі мої почуття були просякнуті страхом. Не пам’ятаю: я кричав чи белькотів, але робив лише те, що наказував Денні А. Ми розвернули кораблі задньою частиною і зчепили їх за допомогою посадкових модулів. Потім ми спробували вручну перенести знаряддя, пристрої, одяг та все, що можна було винести з першого корабля, до другого і розпихати їх по всіх вільних кутках, щоб для десяти людей залишилося місце (хоча там і п’ятьом було затісно). Ми вручну по ланцюжку передавали наші манатки. Нирки Мєчнікова, напевне, були вже всі в синцях: він замінював вимикачі давачів пального у посадкових модулях, щоб за один раз звільнитися від запасів гідроксу. Чи допоможе це нам вижити? Ми не могли цього знати. Обидва п’ятимісні кораблі були броньовані й ми не думали, що корпус із металу гічі можна пошкодити. Втім, ми були начинкою цих корпусів, точніше, одного з них, який мав вирватися — принаймні, ми на це сподівались — і не було жодного способу визначити, хто врятується насамперед: ми чи лише желе з наших тіл. У нас лишилися лічені хвилини. Здається, я пройшов повз Клару двадцять разів за десять хвилин. Пригадую, якось ми навіть поцілувались, радше, спробували зустрітися губами.