Фредерик Пол – Брама (страница 51)

У нас майже вийшло. Я пам’ятаю її запах. У якийсь момент я підвів голову, бо відчув сильний аромат мускусної олійки, хоча Клару не було видно. Потім я знову його забув. І весь час, то на одному, то на другому оглядовому екрані, мерехтіла велетенська, широка і зловісна блакитна куля; фазові ефекти на її поверхні, які нагадували розбігані тіні, створювали страхітливі картини. Ми відчували, як гравітаційні хвилі міцно захоплюють наші нутрощі. Денні А. перебував у капсулі першого корабля. Він пильнував час і викидав лантухи та вузли вниз, у шлюз посадкового модуля, щоб їх передавали далі, через шлюзи другого посадкового модуля, до капсули другого корабля, де я прибирав їх із дороги в різні боки, щоб звільнити місце для наступних речей.

— П’ять хвилин, — волає він, а відтак: «Чотири хвилини!», «Три хвилини! Відчиніть той сраний шлюз!, потім: «Усе! Гей, ви, кидайте усе й піднімайтеся!». Ми послухалися. Усі, окрім мене. Я чув, як інші кричали і кликали мене, але я відстав. Наш посадковий модуль було заблоковано; я не міг пролізти крізь шлюз! Я буцнув чийсь речовий мішок, Клара в цей час волала по рації на клемній платі:

— Робе! Робе, Бога ради, залазь!

А я знав, що вже пізно, тому з грюком зачинив і задраїв шлюз. Цієї миті я почув, як Денні А. закричав:

— Ні! Ні! Зачекай…

Зачекай …

Дуже довго доведеться чекати…

Нас можуть розчавити і спалити, Нас можуть розірвати на шматки, Як пощастить — то вмить розбагатіти, І, попри все, нас пробирають дрижаки. Нам байдуже, чиї вони діти — Маленькі загублені гічі дадуть розбагатіти!

Розділ 31

Через деякий час (не знаю, скільки це тривало), я підводжу голову і говорю:

— Зіґфріде, вибач.

— За що, Робе?

— За те, що я так плакав.

Я фізично виснажений. Це як немов пробігти десять кілометрів крізь стрій божевільних чокто[15], які віддубасили мене своїми палицями.

— Робе, тобі стало краще?

— Краще?

Я ненадовго замислююся над цим дурнуватим запитанням. Потім збираю думки докупи. Дивно, але мені справді покращало.

— Так, дійсно. Не добре у твоєму розумінні, але краще.

— Робе, посидь спокійно кілька хвилин.

Як на мене, це звучить по-дурному. Я йому так і кажу. У мене сили залишилося достоту, як у маленької медузи, що померла від артриту тиждень тому. Я не маю вибору, тому й сиджу спокійно.

Утім, я дійсно почуваюся ліпше.

— Таке враження, — говорю я, — наче я нарешті відчув свою провину.

— І пережив це.

Я міркую над цим.

— Гадаю, що так, — відповідаю.

— Робе, обговорімо аспект провини. Чому ти почуваєшся винним?

— Тому що я скинув дев’ять людей як баласт, щоб урятуватися, дурню!

КРЕДИТОВЕ АВІЗО

Для Робінетта Броудгеда:

1. Визнано, що Ваші налаштування курсу для Брами-2 дозволяють проводити польоти туди й назад, а час подорожі становить приблизно на 100 днів менше порівняно з попереднім стандартним курсом для цього об’єкта.

2. Згідно з рішенням Ради Вам присуджується відсоток за відкриття у розмірі 1 % від усіх доходів, отриманих від майбутніх польотів за даними налаштуваннями курсу, та аванс у розмірі 10 000 доларів без урахування вказаних відсотків.

3. Відповідно до рішення Ради з Вас стягується половина вказаних відсотків та авансу як штраф за пошкодження корабля, на якому Ви літали. Таким чином, Ваш рахунок буде ПО­ПОВНЕНО в такому розмірі:

Відсотки авансом (Наказ Ради № A-135-7) без урахування утриманої суми (Наказ Ради № A-135-8): 5000 доларів

Ваш поточний БАЛАНС: 6192 доларів

— Тебе хтось звинувачував? Я маю на увазі, окрім тебе самого?

— Звинувачував? — Я знову сякаюсь і замислююся. — Та ні. Чого б це? Коли я повернувся, то став для них героєм.

Я згадую про Шикі: він був такий добрий і дбайливий; про Френсі Херейру, який обіймав мене і дав виплакатися, незважаючи на те, що я вбив його двоюрідну сестру.

— Одначе їх там не було. Вони не бачили, як я підірвав паливні баки, щоб вирватися.

— Ти підірвав баки?

— Хай тобі біс, Зіґфріде, — відповідаю я, — Не знаю. Я збирався. Тягнувся до кнопки.

— А можна було б з’єднані баки посадкових модулів підірвати за допомогою кнопки, що була на кораблі, який ти збирався покинути?

— Чому б і ні? Не знаю. Утім, — веду далі я, — немає жодних доказів, що я про це сам не думав. Можливо, Денні або Клара натиснули кнопку раніше за мене. Але я тягнувся до своєї!

— Як ти гадаєш, який корабель урятувався б?

— Їхній! Мій, — виправляюсь я. — Не знаю.

Зіґфрід похмуро говорить:

— Насправді ти вчинив дуже кмітливо. Ти знав, що всі не врятуються, а часу не було. Перед тобою стояв вибір: або помруть деякі з вас, або всі. Ти зробив свій вибір, щоб перевірити, чи хтось виживе.

— Маячня! Я вбивця!

Пауза. Мікросхеми Зіґфріда перетравлюють цю інформацію.

— Робе, — обережно мовить Зіґфрід, — Мені здається, ти суперечиш сам собі. Ти ж сам говорив, що вона досі жива у тому розриві?

— Вони усі живі! Час для них зупинився!

— Тоді яким чином ти міг когось убити?

— Що?

Він знову питає:

— Яким чином ти міг когось убити?

— Не знаю, — відказую я, — але, чесно, Зіґфріде, не хочу про це думати сьогодні.

— Робе, тебе ніхто й не змушує. Цікаво, чи розумієш, скільки ти всього досяг за ці дві з половиною години. Я пишаюся тобою!

Дивно, але я вірю йому, його чіпам, мікросхемам гічі, голограмам, хоча це й безглуздо. Проте мені стає добре.

— Ти можеш залишити кімнату в будь-який час, — говорить робот, підводиться і йде назад до свого м’якого крісла. Зіґфрід іде точнісінько як людина, ще й вишкіряється! — Однак, гадаю, спочатку слід тобі дещо продемонструвати.

Мої захисні ресурси на нулі, тому я лише відповідаю:

— Що саме, Зіґфріде?